Всесвітньо відомий хореограф Мін Танака, який грав самурая в кіно і виконував авангардний танець на сцені, розповів у своєму інтерв'ю про відразу до сучасної Японії.
У Театр-школу сучасного мистецтва приїхав Мін Танака – хореограф і танцюрист авангардного танцю (це в перекладі на "європейську", сам пан Танака сприймає буто як життєву філософію і єдиний можливий для нього спосіб існування).
Приїхавши в Росію в 2001 році за запрошенням Анатолія Васильєва, всесвітньовідомий артист заснував при ШДМ єдину сьогодні власну школу "До танцю" і поставив з нею спектакль "Гойя. Гості з тьми".
З того часу він досить регулярно відвідує учнів, але нинішній його приїзд пов'язаний не тільки з освітньою функцією: вперше за багато років Мін Танака показує два сольних спектаклі, а 17 жовтня відбудеться нова прем'єра учнів його школи – "Гойя. Генезис сміху" за мотивами офортів Гойї "Los Caprichos".
Пан Танака, буто – порівняно молоде мистецтво та філософія. З чим пов'язана його поява?
Мій вчитель, пан Хідзіката, казав, що буто – це форма протесту за допомогою свого тіла. Форма опору тілом. Можливо, такий протест тіла в історії людства виникав на різних етапах багато разів. Виникнення буто в Японії просто щасливо співпало з тим, що в шістдесяті роки піднялась хвиля студентських протестів. Вона була викликана лише соціальними явищами, але в області мистецтва це вилилось в новий рух, у нову естетику – буто. Одночасно, цей рух, цю нову філософію підтримала дуже велика кількість людей мистецтва в той період.
Суспільство завжди мало потребу в певних рамках. Наприклад, є необхідність у законодавстві. Це та стіна, що не дає розвалитись суспільству. У міру свого розвитку суспільство будує все нові і нові стіни; одні ламає, інші вибудовує. Це закон розвитку суспільства.
Вам, росіянином, які випробували на собі ярмо різних суспільних систем, має бути зрозумілим, як нікому іншому, що людська свобода якраз і має потребу в тому, щоб протистояти тиску. Тиску системи, тиску права, тиску суспільної думки. Ми увесь час прагнемо бути незалежними від цих речей.
Є людина, у якої гарне тіло. І є людина, у якої негарне тіло. Що є гарним, що негарним – людство вирішувало це в різні часи, на різних етапах розвитку в різних народів по-різному. Але людське тіло має головну якість, головну красу – воно має право протестувати проти того, що його оцінюють, заганяють у рамки "гарне – негарне".
У Росії ви стали відомі, знявшись у фільмах режисера Єдзи Ямади "Сутінковий самурай" і "Прихований клинок"...
Я не розділяю себе на людину кіно, танцюриста, хореографа – я актор. Я не бачу великої різниці між виступом на сцені і драматичном спектаклем та танцем десь у полі, в якості хореографа або танцюриста. Все це для мене є акторством. Спосіб мислення, вираження своїх думок.
Коли мені запропонували знятись в цих двох фільмах, зі мною саме відбулась ще одна цікава річ: я щиро повірив у те, що дух мого вчителя Хідзікати переселився в мене. І я спробував уявити собі, як би він відреагував на запрошення знятись в цьому кіно. І відчув, що йому б теж було це цікаво, тому що він був великим актором. Тому я довго не роздумував, отримавши таку пропозицію від Єдзи Ямади.
Адже я з дитинства цікавився і театром, і кіно, і хореографією. Так сталось, що драматичним актором я не став, тому що не є дуже сильним у словах. Зате тілом у танці я зміг себе виразити. І я не став відмовлятись від участі у фільмі, у якому, до того ж, потрібна була у значній мірі гарна фізична підготовка, тому що там багато пластики.
Робота в кіно вас не розчарувала?
Хіба що я сам себе розчарував! А Ямада – автор величезної кількості чудових фільмів, які, на жаль, не відомі в Європі, але які дуже люблять в Японії. Старі фільми сьогодні не дуже популярні, але на фільми Ямади в Японії вишиковуються черги!
Скажімо, у нас є дуже популярним персонаж, якого створив Ямада, – такий собі дядько років сорока, смішний товстун, герой фільму "Пан Тора", з яким Ямада зробив п'ятдесят серій, – добрячок, смішний, трошки наївний, ні на що не ображається і сам нікого не кривдить.
Ваш спектакль може допомогти зрозуміти Японію в якійсь мірі?
Я в своєму мистецтві не представляю Японію. Коли я танцюю перед людьми, моє завдання не в тому, щоб показати мою з ними відмінність, а, навпаки, я шукаю, на чому б мені з ними зблизитись. Своїм танцем я передаю спільність наших почуттів. Коли я їду виступати за кордон, я зовсім не відчуваю себе посланцем або гінцем Японії. Насправді, я нинішню Японію не люблю.
Чому?
Поясніть мені, для чого їм стільки грошей? Що вони отримали для себе завдяки їм? Ми напхані техніками, технологіями. Ми кричимо про те, що ми розвиваємось, прогресуємо. Але що розвивається в нас? Скажіть, що нового з'являється в наших душах? Чи замислюємось ми про те, що реально відбувається з людиною, незважаючи на всі ці багатства, технології, так званий розвиток? Ми дійшли вже до піка в технічному розвитку, і, як на мене, зараз ми з цього піка починаємо падати вниз.
А як тоді дбайливе ставлення японців до своїх традицій?
Традиції, які нібито ще зберігаються, – це дуже невелика кількість вершків, які вам вдалось зібрати з інформації про сьогоднішню Японію. Сама ж Японія живе зовсім іншими речами, вона пливе зовсім на іншому кораблі і в інший бік. Японією сьогодні рухає тільки одне – гроші.
Газета.Ru
фото: info.sdart.ru (© Натальи Чебан)
ІА "Вголос": НОВИНИ