Прилюдна боротьба наших політиків лише для непосвячених виглядає затятою і безкомпромісною. Насправді картина дещо, якщо не кардинально, інша. Накричавшись на мітингах, перед телекамерами, виливши на опонента повні відра нечистот, ці «безкомпромісні» відтак мирно попивають собі каву із об’єктом «ненависті», обговорюючи вчорашній футбол або бізнесові справи. І – жодних тобі принципів…
Ось чому говорити про українську «партію влади», рівно ж як про «опозицію», у первинному, класичному сенсі цих слів, не доводиться. Йдеться ж бо лише про окрему касту політиків, які зробили цю професію бізнесом, і мігрують від опозиції до влади, залежно від кон’юнктури на політичному «ринку».
Це стосується, між іншим, не тільки професійних політиків, стаж яких сягає початків нашої незалежності. Серед «важковаговиків» та «бувалих» навіть новачки, серед яких і «Свобода», мов губка, засвоюють цю не надто шляхетну традицію вітчизняного політичного класу. Звісно, виправдання знайдеться, мовляв, не на Місяці живемо, мусимо контактувати із «ідеологічним ворогом» заради світлого майбутнього неньки-України. Але такі аргументи – для школяриків, позаяк наслідком «контактів» часто бувають чиєсь кадрове просування, чиїсь несподівані успіхи у бізнесі, чиясь «хатка-сіножатка», не підкріплена податковою декларацією.
Я не є ідеалістом, аби вимагати кришталевої чистоти переконань від тих, за кого голосую/не голосую. Зрештою, ізоляціоністами якраз є члени та членкині середовищ, які беруть за взірець ВКП(б) – КПСС. Це вони від надміру принциповості періодично вдавалися до чисток серед своїх, аби чужі боялися. Але ось наближаються вибори до парламенту. І з партійних офісів повіяло вітерцем колаборації: хтось зібрався у перспективніший «проект», хтось нагострив лижі у владну компанію, хтось вирішив, що ліпше було б поставити на вчорашніх опонентів… Традиційний для наших політиків процес триває. Які тут переконання. Головне влаштуватися на найближчу каденцію. А там і до пенсії недовго…
Ось чому говорити про українську «партію влади», рівно ж як про «опозицію», у первинному, класичному сенсі цих слів, не доводиться. Йдеться ж бо лише про окрему касту політиків, які зробили цю професію бізнесом, і мігрують від опозиції до влади, залежно від кон’юнктури на політичному «ринку».
Це стосується, між іншим, не тільки професійних політиків, стаж яких сягає початків нашої незалежності. Серед «важковаговиків» та «бувалих» навіть новачки, серед яких і «Свобода», мов губка, засвоюють цю не надто шляхетну традицію вітчизняного політичного класу. Звісно, виправдання знайдеться, мовляв, не на Місяці живемо, мусимо контактувати із «ідеологічним ворогом» заради світлого майбутнього неньки-України. Але такі аргументи – для школяриків, позаяк наслідком «контактів» часто бувають чиєсь кадрове просування, чиїсь несподівані успіхи у бізнесі, чиясь «хатка-сіножатка», не підкріплена податковою декларацією.
Я не є ідеалістом, аби вимагати кришталевої чистоти переконань від тих, за кого голосую/не голосую. Зрештою, ізоляціоністами якраз є члени та членкині середовищ, які беруть за взірець ВКП(б) – КПСС. Це вони від надміру принциповості періодично вдавалися до чисток серед своїх, аби чужі боялися. Але ось наближаються вибори до парламенту. І з партійних офісів повіяло вітерцем колаборації: хтось зібрався у перспективніший «проект», хтось нагострив лижі у владну компанію, хтось вирішив, що ліпше було б поставити на вчорашніх опонентів… Традиційний для наших політиків процес триває. Які тут переконання. Головне влаштуватися на найближчу каденцію. А там і до пенсії недовго…
ІА "Вголос": НОВИНИ