Якщо виходити із сентенції, що незалежною може бути країна незалежних громадян, то двадцяти років самостійної України явно замало. Оперувати цифрами, які лише констатують факт чи не тотальних злиднів українців, – банально. Однак саме вони є прямим доказом того, що більшість із наших співвітчизників не є незалежними. Бо є бідними.
Напередодні Дня проголошення незалежності Патріарх Любомир (Гузар) висловив думку, що ми є людьми, які «щойно пробуджуються до свободи, які починають вчитися бути свобідними в повному значенні того слова: внутрішньо свобідними, зовнішньо свобідними, людьми, свідомими своєї гідності, свідомими гідності інших людей».
Чи може бідняк відчувати себе гідним? Питання філософське, ствердну відповідь на нього можна почути лише від невиправних оптимістів чи отців Церкви. Насправді маємо протилежне. Звідси й дещо інша статистика: заробітчанства, самогубств, злочинності тощо. Чи може бідняк бути свідомим гідності іншого? Далебі. Це як вміння любити: якщо не любиш себе, не зможеш полюбити іншого. Відсутність власної гідності обертається нищенням або ж, у ліпшому випадку, ігнорацією гідності ближнього і, звісно, така система координат не сприяє суспільному діалогу. Може, нам знадобиться ще 20 років, аби подолати тотальну бідність. Але, боюся, що тим часом ми втратимо щось значно більше, ніж нинішні злидні. Ми звикнемо бути «негідними» і вважати усіх такими ж.
ІА "Вголос": НОВИНИ