Каріна - студентка медичного університету, яка три тижні провела в тимчасово окупованому Маріуполі. Хоча дівчині всього лише 21 рік, але вона вже склала присягу лікаря і врятувала не одне людське життя, перебуваючи у справжньому пеклі.

«Ми просили людей подати знак, якщо їм вдасться виїхати, але ніхто його так і не подав». Ця розповідь про дівчину з Маріуполя, якій вдалося евакуюватися.

Свою історію про виживання, порятунок людей у підвалах та евакуацію з Маріуполя дівчина розповіла спеціально для ІА «Вголос».

«У мене немає дому» слова з пісні гурту «Один в каное» стали для дівчини та її родини трагічною історією життя і жахіттям, якого не можливо забути.

 Квартира Каріни та її сестрички до війни та під час війни Відео: з Тік-Ток акаунту

Коли у твій дім «постукала» війна?

Війна до нас з сім‘єю прийшла ще у 2014 році, саме тоді ми почули перші вибухи на околиці міста, після чого район Східний, поряд з яким я жила, розбомбили.  Загинули знайомі та їхні родичі.  Після чого протягом 8 років ми здалеку чули вибухи за містом, але не надавали їм значення.  

Але 22 лютого 2022 року все змінилося.  Прокинулися ми від сильного спалаху за вікном. Я подумала, що це фари автомобіля, але тут же стався найпотужніший вибух, від якого ми здригнулися і наші вікна затряслись. Ми відразу ж почали дзвонити родичам, щоб дізнатись що відбувається і чи вони живі. Ми надіялись, що це одиничний випадок. Ніхто і подумати не міг, що Маріуполь перетвориться на місто трупів та повернеться до середньовічного способу життя.

23 лютого все повторилося.  Ми не спали вже 2 дні, тремтіли від страху. Ці відчуття я не забуду ніколи, коли ти розумієш, що до тебе прийшла війна. 24 лютого ми здригнулися від вибухів о 4 ранку. З цього моменту почалися безперервні бомбардування нашого міста.

Перші вибухи 22 лютого Відео: надане автором


У твою квартиру влучив снаряд. Де ти перебувала в цей момент?

У той момент, коли в мою квартиру влучив снаряд, я була у бабусі в підвалі, в тому ж районі.  За день до цього нам вдалося під снарядами забігти у квартиру та забрати хоч щось. Але ми все ще сподівалися, що повернемося додому.  На жаль, це був останній раз. Про те, що квартира згоріла я дізналася вже після приїзду на підконтрольну територію України, коли знайома скинула фотографію. Я дуже засмутилася, адже у цій квартирі все, що я нажила за 21 рік всього свого життя, але звідти в мене залишилися лише теплі спогади.

Перші дні війни ти перебувала в підвалі у бабусі, що знаходиться на Лівому березі Маріуполя, а згодом перебралась до батьків у центр. Яка причина цього?

Спочатку ми були на лівому березі, а мої батьки в центрі. Все у них було добре, люди гуляли з дітьми, вигулювали собак, у них іноді відкривалися магазини, у той час, як у нас окупанти знищили останній продовольчий ринок, на якому люди могли  купити собі останні продукти.  Будинок бабусі знаходився біля ринку, на ранок 28 лютого він уже був стертий у попіл.  Згадую ту ніч, як кожні 5-7 хвилин снаряди пролітали зі свистом через наш будинок з 9 години вечора до ранку. Ми сиділи в сирому, холодному підвалі без світла, і над нами літали бомби, тоді я вперше подумала про смерть. Мені здавалося, що ми більше ніколи не виберемося з цього підвалу. Всю ніч ми намагалися додзвонитися до дідуся, щоб він нас забрав на машині і відвіз до центру. І ось нарешті о 5-й ранку і зловила зв'язок. Я відразу почала кричати і плакати в слухавку, що якщо він зараз же не приїде за мною, то мене в живих він уже не побачить.

Підвал бабусі Каріни Фото: надане автором

Як ви харчувались? Були у вас запаси їжі, води? 

Приїхавши в центр Маріуполя, де кипіло життя, ми оселилися ми в стоматології у батьків, вони встигли запастись консервами та водою. Коли вода майже закінчувалась, ще була можливість сходити на водоканал і простояти в кілометровій черзі, щоб набрати баклажку води. Коли навколо почалося пекло і вийти на водоканал вже не було можливості, ми на вулиці у відра набрали руками сніг, топили його та пили. 

Життя у підвалі стоматології Фото: надане автором

Був ще момент, коли до нас приїжджали пожежники (перший та останній раз, коли це ще було можливо), і вони дали нам злити воду з пожежних машин. Ми дуже їм за це вдячні. Люди, яким не вдалося нічим запастися, ходили навколішки під бомбардуваннями і випрошували людей дати їм хоч щось. Люди, звичайно ж, ділилися. Також у місті процвітало мародерство. Люди бігали з супермаркету до супермаркету, щоб добути собі хоч щось з їжі.  Вони забирали протухле м'ясо та рибу і тягли до себе в підвал так, щоб ніхто не побачив і не відібрав.

Люди зливають з пожежних машин воду Відео: надане автором

Розкажи, будь ласка, яким було твоє життя в центрі Маріуполя?

В один день моє життя змінилося на до і після, коли російські війська завдали чергового авіаудару по місту. Я прийшла з пошуків їжі, встала на задньому вході у стоматологію, в якій ми жили на той момент всією сім'єю. Світило сонце, люди готували їжу на вогнищі. І тут неочікувано пролунав вибух, який оглушив всіх людей на вулиці. Ударною хвилею мене пронизало з ніг до голови, в очах посвітліло, вуха заклало. І я зрозуміла, що по нас випустили ракету. Мене затягли усередину. Отямившись, у мене відразу почалася істерика. Але часу для паніки не було.  Я почула голос батька : «На вулиці трупи, поранені!» Тут же, не роздумуючи, ми з моєю сім’єю медиків вибігли на передній вхід стоматології.  Перше, що я побачила це величезна вирва від ракети, 20 м завширшки і 6 заввишки.  Всі дерева впали, під ними лежали люди, стояв дим, були чутні крики, загалом все було так, як у найстрашнішому кіно.

 Наслідок авіаудару по місту Фото: надане автором

Я не могла повірити, що це все відбувається в реальності.  І тут перед нами став вибір : допомагати людям чи бігти в укриття, адже зазвичай орки випускали по 2-3 ракети в одне місце, щоб, так сказати, «добити». Ми розуміли, що у людей немає жодної вільної хвилини, щоб лежати і стікати кров'ю, і тому ми почали виконувати свій медичний, але в першу чергу людський обов'язок. Принісши простирадла з стоматології, ми поклали на них поранених, також бігали зупиняли автомобілі і просили, щоб хоч хтось відвіз поранених до лікарні, яка ще на той момент працювала. Хто був ще живий – усіх витягли та всім допомогли. Я ніколи не забуду жінку з відірваними ногами, яка лежала біля входу до стоматології і чекала, поки ми знайдемо їй машину.  Вона була при свідомості і все бачила, а я, зі сльозами на очах, намагалася її підтримати, запевняючи її, що їй обов'язково відновлять ноги, і що вона зможе ходити, хоча сама розуміла, що це вже неможливо. Ніколи не забуду її фразу : «Я просто вийшла по воду, а залишилася без ніг.»


Авіаудар по роддому Відео: надане автором

Вирва від ракети Фото: надане автором

Цього дня ми знову втратили дах над головою, так як снаряд влучив у стоматологію, і було прийнято рішення спускатися в підвал будинку. Там було дуже холодно і сиро, всі почали хворіти, а на вулиці була мінусова температура. Світла, газу, очевидно, не було більше двох тижнів. Вдень у підвал ми впускали усіх, хто просив. А вночі двері підвалу не відчиняли нікому, бо це могли бути окупанти з гранатою.

Життя у підвалі стоматології Фото: надане автором

У вас не було зв‘язку і мобільного інтернету. Звідки ви черпали інформацію про те, що відбувається і про евакуацію зокрема? 

Інформації не було. Про ситуацію у місті та країні люди довідувалися з чуток. Всі запитують : «А чому ви не виїхали раніше?». Хочеться поставити їм зустрічне питання: «А як би ви виїхали, якщо на вас щодня скидають понад 100 авіабомб?» Вийти на вулицю не було можливості, а якщо і вийдеш – ти труп.  А за тих, кому вдавалося покинути підвал і виїхати, ходили чутки, що вони так і згоряли у своїх машинах, не виїхавши навіть за місто. Ми просили людей подати знак, якщо їм вдасться виїхати, але ніхто його так і не подав.

Коли ви зрозуміли, що залишатися в рідному місті дорівнює вірно чекати на смерть і прийняли рішення покинути його?

З кожним днем ситуація ставала все більш нестерпною. Хто вийшов надвір - того одразу ж розривало снарядом. Вже не було можливості навіть поставити собі чайник на багаття чи подихати повітрям. Діти почали серйозно хворіти через антисанітарію, у всіх дітей була гарячка. Ми ставили крапельниці з того, що було і ліхтариком намагалися знайти вену. Почалися сильні ракетні бомбардування нашого району, ми вже не могли спати. Ми просто плакали і молилися. З’явилися перші ознаки панічних атак. І в одну з таких ночей прямо в наш будинок, у підвалі якого ми знаходились, влучив снаряд. Будинок спалахнув, стіни почали ходити ходуном. Почалося сильне задимлення нашого підвалу. Наш будинок палав, а в підвалі під ним було близько 300 людей, у тому числі лежачі та немовлята. Всі були у паніці. Діти стали кричати, а люди задихалися і кашляли.  Бігти було нікуди. Шанс того, що ти добіжиш до сусіднього підвалу мізерний,  а шанс того, що він вже завалений і в ньому люди поховані живцем - величезний. Саме в цей момент ми зрозуміли, що потрібно якомога швидше вибиратися з цього пекла.

Як і коли вам вдалось евакуюватися з Маріуполя?

Втративши будь-яку надію на нормальне життя, ми сіли в нашу машину, яка дивом завелася і рвонули на виїзд із міста.  Поки їхали, жахалися від усього побаченого.  Будинки горіли, все було розбито. На дорогах лежали трупи, стояли колони згорілих машин з людьми, які просто намагалися виїхати не в той момент. Ми їхали та молилися. І Бог почув нас. На виїзді з міста були «не наші», але, на щастя, вони махнули рукою та випустили нас, навіть нічого не питаючи. Вже виїхавши з міста, ми бачили безліч машин, що згоріли.  Ми були приголомшені від всього побаченого як з фільму жахів. Стільки людей хотіло виїхати, і в них майже це вийшло, але не до кінця, і  вони поплатились за це своїм життям.

Які у вас з сім‘єю подальші плани? Що ви зробите найперше, коли закінчиться війна?

Ми з сім‘єю втратили все, що мали : дім, бізнес, все, що наживали важкою працею роками, нормальне життя і психіку, але в нас залишилося те, чого немає у багатьох маріупольців - це життя. І цього нам достатньо. Планів на майбутнє ми не маємо. У нас єдине бажання - це повернутися до рідного міста та відбудувати його, як тільки закінчиться війна. Я мрію повернутися до себе додому, хоч розумію, що його вже немає.

Сьогодні Каріна зі сім'єю проживає в іншому місті як тимчасово переміщена особа, фактично використовуючи останні заощадження.

На завершення нашої розмови вона скромно запитала, чи є, можливо, якісь організації з фінансовою допомогою постраждалим, оскільки коштів залишилось ще на тиждень... 

Розмовляла: Христина МЕЛЬНИЧЕК

Читайте на сайті ІА «Вголос» також про таке:

ІА "Вголос": НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!