Таку життєво-мистецьку дорогу пройшов Анатоль Вахнянин, 120-річчя з дня народження якого вшановуємо сьогодні – 19 вересня 2021-го року.

Він захоплювався фольклором, народними й набожними піснями, літературою, журналістикою, редагуванням, писав підручник з історії України, став парламентським і громадським діячем. Найбільший внесок зробив у становлення української професійної музичної освіти, її грядущих поколінь у Галичині. Найвищим творчим досягненням музичної спадщини композитора стала перша західноукраїнська повноцінна опера ”Купало” (1892). Частини опери вперше виконані (1872) в концерті пам’яті Маркіяна Шашкевича. Вона увійшла в репертуар (1992) Національної опери України поруч з ”Наталкою Полтавкою”, Тарасом Бульбою”, ”Утопленою” Миколи Лисенка та ”Запорожцем за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського. Так, він не став священиком, але був повноправним представником української світської еліти.

Нині маємо його світлини: Енциклопедія Українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1, - С. 218; Історія Львова. – Львів, 2007. – С. 436. а також його світлину в гурті товариства ”Боян” (1903); Сторінки історії Львівської Національної Музичної академії імені Миколи Лисенка (- Львів, 2008), с. 177; особисті публікації, ноти, архівні матеріали, дослідження про його життєвий і творчий шлях, спогади і вдячну пам’ять за подвижницьке служіння українському народові.

Народився Анатоль Вахнянин у сім’ї священика Климента у м. Сінява Ярославського повіту (нині – Республіка Польща). Після закінчення початкової школи навчався у гімназії (Перемишль), де здобув перші музичні знання (1852-1859). 1853-го став співаком (альт) хору руського (українського) кафедрального собору, познайомився із нотним церковним співом, композиціями Дмитра Бортнянського (1751-1825), Михайла Вербицького (1815-1870), Івана Лаврівського (1822-1873). Упродовж 1859-1863 рр. студіює у Львівській греко-католицькій семінарії. Микола Пристай, автор праці “Львівська Греко-Католицька духовна семінарія” (1783-1945) – (Львів-Рудно, 2003), перераховуючи склад хору навчального закладу, серед інших видатних композиторів і співаків згадує прізвище та ім’я Анатоля Вахнянина (с. 325). 24 листопада 1904-го у Львівській філармонії за участю Анатоля Вахнянина під протекторатом митрополита Андрея (Шептицького) відбувся концерт до 50-ліття проголошення свята Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії (22 грудня). У програму концерту увійшли твори Франца Шуберта, Дмитра Бортнянського, Фелікса Мендельсона, Максима Березовського, а також виконано дві молитви з опери ”Купало”. Після концерту митрополит Андрей (Шептицький) надіслав на руки Анатоля Вахнянина листа з подякою і благословенням. Лист був опублікований у місцевій пресі.

                                Починав із побутової белетристики

Перші її кроки пов’язані із семінарією, зокрема випуском рукописної гумористичної ілюстрованої газетки ”Клепало” (1861). Тут молодий семінарист видав свій перший вірш ”Празники”. У семінарії він знайомиться з українською літературою (Тарас Шевченко, Юрій Федькович, Маркіян Шашкевич). Наступного року опублікував критичний відгук на поему Миколи Лісикевича ”Співак з Підлісся”. Тоді ж на слова Юрія Федьковича став автором першого хорового твору (квартет) ”Чи знаєш, де країна наша мила?”. Далі сучасний дослідник творчості і життя Вахнянина – Яким Горак називає 25 його творів белетристики. 1902-го у Львові побачила світ збірка прозових творів ”Оповідання і гуморески” – (25 оповідок), раніше на шпальтах ”Зорі” опублікував повість ”Женщина”. Дебютував Вахнянин у літературі сільською побутовою тематикою - повістю ”Три недолі” (1863). З цього приводу Іван Франко, за словами Якима Горака, писав: ”Оповідання написано дуже гарно і заповідало в авторові визначного белетриста, яким, одначе,  він не зробився”.  Іншими словами, добре, але…

”Сила творчества Вахнянина” (вислів мово- й літературознавця Омеляна Огоновського (1833-1894) в гумористично-сатиричних творах (оповідання, гуморески),  або ж на сюжети з міського середовища (шкідливі риси, неінтелігентна поведінка, особистий гонор, заздрість людини і т. п.). У низці творів автор апелює до історичних подій, фактів, висловлює особисте розуміння, спростовує або підтримує відповідних дослідників. Літературні смаки Вахнянина формувалися під впливом творчості Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, а також внаслідок безпосереднього спілкування із Пантелеймоном Кулішем. Цікавим видається жанр політичного оповідання, хоча його власна політична кар’єра була недовготривалою (1893-1901). Серед перекладацької художньої літератури найчастіше називаються повісті Миколи Гоголя та Івана Тургенєва.

 

 Мова наша – самостійна галузь на Слов’янськім словеснім дереві       

1865-1868 рр. Анатоль Вахнянин відбуває студії на філософському факультеті історії та географії Віденського університету, повернувшись до Львова, отримує посаду вчителя-історика гімназії. Відома його діяльність у роботі комісій стосовно впорядкування і видання підручників для середніх і народних шкіл, видав власний підручник географії для середніх шкіл, переклав із німецької підручник географії Белінгера, а також уклав ”Співаник для шкіл середніх” (1889). Залишив вагомі трактати про ”руську справу” в Галичині. Започаткував працю в архівах, досліджував джерельні матеріали – документи, рукописи, відвідував місця історичних подій, студіював у приватних бібліотеках. Готує лекції і виступає з ними на історичну тематику в різних товариствах. На жаль, чимало тодішніх історичних праць мали компелятивний характер, дослідники залучали неперевірені факти, домисли. У статті Вахнянина ”Федькович яко політик і педагог” йдеться про його роботу над шкільними підручниками, причому матеріал написаний в оригіналі німецькою, тому довелося його перекласти українською.

Засвідчив себе Вахнянин як історик літератури та літературної критики (рецензії, наукові відгуки, критичні статті, розвідки). Вони мали, з одного боку, обґрунтувати необхідність вивчення давньої української літератури, її зв’язок з поточним літературним процесом, а з іншого – довести до читача мало відому чи невідому спадщину українського письменства. Під цим кутом зору працював над перекладом наукової праці російського філолога Івана Прижова ”Малороссия (Южна Русь) и история ее литератури, начиная с XI по XVIII век” (1869). Російський науковець виклав матеріал з позицій захоплення багатством української словесності (аналізуються проповіді древньоруських мислителів (любомудрів), літописи, літературна спадщина київських схоластів Могилянської академії, праці митрополита Петра Могили).

Резюме перекладача: ”Учені слов’янські рішили уже давно, що мова наша становить окремішню, широку, розкошню, самостійну галузь на Слов’янськім словеснім дереві. Не зважа на те і дійсний факт, що мова наша жила споконвіку своїм питомим органічним життєм і ниньки при трудних обставинах, іменно при централістичних забаганках так званої русофільської партії в Росії і в Галичині, жиє і розвивається чим раз краще - не зважа на те, нехтували донедавна самостійність її дневникарі польскі, а відколи сі пересвідчилися об нестійність своєї праці, нехтують ще її московські політики, що в централізації язиків слов’янських добачають догідне і певне средство скріплення царства російського”. Як актуально звучить ця думка і через 100 із хвостиком літ !!! І ще більше прикро, що деякі громадяни України (навіть службовці органів державної влади, народні депутати (!) не володіють, чи не хочуть володіти (спілкуватися) українською державною мовою) !  

Характеризуючи ідейну спадщину Франциска Скорини,  Вахнянин вважав його взірцем відданості своїй вірі, визначною особистістю епохи Реформації та Гуманізму. Тут літературний оглядач вдався до споминів про зусилля стосовно навернення в середині 60-х років XIX cт. руської інтелігенції до рідного обряду. Дослідники відзначають, що Вахнянин вперше проявив особисту зацікавленість до історичного становлення і розвитку західної і східної гілок християнства. Згодом набуті знання будуть використані ним при підготовці музичних творів, а також у практичній роботі серед різних верств української спільноти.

                                  З музикою у серці

 Уважають, що у музикознавстві Анатоля Вахнянина добре прислужилися його особисті талановитість, природна обдарованість, вміння постійно бути в епіцентрі громадського (музичного) життя і… комунікативність українського культурологічного діяча. З-під пера його талану прочитаємо бачення і розв’язання складних дискусійних проблем, на кшталт - походження музичного мистецтва, визначення феномену музики та її місця в ієрархії мистецтв, завдання історії музики, зародження та історичний розвиток музичних шкіл, напрямків, музичних інструментів, а також пізнання форм світського і церковного співу.  

Складовою частиною професійної музичної роботи Вахнянин вважав врахування і популяризацію кращих європейських композиторських надбань. Звідси – його постійні рецензії на сторінках львівської періодики на концерти світових та європейських артистів, зокрема у Галичині. З особливою увагою композитор ставився до хорової творчості, музичної інтерпретації надбань українських поетів, хорової обробки пісенного (народного) тексту, спеціальних творів, написаних на замовлення, а також ліричних творів. Свідоме зацікавлення склалося у композитора до духової хорової музики (тут, безумовно, вплинуло сімейне священиче середовище і, звичайно, особиста участь у церковних хорах, зрештою, навчання у Перемиській гімназії).    

                       “Я ж учуся доси гармонії та форм музичних”

 Це самовизнаний факт Анатоля Вахнянина, хоча він і став автором підручника ”Наука гармонії”. Сучасний дослідник творчості композитора – Яким Горак стверджує, що  підручник створювався влітку 1906-го для потреб Вищого Музичного Інституту. Тут, зокрема, наводяться слова автора книжки: ”В літі 1906 р. працював в Спасові, в домі о. Тита Ковальського 8-10 годин денно і написав для свого ”Висшого Музичного Інституту” науку гармонії, яка жде накладця”. На жаль, підручник залишився неопублікованим. Донині збереглося два варіанти його тексту. У згаданому науковому дослідженні Якима Горака детально розповідається про першу та остаточну версії підручника, подається  його структура, зроблено певні порівняння з йому подібними вітчизняними та європейськими музично-теоретичними системами.

Посібник містить в тексті відповідні завдання, які пропонуються учням для засвоєння конкретної теми. Вони логічно поєднують три сучасні методи роботи з гармонії – письмові завдання, гру на інструменті і слуховий аналіз.

Резюме сучасного дослідника: ”Наука гармонії” Анатоля Вахнянина – це підручник, який репрезентує початок нового етапу - етапу спеціалізованих музично-теоретичних підручників, які претендують на вичерпність викладу свого предмету, враховують і засвоюють досвід подібних компендіумів провідних європейських музично-теоретичних шкіл, підручник, який міг появитися (і появився) вже при закладених основах музичного професіоналізму”.

                      Музика в театрі чи театральна музика   

Мабуть, це дискусійне питання. Однак, суть цієї проблеми в іншому, а саме в конкретній справі стосовно становлення українського театру в Галичині. І на цьому поприщі Анатоль Вахнянин зумів внести свою вагому дещицю в розуміння важливості праці театральної інституції для духового розвитку української спільноти. Це тепер ми сприймаємо як належне – в українському театрі – українська мова. Анатоль Вахнянин буквально з перших кроків, першими початками співпрацює задля нового українського театру в комітеті під назвою ”Артистична комісія”. З-під пера композитора вийшла стаття ”Реформа львівського руського народного театру”. Йшлося про набутий досвід театральної трупи ”Руська Бесіда” (1864-1889) і, звичайно, найголовніше на той час – збір коштів на будівництво власного будинку театру. Зрештою, зійшлися на залагодженні зведенням театральної і концертової салі в будинку Музичного Інституту імені Миколи Лисенка. Коли ж  після посвячення будинку 12 червня 1916-го Інститут зайняв власне приміщення, то це стало особливою радістю для львівських театралів.    

Анатоль Вахнянин продовжує відстежувати за виставами і розвитком українського театру в  Галичині, подає його репертуар. Називає акторські кадри театру. З великим захопленням характеризує творчість Соломії Крушельницької (перебувала у Львові 11-30 квітня 1903-го). Разом з нею співали тенор Варшавської опери і королівської опери в Мадриді Йозеф Руссітано, тенор Мадридської опери, молдаванин з походження Август Діані.

Анатоль Вахнянин: ”Наша землячка, п-на Сальомеа Крушельницка, довголітня прімадонна опери варшавської, загостила по триюмфах, які довелися їй недавно на неаполійській сцені, до Львова і виступала вперве в середу в міскім театрі в головній ролі в опері Массенета ”Манон”. Хоч польскі дневники не рекламували єї голосно, мимо того львівська публіка заповнила амфітеатр по береги, причуваючи, що сего вечера найде себе на дійсно артистичнім пирі. Причування оправдалися вповні. П-на Крушельницка як співом, так і грою стала на височині європейської артистки і здобула приступом загальну симпатію… Не дивота, що Варшава одушевлялася нею завсіди, не дивота, що і вибагливі італійські сцени закидували єї при кожнім виступі цвітами і голубами. В Італії придано їй ім’я “mea” місто Сальомеа. Вже в першім акті перервала львівска публіка чудовий єї спів рясними, невмовкаючими оплесками, зрозумівши, що має перед собою артистку, що відчуває штуку, переймаєся нею і відтворює її з артистичним пієтизмом”. Олександр Олесь: ”Хто чув її, той чув наш степ зелений, / Стояв у нашому гаю, / Той розумів наш біль і гнів шалений / І плакав в нашому краю”.

 Отже, у розвитку музичної культури Галичини другої половини XIX ст. важливу роль засвідчив театр. Він, безперечно, стимулював творчість композиторів, гуртував українську громадськість. Із театром пов’язана діяльність професійних музикантів і співаків. І за тою доброю справою теж бачимо певний внесок у скарбничку нашої культури Анатоля Вахнянина.                                         

                                          “Купало”

 Вершиною, своєрідним піком творчості і життя Анатоля Вахнянина вважається його опера ”Купало”. Дійсно, опера стала підтвердженням остаточного набуття професійної зрілості і переконливою ознакою національної свідомості в музиці. 23 травня 1876-го відбувся концерт на допомогу убогим учням академічної гімназії, де їхніми ж силами виконувалися частини майбутнього твору. Остаточно оперу було завершено 1892-го. Поширювалася інформація, що на Шевченківські свята-1893-го в опері мав наміри взяти участь Олександр Мишуга. Не склалося… Тоді ж він обмежився лише концертною продукцією.      

За життя автора опера в повному варіанті сцени не побачила Ініціатором здійснення постановки твору у 20-х роках XX т. став академік Кирило Студинський. Він переслав тодішньому солістові Харківської опери співакові Михайлові Голинському копію партитури опери. Остаточно видав розпорядження розпочати роботу над оперою Микола Скрипник (березеь1927-лютий 1933 – народний комісар освіти в уряді УССР). 

5 грудня 1929-го відбулася прем’єра опери. У виставі були задіяні - Марія Литвиненко-Вольгемут (Одарка), Михайло Голинський (Степан), Іван Паторжинський (Максим), М. Дніпровська (Галя), В. Будинкевич (Омар), Волинець (Муедзин), А. Васюта (посланець), М. Голухівська, Г. Підлісна, П. Калюжний (євнухи).

Напередодні з Галичини до Харкова приїхали академіки Кирило Студинський і Філарет Колесса. Вони брали участь у роботі сесії ВУАН, заодно відвідали виставу в театрі державної опери. 8 грудня у харківських ”Вістях ВУЦВК” була опублікована рецензія авторства Юрія Ткаченка на прем’єру опери. Рецензент відзначив ”красиві й звучні хори, подекуди ясно позначені українським та східним колоритом та головні сольні номери – арію та баладу Максима, арії Одарки, Степана, Омара”. Відтак, львівська преса ”Діло” теж відгукнулася на прем’єру опери двома витягами із російської та української харківської преси про виставу.

На жаль, прем’єра стала єдиною постановкою в Україні аж до 1990-го. Відновив її для нас і світу в музичній редакції незабутній Мирослав Скорик. Вистава поновлена завдяки силам оперної студії Вищого Музичного Інституту імені Миколи Лисенка 2002-го. Прем’єра опери у Львові відбулася 21 жовтня 1990-го. Відтак, в тій же музичній редакції 1992-го представлена в Національній опері України імені Тараса Шевченка в Києві.

                            Креативний у громадських справах

Складається враження, що сам Бог постійно надихав Вахнянина новими ідеями, проектами задля організації кращої праці, здвигу освіти, науки, культури, розумового і фізичного розвитку людини, особливо її духовного мистецького (музичного) розвою. Свій внесок він зробив у створення і роботу товариств ”Січ”, ”Просвіта”, ”Руське педагогічне товариство”, дещицю праці вніс до становлення Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ), очолив його історично-філософську секцію. Брав участь у нотно-видавничій справі, видав збірку творів галицьких композиторів і Миколи Лисенка ”Кобзар” (1885)

       

Закономірним вінцем суспільно-громадської праці композитора стало створення і організація музичних товариств та інституцій, які сприяли становленню музичного професіоналізму. Історична місія Анатоля Вахнянина як музично-громадського діяча полягає в проведенні значної роботи, могутнім завершенням якої стало створення ”Союзу співацьких і музичних товариств у Львові” (1903), ”Бандурист” (1906). Композитор не обмежувався, так би мовити, музичною роботою тільки у середовищі української спільноти. Він часто співпрацював із польським співацьким товариством ”Лютня” (1881), навіть входив до складу керівництва товариства. Співпрацював також із польським музичним товариством ”Ехо” (1887) та польськими композиторами.

А ще за Вахнянином, його творчою працею започаткували роботу співоче товариства ”Торбан” (1870), ”Львівський Боян” (1891), останній вельми активно співпрацював з Миколою Лисенком, отримував від нього власні хорові твори. При ”Львівському Бояні” створюється хор, музична школа, нотне видавництво. Філії ”Бояна” були створені у багатьох містах Галичини. І, звичайно, коли йдеться про креативну працю Анатоля Вахнянина, обов’язково скажуть про  Вищий Музичний Інститут імені Миколи Лисенка - нині Львівську Національну Музичну Академію імені Миколи Лисенка – справжню кузню музичних обдарувань України. Втім, сам Анатоль Вахнянин вважав себе “…Одним із головних стовпів і представників галицького українофільства, то, проте, не зайняв у його історії такого визначного місця, яке міг би був зайняти при своїх талантах, але також при більшій пильності і сумлінності в трактуванні своєї справи”. Вельми благородне визнання і поважна скромність галичанина-українця.                                                                       

 Степан Боруцький