[media=76294,76295,76296,76297,76298,76299,76300,76301,76302,76303,76304,76305,76306,76307,76308]
Вразили мене у цьому маленькому селі якийсь неймовірний спокій, тиша, численні потічки, на берегах яких пасеться багато коней. І ще – один з найдавніших на Львівщині костелів. Неймовірною видалась історія цієї місцини. Тому, покопирсавшись трохи в Інтернеті, вирішив знову відкрити її для спраглих краєзнавчих мандрівок рідним краєм.
Засновані Вижняни (або як ще колись казали Вижляни) наприкінці XІV століття. Перша згадка про село датується 1397 роком. Розмістилось воно на перетині торговельних доріг. Йшов тудою шлях з Кам’янки-Струмилової (теперішня Кам’янка-Бузька) на Перемишляни.
Як підказує Вікіпедія наприкінці XIV ст. селом володів Ходко Лоєвич. Після загарбання Галичини поляками він був одним із найвпливовіших місцевих шляхтичів-русинів. Пізніше село стає власністю ще одного руського шляхтича Грицька Кердейовича, який з часом переходить на службу до польського короля Владислава Ягайла. Кердейович робить добру кар’єру, займаючи посади Холмського старости, Подільського воєводи та інші. Власне він є фундатором місцевого костелу. Опісля село ще не раз міняло власників. Серед них були й родини Чарторийських, і Потоцьких.
Римо-католицька парафія у Вижнянах була заснована ще у 1400 році. Орієнтовно в цей час будується і храм Св.Миколая. У 1648 році костел спалили татари. Відновлено його було в 1651 році коштом тодішнього власника села шляхтича Яроша (Гієроніма) Станіслава Куропатніцького та його братів. Куропатніцький був київським каштеляном.
У 1929-1931 роках цей один із найстарших у Львівській архидієцезії РКЦ костелів. був перебудований за проектом відомого львівського архітектора, випускника Львівської політехніки Броніслава Віктора. Інтер’єри розписали у 1942-43роках Станіслав Тейсейр, Роман та Маргіт (Марія) Сельські. Марія Сельська – дружина художника Романа Сельського, українська малярка єврейського походження, родом з Коломиї.
Статуя святого Йосифа на фасаді виконана Мар’яном Внуком. Після другої світової війни він виїхав до Польщі. Від 1949 року до кінця життя цей польський скульптор та педагог працював професором Академії образотворчих мистецтв у Варшаві. У 1951–1954 i 1959–1967 роках був її ректором.
Цікаво, що певний час (з 1628 по 1669рр.) у Вижнянах жив і правив у костелі священик, педагог, культурно-освітній діяч, український та польський письменник вірменського походження Якуб Ґаватович. Походив він з бідної родини львівських міщан; вчився у львівських школах і Краківській академії.
Ґаватович є автором перших українських інтермедій «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон». Ці перші драматичні твори живою українською мовою були надруковані латинкою як додаток до твору «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» (Львів, 1619). Вперше поставлені в день Івана Хрестителя 1619 того ж року у Кам’янці-Струмиловій. 1655 року під час облоги Львова козаками, Якуб Ґаватович брав участь у переговорах з Богданом Хмельницьким.
Проходили по довколишніх полях і війська шведського короля Карла ХІІ, і гетьмана Мазепи. В архівах навіть збереглась скарга якогось Клічнера, співвласника Вижнян. Скаржився він на козаків, коні яких витоптали поле вівса.
Вижняни навіть мали Магдебурзьке право. На прохання Юзефа Ольшевського король Август ІІ 13 липня 1720 року дав потрібний дозвіл. Разом з правом село, яке підвищили в статусі, отримало кілька привілеїв. Серед них – можливість проводити 4 щорічні ярмарки. Але мешканці Вижнян не зуміли сповна скористатись наданими їм привілеями.
Зі «Словника географічного» відомо також, що колись в селі був великий ставок, багатий на рибу. Тому в Вижняни на рибні ярмарки з’їжджалися люди з сусідніх сіл та містечок. Ярмарки приносили Вижнянам чималі прибутки: скажімо, з 26 по 28 вересня 1696 року лише за щук виручили 1258 злотих, за сіг – 338 злотих, а за линів – 24 злотих. Ставок цей зберігся і до сьогоднішнього дня.
У польському часописі “Czas” (№ 289 за 1862 рік) згадувались руїни якогось древнього поселення неподалік від Вижнян. Дуже цікавим є і місцевий цвинтар, де збереглось немало старовинних надгробків.
Після війни польське населення Вижнян репатріюється до Польщі й осідає переважно в трьох місцях на Західній Галичині: село Лонкі біля Ланцюта, Гнєвщизни біля Пшеворська і Волі Гренбошовській поблизу Тарнова. У травні 1946 року до Польщі виїхав останній парох Андрій Громадзький, з собою він забрав частину костельного майна з вижнянського костелу.
З 1948 року в костелі розміщувався склад зерна та цукру. Завдяки менш-більш нормальним умовам нині костел та його унікальні розписи збереглись у доброму стані. Залишились також залишки органу.
Сьогодні в храмі вже немає складу. Римо-католики навіть кілька разів проводили служби за участі єпископів та польського консула у Львові. Була спроба відновити і римо-католицьку релігійну громаду, зібрано необхідну кількість підписів. Але з якихось амбіційних причин окремих містечкових патріотів ця справа зупинилась. Хоча зрозуміло, що відновлення костелу, котрий є унікальною туристичною атракцією, дало б своєрідне друге дихання й самому селу. Але дивовижної краси споруда, де готика сусідує з модерном та бароко, селян не дуже цікавить.
Сподобався відгук, котрий я надибав в Інтернеті. Однак зачарована туристка написала: «Навіть відносно «молодий вік» вижнянських розписів не перешкодить дивуватися: інтер'єр вижнянського костелу перетворився на біблію в картинках, храм-комікс, храм-фреску. Такого я більше не бачила на Україні НІДЕ».
Можливо вже на часі відродити забуту велич і славу прекрасних Вижнян, що мали колись Магдебурзьке право. Принаймні туристів у цю золоту провінцію є чим привабити.
Андрій Болкун, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ