>

Дж. Медісон прямо стверджував, що будь-яке звернення до народу може свідчити, що в державі не все гаразд. Дж. Адамс підкреслював, що народні маси не можуть ні судити, ні діяти, ні, висловлювати свою волю як політичне ціле.

 

У праці “Французька думка про війну і дипломатію в часи Другої імперії”, опублікованій у Філадельфії Л. Кейсом у 1954 р. ставила під сумнів доцільність зважати на громадську думку в питаннях зовнішньої політики. Ф. Харрісон вважав, що політичні представники можуть розглядатися як особи, наділені довірою народу.

 

Прибічники цього погляду впевнені, що представники повинні знати бажання громадян, отже мають приймати рішення, які вважають найкращими для народу, незалежно від думки більшості. Подібної точки зору дотримувався й американський політик У. Фулбрайт.

 

Він порівнював роль пересічного члена суспільства з пасажиром на кораблі. У. Фулбрайт писав, що досвід свідчить: коли пасажири беруть на себе керування, корабель неминуче потрапляє на мілину. Це означає не те, що вони обрали неправильний пункт призначення, або що компетентна людина зробила б кращий вибір, а те, що вони навряд чи досягнуть місця призначення без допомоги капітана. Не слід дозволяти капітанові визначати пункт призначення, але потрібно дати йому можливість вести корабель, не піддаючи кожен оберт штурвала нашому непрофесійному контролю.

 

Таким чином, одна з найгостріших суперечностей демократії полягає у протиріччі між масовістю і компетентністю. Чим складнішим є питання, тим, як правило, менша кількість людей здатна компетентно в ньому розібратися, в той час як демократія передбачає широке залучення громадськості до державного управління і прийняття важливих рішень.

ІА "Вголос": НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!