Чому поставили пам’ятник саме Сталіну?
Пам’ятник Сталіну, який нещодавно відкрили у Запоріжжі, це – майже симетрична відповідь Сходу на присвоєння Бандері звання Героя України.
Україна зараз переживає непростий процес становлення єдиної громадянської нації. Для того, щоб стати єдиною національною спільнотою, народ України повинен дійти згоди стосовно правил поведінки, за допомогою яких підтримуватимуться і врегульовуватимуться ті дії, які пов’язують між собою його членів, тобто необхідно виробити спільні цінності.
Цінності не насаджуються «зверху» і не нав’язуються вольовим зусиллям якоїсь окремої групи, вони виробляються в процесі національного полілогу. Причому цей полілог відбувається через образи, які ми беремо, в основному, з нашої історії. Тому такою важливою є розмова про історію, адже згідно з відомою формулою Ренана, обов’язковою умовою народження нації є вироблення усіма соціальними групами спільного бачення власного минулого.
Проблемою є те, що наразі в Україні існує два діаметрально протилежних бачення власного минулого. Ті різночитання української історії, з якими ми стикаємось, виявляються в процесі діалогу двох частин України – «помаранчевої» і «синьо-білої» - стосовно того, якими мають бути наші спільні національні цінності. Кожна сторона має власну думку і заявляє опонентам свій рівень претензій, втілений у впізнаваних образах: «ви пропонуєте Бандеру, ми – Сталіна». Врешті-решт сторони досягнуть компромісу. Запорукою цього є те, що існує ще одна форма національного діалогу, про яку також згадував Е. Ренан – розмова про довготермінові цілі розвитку. Майбутнє – також підстава для вироблення спільних цінностей, але, звичайно, для цього, як мінімум, не повинно бути жорсткого протистояння в історичній царині.
Проте, в Україні вироблення спільних цінностей через однакове розуміння власної історії, або, як пишуть вчені, через витворення власного історичного нарративу, ускладнюється втручанням у цей процес Росії.
Росія цілеспрямовано торпедує намагання українців знайти спільний знаменник власного бачення своєї історії, не бажаючи відпустити Східну Україну з поля власного історичного тяжіння.
Російська Федерація, попри те, що проголосила себе правонаступником СРСР і де факто претендує на історичну спадщину царської Росії, також зайнята пошуком власної історичної ідентичності. Різні нації мають календарні дати, які служать символом їхньої єдності, які згуртовують громадян спільними церемоніями, спільним святкуванням тих самих подій, наприклад, День подяки і День незалежності у США, День взяття Бастилії у Франції, тощо. В Росії, як і в Україні, наразі немає такої дати, яка би сприймалася усіма співвітчизниками, кажучи словами Тичини, як «новітнє "Христос Воскрес!"».
На роль символічного фундаменту сучасної держави Росія намагається висунути День Перемоги. Це свято, щодо оцінки якого існує консенсус як у російському суспільстві, так і серед громадян України та інших пострадянських країн, а також символ, який позначає особливу роль Росії в Європі і світі.
Адже якщо Рдянська країна поряд з США і Великобританією є рятівницею Європи від «коричневої чуми», то це легітимізує право СРСР на післявоєнне домінування у Центральній Європі, а Росії, як правонаступниці Радянського Союзу – на домінування у пострадянській частині Східної Європи: Україні, Білорусі і Молдові.
Альтернативною точкою зору є визнання сталінського Радянського Союзу тоталітарним режимом, таким самим злочинним, як гітлерівський режим. Така позиція легітимізує рух опору сталінському режимові, дає Україні платформу для власного погляду на історію Другої світової війни, тим самим виводячи Україну з-під російського впливу.
Саме тому історія Другої світової війни є дуже важливим питанням для російської влади. Настільки важливим, що в РФ навіть створено президентську комісію по боротьбі з «фальсифікацією історії на шкоду інтересам Росії», а також обговорювалася доцільність прийняття закону про введення кримінальної відповідальності за «заперечення перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні». Саме тому російська влада виявляла таку наполегливість в тому, щоб поставити на чолі Міністерства освіти і науки України Д. Табачника, який, ще не всівшись у крісло, почав переглядати навчальні програми з історії у бік «зближення з російським баченням».
Чому саме комуністи відкрили пам’ятник Сталіну?
Тобто, конкретніше питання мало би звучати так: чому комуністи відкрили пам’ятник Сталіну, взявши на себе роль головного провідника російських імперських інтересів, а не Партія регіонів, яка саме зараз здає національні інтереси без жодного сумніву?
На нашу думку, «донецькі», які зараз перебувають при владі, є чистими прагматиками: вони з легкістю здають національні інтереси там, де це приносить їм матеріальні дивіденди. Наприклад, на їхню думку, можна обміняти Чорноморську базу на зниження ціни на газ. «Донецькі» байдужі до символіки, вони намагаються продати якомога дорожче ті речі, які на їхню думку нічого не варті: різні абстрактні поняття, як національна гордість і т.ін. Однак «донецькі» нізащо не поступляться матеріальним ресурсом, який приносить їм дивіденди. Згадайте, що в Донбасі російського капіталу майже нема, зате в Галичині усі більш-менш помітні підприємства належать російським бізнесменам. Тобто інтереси "донецьких" лежать в основному в матеріальній сфері, а в ідеологію вони влазять (як правило зі слонячою грацією) лише принагідно: коли це потрібно для їхнього бізнесу.
Комуністи ж, навпаки, вже віддавна зарекомендували себе послідовними провідниками російської імперської політики в Україні. Ідеалом КПУ є реальний соціалізм, який був в СРСР, а їх електорат – пенсіонери, які ностальгують за Радянським Союзом. Тому своє завдання на політичному полі України КПУ бачить не у пропаганді лівих ідей, а в пособництві тим силам у РФ, які намагаються реставрувати у тій чи іншій формі Радянський Союз.
фото: chocoreve.blogspot.com
ІА "Вголос": НОВИНИ