Ніч із 19 на 20 січня 2014 року увійшла в історію України як «Криваве Водохреще». Мирна акція, яка зібралася у відповідь на ухвалення диктаторських «законів 16 січня», переросла тоді на жорстке протистояння між протестувальниками та силовиками. Так розпочалась одна з найкривавіших сторінок Революції Гідності.
Хроніка подій. Київ
16 січня 2014 року Верховна рада ухвалила закони, які називають диктаторські або "драконівські”. Вони передбачали, що силовики матимуть більше повноважень на придушення вуличних протестів.
Про набуття чинності законів тодішня влада оголосила саме 19 січня.
На Майдані Незалежності того дня зібралося до 500 тисяч мітингувальників. Незважаючи на численні заклики лідерів опозиції до продовження мирного протесту, багатотисячна колона пішла до Верховної Ради.
Однак дорогу їм перекрив «Беркут», який загородився автобусами й вантажівками біля входу на стадіон «Динамо» по вулиці Грушевського.
Після декількох спроб прорвати кордон, у протестувальників полетіли світлошумові гранати й гумові кулі, силовики застосували сльозогінний газ та почали поливали людей водою з водометів.
У Києві тоді було близько 7-10 градусів морозу. У МВС заявили, що використовували воду для гасіння пожеж (того дня було спалено кілька автомобілів і автобусів).
У бік беркутівців летіло каміння, згодом – коктейлі Молотова.
За свідченням київських лікарів, станом на восьму годину вечора по медичну допомогу звернулися 24 постраждалих, у яких були рвані рани й переломи.
Сутички тривали майже до ранку.
Загалом 19 лютого у протистояннях постраждали понад 200 людей – як протестувальників, так і силовиків.
Блокування військових частин у Львові
«До виїзду на Київ готують солдатів в/ч 4114 у Львові. Важливо, щоб цих солдатів-строковиків не змушували виконувати злочинні накази. Можливо варто втрутитись батькам і захистити дітей!», – повідомляє 19 січня 2014 року депутат Львівської міської ради Валерій Веремчук.
Активісти львівського Євромайдану у соцмережах оголошують про намір протидіяти ймовірній передислокації військових до Києва.
Біля будівлі частини внутрішніх військ на вулиці Тролейбусній збираються люди.
Близько опівночі користувачі соцмереж пишуть: “ на цей час блокують виїзд військових уже 15-20 автівок, люди продовжують під’їжджати.
Журналістка “Радіо Свобода” Галина Терещук тоді написала :
"Серед них зустріла львів’янку Христину. Жінка розповіла, що там служить її син. Він подзвонив до мами і повідомив ввечері, що всіх їх підняли по тривозі.
«Їм не сказали, куди вони мають їхати і що робити. Лише підняли по повній тривозі, тобто бойовій готовності. Я почула, що сюди їдуть люди, і теж прийшла»
Активісти оточили увесь квартал між вул. Стрийською, Науковою, Тролейбусною та Рубчака. Впродовж усієї ночі заблокованими залишалися частина внутрішніх військ МВС на вул. Стрийській та військова частина на вул. Княгині Ольги. Блокування бази “Беркуту” та Внутрішніх військ МВС продовжувалось і зранку 20 січня.
Перші Герої Небесної сотні
Сутички, що почалися на Грушевського у день Водохреща, тривали кілька днів. На Євромайдан прийшла перша смерть.
22 січня, від вогнепальних поранень, загинули вірменин Сергій Нігоян та білорус Михайло Жизневський. Того ж дня у лісі під Києвом знайдуть тіло закатованого активіста Майдану, львів’янина Юрія Вербицького.
Пізніше стане відомо, що у лікарні від поранення помер колишній миротворець ООН, житель Львівщини Роман Сеник.
Юрій Вербицький
“Причина смерті – львів’янин”, – листівки з таким написом і портретом Юрія Вербицького, закатованого до смерті кандидата наук, сейсмолога, альпініста і учасника Євромайдану, висіли у Львові в дні похорону.
Юрій був аполітичною людиною, але дуже боляче сприймав несправедливість. Коли я йому казав: “та посидь трохи дома, ти вже тиждень побув на Майдані, – то у відповідь чув, що так кажуть лише диванні революціонери” – розповідає рідний брат загиблого Сергій Вербицький.
І згадує, що в останню їх зустріч, просив брата повернутись додому на різдвяні свята.
“Кажу, Юрку, ти хоч на Святий Вечір додому прийди. Нє, каже, не можу, бо там щось назріває. І якщо всі так скажуть, то можуть бути великі проблеми там”.
21 січня Юрій Вербицький потрапив під обстріл гумовими кулями. Одна куля попала йому в око. І Юрія госпіталізували в офтальмологічне відділення однієї з лікарень Києва. У той же день Вербицького та громадського активіста Ігоря Луценка викрали невідомі.
Згодом Луценко розповів, що їх обох жорстоко катували, але найбільше дісталося саме Юрію, бо він “львів’янин, бандерівець”. Ігоря Луценка – відпустили живим, а Юрія Вербицького повезли вбивати.
Тіло 50 річного героя Небесної сотні знайшли біля лісопосадки Бориспільського району 22 січня. У МВС же тоді цинічно заявили, що чоловік помер від переохолодження.
Роман Сеник
Роман Сеник народився у селі Наконечне Друге, що на Яворівщині. Протягом останніх п’ятнадцяти років життя мешкав у місті Турка, працював оператором на автозаправній станції.
Під час війни Хорватії за незалежність, Роман служив миротворцем у контингенті Миротворчих сил ООН у Югославії. Був прапороносцем. Мав бойові нагороди.
З початку подій на Євромайдані до Києва їздив тричі. Входив до 29-ї Бойківської сотні самооборони Майдану.
Носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його називали «Турківським прапороносцем».
Романа було важко поранено в плече 22 січня 2014 року біля стадіону «Динамо». Куля застрягла в легені, руку з роздробленою кісткою довелося ампутувати. Він переніс кілька операцій втратив багато крові. Вранці 25 січня Роман помер у київській лікарні, не приходячи до тями.
Сенику Роману було 45 років…
ІА "Вголос": НОВИНИ