Менше ніж через 2 тижні Незалежній Україні виповниться 30 років. Напередодні свята «Вголос» публікує серію матеріалів про те, як місто прожило ці 30 років Незалежності. І ми починаємо з доби агонії комуністичної системи. Коли саме Львів став флагманом змін та відіграв вирішальну роль у історії української Незалежності.
Переломні 80-ті. Декада змін
Кінець 80-х. У повітрі вже відчувається п’янкий запах майбутніх змін. Падає Берлінська стіна – символ «залізної завіси» між Сходом і Заходом. Європу накриває хвилею революцій – люди, які до цього роками жили у страху, на фоні послаблення тоталітарного комуністичного режиму, зрештою, наважуються вийти на вулиці. Вже тоді стає зрозуміло: крах Радянського Союзу – неминучий.
Україна також на повні груди вдихає бажаний запах свободи. Так чи інакше, горбачовська політика «гласності» та часткова демократизація суспільного життя створюють всі умови для перших рішучих трансформацій в українському суспільстві.
Надзвичайно важливу роль у здобутті Україною омріяної незалежності відіграє Львів. Саме у Львові виникає найбільша кількість громадських організацій, без яких точно неможливо уявити майбутній державотворчий процес.
У жовтні 1987 року у Львові розпочинає свою діяльність одна з перших незалежних організацій в УРСР – Товариство Лева. Його члени відроджують українські традиції, вшановують пам’ять видатних українських борців за свободу, заповнюють «білі плями» української історії, роблять перші кроки у пробудженні національної свідомості українців.
Цього ж року львів'яни розпочинають активну боротьбу за вихід з підпілля Української Греко-Католицької Церкви – з ініціативи духівництва та вірян виникає Комітет захисту української католицької церкви.
У травні 1988 року в місті з’являються перші осередки Студентського братства. Саме на їх основі у 1989 році виникає перша незалежна, опозиційна до радянської влади студентська організація Львова, яка у подальшому бере участь у багатьох важливих суспільно-політичних процесах країни.
Через місяць, у червні 1988 року, на чолі з Романом Іваничуком зароджується перше Товариство рідної мови. Саме воно згодом трансформується у потужну всеукраїнську суспільно-громадську організацію – Товариство української мови ім. Тараса Шевченка.
Водночас, Львів стає центром відродження дисидентського руху. Саме тут, у липні 1988 року на базі Української гельсінської групи утворюється Українська гельсінська спілка (УГС). Про створення правозахисної організації урочисто оголошують під стінами Франкового вишу. Згодом саме УГС разом із створеним у 1989 році Народним рухом України, учасники якого мають потужний осередок і у Львові, докладуть колосальних зусиль для проголошення 24 серпня 1991 року Акту про незалежність України.
Позиції комуністичної верхівки помітно слабшають. Мешканці міста знову і знову показують свою свідому громадянську позицію та готовність боротися з режимом до кінця.
Черговим кроком до змін стають перші альтернативні вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 року. Це вже не зовсім вибори без вибору, як було раніше. Тепер українці вперше за історію Союзу можуть обрати між кількома кандидатами, серед яких – не лише люди Компартії, а й представники інших політичних сил, зокрема й демократичних. На Львівщині багатьох кандидатів партійне керівництво до виборів свідомо не допускає. Так було з одним із ініціаторів Народного Руху України за перебудову (НРУ) Іваном Драчем.
Градус невдоволення львів'ян такими діями компартії зростає. Під міським та обласним комітетами КПРС мешканці міста скандують «Ганьба!» та виходять на багаточисельні демонстрації.
Водночас під час вшанування третіх роковин Чорнобильської трагедії 26 квітня 1989 року на екологічному мітингу у Львові майорять синьо-жовті прапори.
1 травня 1989 року. Весь Союз, не порушуючи традицій, відзначає велике совєцьке свято – День солідарності трудящих. На вулицях українських міст відбуваються традиційні демонстрації під червоним знаменом Комуністичної партії Радянського Союзу.
Але не у Львові. Тут стається неможливе – представники опозиційних до компартії сил приєднуються до колони демонстрантів та знову розгортають під час її руху синьо-жовті стяги. Навіть супротив міліції та учасників демонстрації не може зупинити патріотично налаштованих львів’ян. Замість комуністичних гасел львів’яни скандують «Свобода», «Єдність», «Ми за Драча», «Народний рух!».
Вже через 6 днів після цього виникає Львівська крайова організація Народний Рух України за перебудову. Осередок об'єднує навколо себе демократичні сили міста та стає найчисельнішим в Україні.
17 вересня 1989 року понад 200 тисяч львів’ян з ініціативи Комітету захисту української католицької церкви виходять на вулиці з вимогою легалізувати ліквідовану радянською владою Українську Греко-Католицьку Церкву. І їм це вдається зробити: церква нарешті виходить з підпілля.
Так, наприкінці останньої декади Союзу Львів повертає собі славу українського П’ємонту та стає справжнім центром громадсько-політичної активності в Україні.
За рік до падіння імперії
21 січня 1990 року, у переддень 71-річниці Злуки, сотні тисяч мешканців міста міцно беруться за руки та встають у «живий ланцюг» від Києва до Львова. Масову акцію організовує Народний рух України. Те, що відбувається на вулицях, стає справжнім доказом того, що Україна ніколи не втрачала своєї соборності. Місто знову майорить синьо-жовтими кольорами. Надія є.
На день пізніше, завдяки зусиллям рухівців та інших демократичних сил, синьо-жовтий стяг встановлюють на Високому Замку.
Навесні цього ж року на виборах до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів у Львові нарешті отримують перемогу опозиційні до радянської влади сили. До Львівської міської ради народних депутатів входять представники національно-демократичних сил Львівщини, серед яких – члени Народного руху України за перебудову, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Української Гельсінської спілки, «Меморіалу», Товариства Лева.
Вже З квітня 1990 р. у Львові – урочиста подія. Новообрані депутати Львівської міської ради на 1-ій сесії ухвалюють рішення Про застосування українського Національного прапора у місті Львові. У цей ж день його вивішують над будівлею Львівської ратуші.
Ми свідомі того, що владу отримали в момент, коли економічний, екологічний, духовний занепад досяг небезпечної межі... Закликаємо до консолідації членів різних демократичних партій, рухів, об’єднань, віруючих різних конфесій, представників всіх національностей, всіх, кому не байдужа доля нашого міста. Тільки спільною, наполегливою працею здобудемо Львову славу демократичного, цивілізованого, висококультурного європейського міста, докладемо зусилля для будівництва незалежної Української Держави", – йдеться у ній.
Головою Міської Ради Львова обирають Василя Шпіцера. Саме він згодом увійде в історію як перший демократично обраний мер міста.
У липні 1990 року депутати затверджують новий герб та скасовують старий, той, що існував з липня 1967 року. Згодом у місті розпочинається «ленінопад» та перші спроби декомунізації: 19 вересня 1990 року демонтують пам'ятник радянському вождю Леніну, а вулицям повертають старі дорадянські назви. У той ж час, і самі львів'яни продовжують демонструвати свою незламну громадянську позицію на різноманітних акціях та мітингах. Крок за кроком ми все ближче до омріяної незалежності.
Ми є. Незалежні
Рік 1991. Союз доживає свої останні дні. Свідомий погляд львів'яни висловлюють й на заколот 19-21 серпня у Москві. 20 серпня мешканці міста знову виходять вулиці.
Нарешті. На календарі 24 серпня 1991 р. На годиннику 18:00. У цю мить на очах українців пишеться нова історія. Верховна Рада України ухвалює Акт проголошення незалежності України. Зі сльозами на очах та гордістю у серці львів'яни вибігають на вулиці. Сотні тисяч людей цього дня збираються на площі біля Оперного театру.
Пам'ятник Леніна, який стояв тут раніше, вже більше не місце зустрічі для львів'ян. Тепер місце зустрічі – новий Львів і нова Україна. Незламна. Соборна. Незалежна.
А далі - далі буде. Незабаром чекайте наступного матеріалу, де ми розповімо, як Львів жив в період «відчайдушних 90-их».
Анастасія Сорока для ІА «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ