Творчість Коцюбинського має два ключових моменти. Перший – невдалий дебют оповіданням «Андрій Соловійко, або вчення-світ, невчення-тьма», яке не було опубліковане за життя Коцюбинського, проте реакція на котре була імпульсом припинити творчу діяльність. Другий – поява екзотичної тематики, яка дала проблиски імпресіоністичного письма, котрим письменник оволодівав у своїй творчості в 20 столітті. Екзотика кримського та бессарабського циклу подарували нам Коцюбинського імпресіоніста.
Коцюбинський –генетичний імпресіоніст
Нещодавно мені довелось буквально відвойовувати Коцюбинського в однієї італійки Емануелли Гамбатіс. Я написав з цього приводу статтю «То Італія чи Ітака?». Вона вирішила приватизувати Коцюбинського для італійської культури на підставі того, що «в Італії йому було дуже добре, це батьківщина його душі. Він туди завжди хотів вирватись». Вона ще до компанії підключила Лесю Українку і виявилось, що вони дуже мучились в Україні. І весь той час, який вони жили тут, був осінньо-зимовим періодом їхнього життя, а весняно-літній – це Італія, Крим, Молдова, Криворівня, усі сонячні місця. З слів Гамбатіс, складається враження, що довгими зимовими вечорами Коцюбинський лише мріяв, якби йому вирватись в Італію. Там його Ітака, батьківщина душі, а тут батьківщина його тіла.
В Коцюбинського був такий стиль життя, а відповідно і творчості, що у нього в ресурсі постійно була втеча. Він відпрацьовував обов’язок сім’янина чи службовця, отримував пільгу і, вириваючись у місця сили, як генетичний імпресіоніст, поповнював сонячний запас. Там у нього відкрилось імпресіоністичне бачення, бо для імпресіоніста необхідні всі відтінки сонця. Це була його потреба. Але коли він там засиджувався (це ми бачимо в «Інтермеццо») він зустрічав мужика, який казав: «пора повертатись». Коцюбинський так само потребував повернення, як і втечі. Його втеча була втечею у повернення.
Якщо йти за логікою Гамбатіс, він мав би бути і кримським письменником, і молдавським, і гуцульським, всюди де знаходив місця сили.
Коцюбинський зжився з цим ритмом і це дало йому можливість творити модерну літературу. Але найцікавішим є те, що він сам себе не називав імпресіоністом. Цей номер один імпресіоніст в українській літературі і один з кращих у європейській, ніде не вживав такого самоозначення, що зайвий раз утверджує органічність його сонцепоклонства.
Ми можемо пишатись українською літературою, як європейським явищем, починаючи з Коцюбинського та Лесі Українки. Вибір Коцюбинського і стильовий і жанровий визначили вектор розвитку української літератури не лише на найближчі десятиліття, але й створили такий феномен як коротка проза, який тяжіє над нами і дотепер.
В часи Коцюбинського Європа відчула ритми модерної доби. Франко писав, що читач немає часу на великі літературні форми, він дуже розшарпаний і новела – це те, що йому потрібно. У ній все сконденсовано: «Коротко, сильно і страшно». Тоді новела була не просто в моді, це був жанр доби.
Новела «Сон» – це італійське «Інтермецо». У ній Коцюбинський вийшов на новий рівень імпресіонізму.
Естафета сонцепоклонства
Коцюбинський благословить на літературних суботах Тичину, «який поет між нами». Тичина успадковує від нього сонцепоклонство. Свою першу збірку називає «Сонячні кларнети». Коли підходить час «третього цвітіння» для тичинівського покоління, поети шукають літературних спадкоємців. Малишко підтримував Стуса, Тичина – Драча. Поети знову ж таки в назви збірок виносять сонце, звідси «Сонце і слово», «Сонячний фенікс» у Драча. Близько семи збірок в автора мали назви пов’язані із сонцем. Ця естафета сонцепоклонства веде свій початок від Коцюбинського.
Учні Коцюбинського засвідчили, що він був для них найбільшим етичним і естетичним авторитетом. Вони впізнали цю дорогу бездоганно, але доба повернула їх не з власної волі в іншому напрямку. Гуманістичні настрої в суспільстві змінились моральною кризою. Звідси присвята Хвильового у «Я романтиці» новелі Коцюбинського «Цвітові яблуні». Герой «Я романтики» страждає, що він занадто людина, бо не може задля ідеї вбити матір. А герой Коцюбинського страждає, що він замало людина. Духовний клімат змінився на 180 градусів. Коцюбинський, як лакмусовий папірець, дав це своїм учням відчути.
Коли Коцюбинський збирав матеріали для «Тіней забутих предків», то їздив у село Голови дивитись на обряд гри біля покійника, який носить назву «Грушки». Його супроводжував актор театру Гната Хоткевича Петро Шехерик Донаків, який був родом із цього села. Ніхто ще не знав тоді Петра, але згодом він залишив по собі написаний гуцульським діалектом роман «Дідо Еванчік», який нещодавно виданий у селі Жаб’є у Верховині. Це роман про сонцепоклонників. Дідо Еванчік саме таким і був. Він молився до сонця. Коли сонце заходило – переставав працювати, ніколи не повертався до нього спиною.
Сонцепоклонство є генетичною особливістю українців. В нас головним богом був Дажбог. Якщо глянути на українську літературу, то знаходимо ледь чи не в кожного автора підтвердження цього. «Все п’яний дітвак з сонцем у кишені» в Антонича чи ясна поляна у «Захарі Беркуті», де люди моляться до сонця і воно дає їм силу перемогти, «Сонячна машини» «Винниченка. Сонцепоклонство наша ментальна риса, Коцюбинський з імпресіонізмом лише упорядкував те, що в нього було і до імпресіонізму.
Останнє, що написав Коцюбинський – це «Цвіт агави». Дуже символічно, бо агава – це квітка, яка розцвітає лише раз і тоді вмирає. Коцюбинський був метеликом, який помер на квітці, винісши весь конденсат свого життя.
Роксолана Савчин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ