На жаль, жодна війна не минає без втрат. Чимало українських героїв, які встали на захист України від російського окупанта, не повернулось додому живими за цих 8 років війни. Їхня дорога додому стала останньою – у супроводі волонтерів, побратимів, рідних та схилених навколішки до землі земляків…
ІА «Вголос» поспілкувалась з Зіновієм Максимяком – львіським волонтером та головою громадської організації «Центр Гарант» Спілка учасників АТО Львівщини, який допомагає українським захисникам із перших днів війни. Допомагає і живим, і мертвим…
– Розкажіть як розпочалася Ваша волонтерська діяльність?
– Як і у багатьох, моя історія розпочалася ще з Майдану. Коли дмухнув вітер змін, ми з родиною та друзями, як і сотні тисяч інших українців, не змогли залишитись осторонь. Було важко жити якимось буденним життям, коли в країні відбувалися такі переломні зміни. Ми почали возити хлопцям і дівчатам медикаменти, теплий одяг. А потім на наші землі прийшла війна. То й туди почали стабільно возити допомогу. Хтось ж мав хлопцям допомагати. У 2014 році вони чи не найбільше чекали нашої підтримки. Тоді ще не всі знали, що то таке, та війна… Та вони й зараз чекають нашої допомоги, тільки, як би прикро не було, не всім є до цього діло...
– Це Ви вже 8-ий рік їздите на передову волонтером?
– Так. З 2013 року вже цілих 8 років минуло. Інколи дивуюсь, як швидко минає час. Знаєте, дуже багато за ці роки змінилось. В першу чергу, хлопці на фронті стали моїми вірними друзями і побратимами. Приїжджаю до них і якось тепло на душі стає. Їм – тому що про них пам’ятають, а мені – тому що бачу їх усміхненими та живими! Але на війні, на превеликий жаль, не без втрат… Дуже вже мені болить, коли дізнаюсь про загибель тих, до кого ще буквально місяць тому приїздив з допомогою. Згадуєш, що ще нещодавно ми сміялися, жартували, а сьогодні цієї людини вже немає в живих...
– Ви один із тих волонтерів, які повертають тіла загиблих українських воїнів додому. Зокрема, саме ваш автомобіль найчастіше очолює траурний кортеж зі Сходу на Львівщину. Як давно цим займаєтесь?
– Знову ж таки, з 2014 року. Як тільки війна почалась.
– Забираєте тіла прямо із передової?
Ні. Звідти, найчастіше, бригада медиків евакуйовує загиблих, а ми із моргу забираємо. На передову ми возимо лише допомогу. Крім цього, одного разу ми почали співпрацювати із цивільно-військовою співпрацею «Евакуація-200». Ці хлопці, власне, займаються пошуковими операціями, вивозять тіла прямо із гарячих точок. А потім ми їх забираємо та веземо рідним. Буває таке, що веземо героїв із самого фронту, але, найчастіше, нам передають їх у Броди. Звідти ми прямуємо до Львова, де відбудеться прощання, а згодом – веземо туди, звідки загиблі родом.
– Чому вирішили цим займатись? Це, мабуть, морально важко…
– Важко. Але... сказати чесно? Ми вже звикли. Звикли до смертей. Хтось мусить це робити. Хлопці далі гинуть. Найтяжче з цього всього – передавати загиблих рідним. Найтяжче бачити їхні сльози. Буває таке, що вони й зовсім відмовляються вірити в непоправне. Кажуть, що їм привезли чуже тіло. Не впізнають. В такі моменти не потрібно їх залишати. Потрібно їх підтримувати. Вони мають знати, що вони не одні. Що їх розуміють. Та й небайдужі люди є. Ті, що приходять провести героїв в останню путь.
– Як би там не було, останнім часом, пандемія коронавірусу якось трішки виштовхнула тему війни на задній план. За вашими спостереженнями, багато людей ще приходить, аби попрощатися з героями?
– Знаєте, якось з кожним роком людям все більше байдуже стає. Якщо раніше було якесь таке національне піднесення, всі переймалися тим, що ж там на фронті, то зараз усі наче звикли. Думають собі вже: війна та й війна. Але ж вона триває, вже 8-ий рік. Про тих, хто захищає наші кордони не можна забувати. Навіть, коли в повітрі ще один невидимий ворог – коронавірус. Ворог, який наступає на наші східні кордони, також нікуди не дівся. Я помітив таку цікаву закономірність: на вулиці Львова менше людей виходить, коли якийсь герой-земляк гине. А ось, коли їдемо колоною через села, то там все трішки по-іншому. Там їдеш і аж мурахи по тілу, коли бачиш сотні людей, що стоять навколішки. Все ж таки, ще залишились люди, яким ця війна болить. Але їх не так багато, як би хотілося.
– Наскільки я знаю, у Вас є два сини. Старший – доброволець. Як ви поставились до того, що він обрав собі такий шлях?
– Коли Назарко прийшов до нас із дружиною і сказав: «Мамо, тато, я їду на війну», ми були трішки розгублені. Але насправді нас це зовсім не здивувало, бо він завжди був національно-свідомим. Син був на Революції Гідності, допомагав нам возити продукти на Майдан. Потім воював у добровольчому підрозділі ДУК «ПС» в Авдіївці. А повернувшись з війни, продовжив допомагати вже у волонтерстві. У нас, загалом, є велика команда: кожен робить те, що може. Дружина, молодший син, маємо й інших людей в організації, які долучаються до роботи. Якщо говорити про представників влади, то більше Львівська облдержадміністрація допомагає. Інші небайдужі люди долучаються теж. Спонтанні поїздки на схід стали для нас усіх буденністю. Навіть у часи, коли про війну говорять рідко. Для тих, хто до неї причетний, вона триває й досі.
– Що дарує Вам надію та віру у перемогу?
– Те, що в Україні були, є і будуть люди, вірні своїй Батьківщині. Ті, які не бояться. Ті, які оберігають наш спокій. Вони роблять це ціною власного життя, а цей подвиг – неоціненний. Сподіваюсь, що вже скоро буде той час, коли ми нарешті переможемо. Мені б дуже хотілось, аби й з мого автомобіля нарешті зникли ці болісні слова: «Супровід вантажу-200». Але поки маємо боротись, допомагати та пам'ятати тих, кого вже немає серед живих...
ІА "Вголос": НОВИНИ