Визначімося з поняттями
Що це було?.. Феномен помаранчевої революції ще довго залишатиметься об’єктом осмислення. Видається очевидним, що одним із найвагоміших складників народної акції стало вибухоподібне національне пробудження. На користь цієї тези свідчать і жорстка „історико-географічна” прив’язка політичних симпатій громадян, і виразні мовні відмінності між обома таборами, й стале вживання революційним лідером зворотів на кшталт „мій народ”, „українська нація”, тоді як його візаві волів адресуватися до „багатонаціонального народу України”...
Годі назвати безпідставними скарги на національне збайдужіння сучасних українців. Проте тисячі людей не прийшли б на Майдан і не стояли би там так стійко та рішуче, якби не пекучий сором за поточний стан українства й тривога за його подальшу долю; якби не відчуття, нераз підсвідоме, що та Україна, в якій вони приречені мешкати, є посуттєво неукраїнською. Отже, національне питання, яке було потужним рушієм дисидентства в совєтській імперії та „оксамитної революції” початку 90-х, на повний зріст постає нині перед владою, політикумом, широкими колами громадянства.
Те, що стало тривожить небайдужу частину українства (викликаючи водночас нерозуміння, а подеколи й агресію байдужих та відсторонених) можна окреслити згрубша як дефіцит національної ідентичності. Так, проф. А. Колодій зазначає:”Інтересами, що перетворюють її (націю – В.В.) на колективного суб’єкта політики, є, передусім, збереження національної ідентичності і культурно-мовної самобутності; свобода самовираження і наявність простору для цього – окремої розвиненої публічної сфери, в межах якої могла б вільно розвиватись дана культура; подальша консолідація спільноти і, заради всього цього – створення або збереження власної державності...” („Українські варіанти”, №2, травень-серпень 1997, С. 47). Українська дослідниця посилається на ізраїльтянку Я. Тамір, яка обстоює „право на публічну сферу, в якій індивіди могли би спілкуватися своєю мовою, згадувати своє минуле, шанувати своїх героїв, жити повноцінним національним життям” (там же).
Небайдужі українці повсякчас відчувають фрагментарність, „необлаштованість”, а нераз і „повзуче” звуження того середовища, в якому вони можуть здійснювати названі дії – спілкуватися, згадувати, шанувати тощо. По суті справи, цілісна „публічна сфера” комунікацій в Україні далі функціонує й розбудовується в мовно-культурному режимі російщення, тоді як українство диспонує щонайбільше окремими фрагментами рідномовного й автентично-культурного просторів.
Сідаючи за комп’ютер, опановуючи автосправу, йдучи до війська, відбуваючи „термін” за гратами... – в усіх царинах життєдіяльності українець змушено виходить за межі застосування рідної мови, тоді як русофон може не покидати цих меж протягом цілого життя. „Одразу за порогом мого помешкання – вже на сходах! біля ліфта! – починається нескінченна мовна „полоса отчуждения”, в якій минає дві третини мого активного життєвого часу” – з розпачем констатувала О. Забужко, яка, нагадаємо, мешкає не десь у Москві чи Буенос-Айресі, а таки в Києві...
Українська культура слабо представлена в багатьох ділянках культурного виробництва, надто модернових, престижних. Відповідні потреби пересічний українець задовольняє за допомогою русифікованих культагентів – інколи вимушено, але для дедалі більшої кількості людей такий спосіб їх задоволення стає настільки звичним, що питання про українізовану альтернативу навіть не виникає... Новітні мовно-культурні практики, що їх масово породжує комп’ютерно-комунікаційна доба, на українському терені зазвичай формуються та починають розвиватися одразу в русифікованому режимі.
Процес (від)творення модерново повнофункціональної, української за мовою й духом публічної комунікативної сфери та залучення до цієї сфери якомога більшої кількості українців ми й позначатимемо терміном „національне відродження”. Стрижневою в цьому процесі є, безперечно, розв’язання мовної проблеми, хоча зміст відродження годі звести лише до „лінгвістичної революції”. Попри певні вади обраного нами терміну, - як в історичному сенсі (асоціюється радше з подіями ХVIII – 1-й пол. ХХ ст.), так і в змістовному (адже власне „відродити” націю, себто повернути до якогось із „утрачених” її станів, у наш стрімкоплинний час абсолютно неможливо), - він видається нам доволі зручним і, головне, добре зрозумілим. Висловлюючись же мовою наших „професійних патріотів”, для яких міркування про повнофункціональність комунікативних сфер є зазвичай заскладними, можемо сказати, що національне відродження – це побудова „української України”.
Українська Україна... В багатьох одразу ж виникає питання, чи не буде вона „Україною тільки для українців”, чи навіть „Україною тільки для етнічних українців” абощо. Чинні керманичі національного руху (чи то пак особи, яких можна асоціювати з ідейним або політичним провідництвом у такому русі) роблять усе від них залежне, аби „непатріоти” плекали та леліяли в своїх душах подібні засадничо безпідставні сумніви. Вони то зчиняють метушню з приводу повернення в українські паспорти графи „національність” (подібні паспортні записи завжди були нехибним свідоцтвом дискримінації громадян за етнічними, конфесійними, соціальними ознаками тощо), то починають тиражувати листівки із зображенням поїзда, що прямує в Росію, як бажаного способу розв’язання мовно-національної проблеми (сумна іронія полягає в тому, що насправді ці поїзди щільно напаковані не „москальськими” емігрантами, а заробітчанами-українцями)... Тому необхідно підкреслити, що українська Україна, як кінцева мета національного відродження – явише такого ж порядку, як „польська Польща”, „фінська Фінляндія”, „італійська Італія” тощо. Коли українське суспільство досягне подібного стану, процес відродження природно завершиться, причому на всіх його стадіях будь-які заміри, що сягають понад цю мету (себто, по суті, ведуть до розбудови расового, націократичного суспільства) приносять українській справі лише шкоду й гідні всілякого засудження.
Втім, попри таку „обмеженість” нашої мети, шлях до неї є доволі ще неблизьким та негладким.
(далі буде)
ІА "Вголос": НОВИНИ