«А ти знаєш, як розпочинається ранок справжньої львів’янки?», – запитую якось у своєї знайомої Марії. Дівчина – родом з Києва. У Львові (що мене дуже здивувало) ніколи не була. Але з розповідей друзів наслухалася чимало. Казали їй всяке… Що тут і галасу немає. І люди живуть, насолоджуючись спокійним ритмом життя. Та й взагалі: у Львові ніхто нікуди й ніколи не поспішає. Не те, що у столиці.
Львів ранковий. З прикрасами
«Ну звісно, знаю, – одразу відповідає мені Марія, – що-що, а ранок львів’янки уявити дуже легко. Вона прокидається, мабуть, спочатку читає якусь гарну книгу за чашечкою смачної кави. Чи, як там у вас у Львові кажуть… Точно, філіжанку. А вже потім, зовсім не поспішаючи, вона йде на улюблену роботу. Або трамвайчиком їде, вони у вас такі атмосферні! Ех, чудово, мабуть, жити у Львові!»
Гарні слова про безтурботне життя львів'ян із уст киянки звучать вельми поетично: насолоджуємось кавою зранку, гуляємо старими вулицями, ідучи на роботу… Ще й книгу якусь встигаємо прочитати. Ну точно не життя, а казка. Живемо, наче у Бога за пазухою. У місті мрії.
Шкода: що все не зовсім так. Або ж, це я якась несправжня львів’янка. Бо якось мій ранок у Львові розпочинається геть по-іншому…
Львів ранковий. Без прикрас
«Слухай, – кажу їй, – розповім тобі про ранок по-львівськи без прикрас. Давай спробуємо відкинути усі стереотипи».
А стереотипів про наше місто, погодьтесь, ой-ой як багато. Туристам про таке не розкаже ніхто.
«Отож, понеділок. На годиннику 9:20. Роблю останній ковток зеленого чаю (Маріє, не всі львів'яни та львів'янки – фанатики кави!) і швиденько вибігаю з дому. Я живу відносно недалеко від центру – пішки йти хвилин 20-25. На роботі треба бути о 10», – розповідаю я.
Марія мене одразу ж запитує: «А для чого тоді такий поспіх? Я розумію, Київ, до прикладу. Це велике місто. Поки до метро дійдеш, поки в корках постоїш. А Львів ж невеличкий, у вас все наче так близько».
«Розумієш, – продовжую я, – ми, львів'яни, знаємо специфіку нашого львівського транспорту від А до Я. Наші атмосферні трамвайчики, як ти кажеш, ламаються так само, як у Києві чи де-інде: сходять з рейок, їдуть у депо, загораються прямо під час руху. Чи чорт знає що ще з ними може трапитись. А ще, у нас також є корки, на певних ділянках дороги можна й біля години стояти. Тому завжди треба перестрахуватись, як то кажуть. Ба більше. Те, що ти вийдеш раніше, не завжди гарантує того, що ти прийдеш вчасно».
У Львові справді складно бути пунктуальним. Навіть, якщо ти маєш власний автомобіль. Бо тут якихось 3 хвилини часу можуть вирішити все. До прикладу, о 9:25 на певних вулицях ще немає великих корків. А потім, не встигнеш моргнути, як о 9:28 перед тобою тягучка довжиною в життя...
Те ж саме і з громадським транспортом. О 9:25 ще можеш сісти у порожній трамвай, а коли на 3 хвилини пізніше прийдеш – то він вже вщент переповнений.
«Словом, – кажу я, – як прийдеш на зупинку трішки пізніше – треба бути готовим до всього. Починається телешоу з назвою «Залишитись в живих у львівському трамваї». Він от-от трісне від кількості народу, але ти мусиш пхатися у нього, бо спізнюєшся на роботу. Потім, намагаєшся дістати з кишені дрібні гроші, аби передати за проїзд. Копійки падають на землю і летять по всьому салону. Знову шукаєш гроші. Передаєш. Якийсь пан встає тобі на ногу. Замість повного квитка тобі передають два студентських. Все б о'кей, але ти вже роки 2, як не студент. Трясця».
Буває ще й таке: їдеш хвилин 10 без квитка, бо твої гроші до водія трамвая просто не дійшли. А потім, як воно часто у житті буває, заходить контролер. Ну от. Тепер ти вже не просто пасажир. Ти – «заєць». Нема на то ради, платиш штраф.
А ось, був би електронний квиток, якого львів'яни вже стільки років дочекатися не можуть, хоча б з оплатою у транспорті трішки краще було. А так... маємо, що маємо.
Люблять у нас у Львові й автомобілісти ранок «добрим» зробити. Таким ще часто ліплять на машину напис: «Я паркуюсь як рагуль». Вулички у нас не дуже широкі. Та й, взагалі, не пристосовані до такої великої кількості транспорту. Платних місць для паркування – мало, а підземні паркінги міська влада щось не дуже квапиться будувати. Тож люди собі й паркуються, де хочуть.
«І уяви, ти собі їдеш у трамваї, наче все встигаєш. Аж раптом, він зупиняється. Виглядаєш з-за відчинених дверей, а там попереду ще трамваїв з десять стоїть. Виявляється, хтось так машину припаркував. І ні пройти, ні проїхати. От так і стоїть через нього все місто», – додаю я.
«Слухай, ну а з маршрутками у вас що, теж катастрофа?», – цікавиться у мене Марія.
Маршрутки – це взагалі окрема історія. Я, до прикладу, ними взагалі стараюсь не їздити. Особливо зранку.
«Якщо трамвай ще по колії рухається і може на певних вулицях хоч якось ті корки оминути, то маршрутка буде стояти цілу вічність разом із усіма іншими учасниками руху. Це дуже дратує. Не говорячи вже про те, як вони їздять. Не спорю, є у нас й хороші водії. Але скільки у нас ще таких, які возять львів'ян, наче якісь мішки з картоплею... Літаєш по всьому салону. Туди-сюди», – скаржусь я.
Навіть пішки зранку дійти на роботу – і то пригода. Бо таких як ти, розумників, десятки. Всі поспішають. Львівськими тротуарами, взагалі, часом йти навіть небезпечно: треба дивитись і вгору, і по сторонах, і вниз.
Як не піднімеш голову – то на неї може впасти якийсь добрячий фрагмент фасаду. Як не подивишся убік – може збити з ніг якийсь шумахер на електросамокаті. А як зовсім під ноги не дивитимешся, то можеш встати у якусь калюжу.
"Словом, – завершую свою розповідь, – бачиш, Маріє, у Львові ранок починається не з кави, як ти думала раніше. У нас тут, аби добратись на роботу, треба пройти цілих 9 кіл пекла. Не робіть нас вже такими безтурботними. Хоча, знаєш. Мабуть, хотілося б нам такими бути... А поки – маємо любити Львів таким, який він є".
ІА "Вголос": НОВИНИ