На московському концерті Muse їли пиріжки, мерзнули, а музиканти показали свою відданість заповітам Фредді Меркюрі.
Фредді Меркюрі був би задоволений – директиви, здається, жодного з вмерлих музикантів та інших лідерів інших поколінь не виконувались так досконало. Ще до виходу музикантів на сцену "Лужників" було зрозуміло, що нас очікує шоу.
Було навіть приблизно зрозуміло, яким воно буде: екрани будуть візуалізовувати мегаломанскі фантазії лідера Muse Метта Белламі, а ці от каскади лампочок будуть переливатись всіма кольорами веселки. Ну, а за екранами, звичайно ж, буде світитись зоряне небо, куди ж без цього. Очікування виправдались.
У Москві група за останні п'ять років встигла побувати двічі, але навіть старожили відзначають, що цей концерт був особливим. В 2002-м на презентації російської версії NME, під час виступу групи, глядачі кликали на сцену "Нічних снайперів", а 24-й субтильний Беллами качався зі своєю гітарою по сцені.
Тоді він справляв враження музиканта, який ще не до кінця зрозумів, ким ж він направді є. Цього року фірмові завивання та стрибки з гітарою виконували вже зірки, а у всьому двогодинному шоу групи вже можна було побачити досконалу вивіреність – кожний помах руки, кожний фідбек, кожна пауза абсолютно прораховані.
Але, з іншого боку, Muse – британці. А британські музиканти всі піжони. Всі без винятку. Навіть старий панк Пол Саймонон. Отут є тільки нюанси. От, наприклад, денді з групи Stereophonics найбільше люблять шкіряні куртки і темні окуляри, плакса Ноел Геллахер – бавитись бровами, а піжони із групи Muse дуже люблять себе за те, як вони вміють грати.
А грати вони вміють як завгодно: можуть як Radiohead, можуть як Slayer, тільки от як Muse не можуть. Хоча, можливо, це і є апогей постмодернізму, коли цитати та алюзії з різних джерел настільки щільно підігнані одна до одної, що місця для самовираження зовсім не залишається.
Взагалі, складалось враження, що, якщо розбудити їх вночі з похмілля та дати в руки гітари, зіграють всю ту ж програму від початку до кінця, не опритомнюючи. Ефект, варто сказати, той ж, що й в механічному піаніно: чудо інженерної думки захоплює, але безупинно захоплюватись протягом двох з зайвим годин важко.
По очах і вухах б'є гіперсуперпупний професіоналізм музикантів, але всі вони схожі на страшенно чарівні машини, які показували на екранах під час виконання "Supermassive Black Hole".
Ті, кому пощастило вийти з залу під час виступу, могли споглядати зворушливу картину.
Незважаючи на убойну гучність групи, гардеробниці, всі як одна, дістали з-під своїх стійок пакети з пиріжками та бутербродами і мирно вечеряли.
Єдине, що могло відволікти робітниць вішалок і номерків від трапези – оказіональні фанати, які підходили за своїми куртками протягом усього концерту. Ні, розчарування на їхніх обличчях не було. Просто в залі було справді холодно. З одного боку, приємно, коли навколо тебе цивільно одягнені люди, а не напівголі біснуваті, але з іншого боку – дивно, коли на виступі однієї з головних років-груп сучасності люди мерзнуть. Такого навіть на концертах Шевчука не бувало.
Проте було видно, що Muse у Москві чекали: на біс їх з ревінням викликали цілих три рази. А останній раз вони вийшли вже після того, як у залі увімкнули світло, щоб зіграти "Knights of Cydonia" з останнього альбому.
Катарсису, про який так полюбляють говорити у зв'язку з живими виступами Muse, не трапилося й у фіналі. Точніше, у шанувальників він відбувався буквально на кожній пісні, але така кількість осяянь за один раз, зізнатись, дуже і дуже стомлює.
Газета.ru
фото: wallpapers.dpics.org
ІА "Вголос": НОВИНИ