Наприкінці червня та на початку липня 1941-го року у Львові відбулось масове знищення в’язнів підрозділами радянського НКВС. В паніці перед наступом німецьких військ радянські спецслужби поспіхом стратили понад 22 тисячі ув’язнених. У 80-у річницю цих злочинів ми згадуємо про кривавий слід влади «робітників та селян» на Галичині. «Вголос» проаналізував архівні дані та праці істориків, аби відтворити хронологію тих сумних подій.
Передісторія трагедії
В ніч з 23 на 24 серпня 1939-го року було підписано договір про ненапад між гітлерівською Німеччиною та СРСР, відомий також як пакт Молотова-Рібентропа. Згідно з його таємною частиною, два тоталітарні режими розділили сфери впливу в Європі та домовились про розподіл Польщі, до складу якої входили й етнічні українські землі, зокрема Галичина та Волинь.
1 вересня нападом Німеччини на Польщу розпочалась Друга Світова війна, а вже 17 вересня понад 600 тисяч радянських солдатів за підтримки 4733 танків та 3298 літаків без оголошення війни атакували Польщу. Дані про чисельність військ наводить у своїй праці російський історик Михайло Мельтюхов. З огляду на успіхи німецької армії та відсутність організованого опору, радянські війська зайняли Захід України за 12 днів без значних втрат. Вже 28 вересня радянсько-німецький договір «Про дружбу та кордони» закріпив ці території у складі СРСР.
Бійтесь тих, що дари приносять
Ці слова з «Іліади» Гомера як най краще ілюструють історію радянської анексії Заходу України.
Польський режим був вкрай непопулярним серед українців, які складали абсолютну більшість населення Галичини, за виключенням анклавів у великих містах (Львів, Дрогобич, Станіслав (Івано-Франківськ - ред.), де була висока частка польського та єврейського населення. Тому на початку прихід радянських військ українці Галичини зустріли оваціями. Не останню роль зіграло те, що більшість радянського військового угрупування комплектувалось українцями з Центру та Сходу, а очолював його Семен Тимошенко, майбутній маршал СРСР. Він походив з родини українських селян з Бессарабії. Втім, доволі слушно тут звучать слова одного червоноармійця, які збереглись в російських архівах
«Вони нас вітають, цілують, а ось почнуть отримувати по 200 грамів на трудодень, як ми у колгоспах, тоді дізнаються, що таке радянська влада».
Проте після першої ейфорії, пов’язаної з впровадженням української мови як офіційної та потужній деполонізації краю, розпочались репресії та поступова «совєтізація» Галичини. Вже у грудні 1939-го року розпочалась масова депортація польського населення, а згодом хвиля репресій накрила й українців. Були заборонені будь-які політичній партії та організації, розпущені кооперативи українських селян, розпочалась колективізація та одержавлення економіки.
Загалом, до червня 1941-го з Галичини було депортовано за різними даними від 500 тисяч до 1,5 млн осіб усіх статей, етносів та соціальних класів. Зокрема такі данні наводять фахівці львівського музею «Територія терору». Наприклад, в Дрогобичі було вислано понад 2 тисячі осіб, тобто 18-та частина тодішнього населення міста. Такі дані вказані в праці «Нариси з історії Дрогобича» за редакцією кандидата історичних наук Леоніда Тимошенко. Через нелюдські умови утримання багато депортованих загинуло дорогою до міст заслання або ж безпосередньо там. Також розпочались репресії стосовно УГКЦ, які, втім стримували колосальний авторитет та популярність митрополита Андрея Шептицького.
«Арешти духовних осіб поки що не здійснювати, особливо католиків» - саме такий пункт містився у директиві очільника НКВС Лаврентія Берії від 15 вересня 1939-го року.
Трагедія кривавого червня
На момент початку радянсько-німецької війни 22 червня 1941-го року у в’язницях Львова перебувало 5424 затриманих НКВС людей. Їх утримували у чотирьох львівських в’язницях: №1 (тюрма “Бригідки”, яку львів’яни знають також як СІЗО на Городоцькій), №2 (в’язниця на Замарстинівській), №4 (так званні «малі Бригідки» біля церкви святої Анни). Також значну частину в’язнів утримували в тюрмі на Лонцького. Важливий факт - львівські в’язниці було абсолютно переповнені ще 10 червня, майже за два тижні до початку війни. Зокрема, німецький історик Кай Струве наводить такі цифри з радянських архівів:
В тюрмі № 1 при ліміті 1 500 осіб перебувало 3 638 в'язнів; В тюрмі № 2 — 801 в'язень (ліміт — 270); В тюрмі № 4 — 706 в'язнів (при ліміті 300).
З огляду на переповненість в’язниць, затриманих утримували в нелюдських умов, буквально «набиваючи» камери. Вже 23 червня вийшов наказ № 2445/М наркома внутрішніх справ СРСР Всеволода Меркулова. Згідно з ним, усіх ув’язнених мали розподілити на дві категорії. Тих, хто вже отримав вирок, мали розстріляти на місці, а решту вивезти до концтаборів ГУЛАГу в Середню Азію та Сибір. Згідно з «Планом евакуації», депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч заарештованих. Для цього виділялося 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6 800 в'язнів. Проте швидкий наступ німецьких військ не залишав шансу на повноцінну евакуацію, а вказані вагони використали для вивезення майна та військової техніки.
Жахлива розв’язка
Розстріли у в’язницях розпочались одразу ж з початком війни, 22 червня 1941-го року. Спочатку винищення в’язнів відбувалось у звичний для НКВС спосіб - в карцерах та підземеллях, пострілом у потилицю. Після німецьких авіаударів 24 червня особистий склад НКВС ненадовго залишив Львів, проте вже незабаром повернувся. Далі в’язнів вбивало хаотично і в абсолютно брутальний спосіб. Їх розстрілювали безпосередньо в камерах з кулеметів та автоматів, закидали гранатами, вбивали холодною зброєю.
«Коли НКВСівці повернулись, до 27 червня був повальний розстріл у камерах, кидання гранат. Якщо мали час, то дострілювали, все залежало від наступу нацистів», – розповідає працівниця Центру досліджень визвольного руху, історик Олеся Ісаюк у коментарі для “Радіо Свобода”.
26.06.1941 р.
Всього лише у Львові за даними німецького історика Кая Струве загинуло від 3100 до 3500 в’язнів. Серед них більшість були українці, та чимало й представників інших націй, особливо поляків. Переважна більшість загиблих мали звинувачення по статті 59 кримінального кодексу УРСР – «контрреволюційна діяльність». Серед них були представники інтелігенції, медики та професори, культурні та громадські діячі, адвокати та монахині, люди різного віку та зайнятості, які стали жертвами радянської репресивної машини. Серед них зокрема і діти.
«З подвiр'я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв – мiж 15 i 60 роками, але переважна більшість 20–35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало жiнок», - так описує свої враження від тюрми на Лонцького очевидець тих подій, доктор Іван Кіндрат, який надалі емігрував до США.
Більше спогадів очевидців подій можна прочитати на ресурсі «Історична правда».
Зі спогадів Івана Кіндрата відома наступна деталь. Серед вбитих були навіть немовлята, а чимало загиблих було закатовано. Понівечені тіла з відрізаними частинами тілами були скидані в купу по різних приміщеннях в’язниці.
30 червня у Львів увійшли частини німецького Вермахту, і в’язниці були відкриті для публіки. Багато людей прийшло туди у пошуках своїх рідних, та були вражені небаченим до цього часу на Галичині насильством. Вже незабаром у Львові розпочнуться єврейські погроми та створення нацистських концентраційних таборів. Боротьба двох тоталітарних режимів, масове насилля для яких було звичною практикою, тривала ще довгих 4 роки.
ІА "Вголос": НОВИНИ