Курт Воннегут помер. Ось так. Йому так і не дали Нобелівську премію, і це добре, що йому її не дали. Пофігістам заборонено давати Нобелівську премію, бо це шкодить їх кармі. А Курт Воннегут-молодший був великим пофігістом, можливо, найбільшим з тих, хто приходив у цей дурнуватий, в принципі, світ. Напевно, тому він зробив для світу набагато більше, ніж світ зробив для нього.
Тепер цей нееквівалентний обмін закінчено: 11 квітня в Нью-Йорку на 84-му році життя помер письменник, який, як заявила його вдова, фотограф Джилл Кременц, так і не відійшов від черепно-мозкової травми після падіння в себе будинку в Манхеттені кілька тижнів назад. Ось так.
Письменника спочатку звали Курт Воннегут-молодший, але, коли він опублікував свій восьмий роман „Балаган, або Більше я не самотній!”, слово „молодший” відправилося на смітник – а Джордж Буш, наприклад, так молодшим і залишився, як пояснював небіжчик: „Адже він так і неподорослішав, так?”. Тому письменника звали просто Курт Воннегут, він був американцем німецького походження, неабияким циніком, закінченим курцем і, напевно, генієм. Ну й пофігістом.
У некролозі потрібно писати біографію, тому почати, напевно, треба так: „О, це було давно! Двісті пляшок віскі тому назад, дві тисячі сигарет тому назад і три коханки тому назад...”, а мо’ й ще раніше, 11 листопада 1922 в Індіанаполісі, штат Індіана, народилася людина, якій призначено було написати „Бойню”, „Сирени Титану”, „Колиска для кішки”, „Сніданок для чемпіонів” і конкретно вправити мізки мільйонам людей.
Варто згадати, що, як і належить генію, в школі він був двієчником. Цього синочка архітектора, який розорився під час Великої депресії, (за дуже короткий час наша родина розгубила тисячолітню європейську культуру, а під час депресії – десятки тисяч американських доларів) напевно виперли б з хімічного факультету Корнельского університету, якби Курт, тоді ще молодший, не випередив події і не записався добровольцем в армію. В 1943 році.
А вже через рік, у грудні 1944 року, він потрапив у полон до нацистів і був відправлений у дрезденську в’язницю. Там він пережив знамените бомбування Дрездена авіацією союзників і вижив тільки тому, що встиг заліз в підвал бойні. Згадати про це варто не тому, що інакше б не з’явилася „Бойня номер п'ять”, – просто сам Воннегут дуже любив згадувати ті часи:
„Що я завжди намагався робити, так це шукати речі, заради яких варто жити на цьому світлі. Насправді, можна сказати, що все моє життя складається з маленьких прозрінь. Наприклад, нещодавно я згадував випадок із британськими офіцерами. Під час війни дивізіон, у якому я служив, був майже повністю знищений, і німці перевезли тих, хто вижив, у табір для військовополонених Stalag 4B. У цьому таборі було повно британських офіцерів, які нам допомагали.
Ми вмирали з голоду і замерзали, а вони годували нас і навіть, для підняття духу, розіграли спектакль. Це „Попелюшка”, звичайно ж, у чоловічому виконанні. Мені запам’ятався рядок із цього спектаклю – один із найкращих, які я коли-небудь чув у своєму житті. Коли годинники пробили дванадцять, Попелюшка повернулася до аудиторії і сказала: „Боже мій! Ось годинники вже б’ють, а мене ще не їбуть!”
Я не можу пояснити чому, але через цю фразу я відчув, що жити все-таки варто. І люди здалися мені дивними істотами”.
Жити, напевно, справді варто, хоча легким це життя не назвеш. Після війни були два курси в університеті Чікаго – більше не витримав, і робота поліцейським репортером, і служба в компанії „Дженерал Електрик”, і вчителювання в школі для розумово відсталих дітей, і тупизна на посаді торговельного представника концерну „Сааб”, і багато чого іншого.
І книжки, звичайно ж, хоча що про них говорити? Їх читати треба, а якщо хто не читає – той сам створює собі проблеми.
Книжки ці, звичайно ж, любили не всі. Коли Воннегут казав нам: „Хочете, я вам щось скажу? Ми з вами усе ще живемо в глухому Середньовіччі. У нас дотепер тягнеться темне, глухе Середньовіччя”, оточуючі робили все можливе, щоб це підтвердити. Його книги багаторазово переслідували в дусі тих самих славних середньовічних традицій. „Бойня номер п'ять”, наприклад, у свій час потрапила в так званий список шкідливих книг у США, її вилучали з бібліотек, а обурені громадяни просто спалювали її на багаттях.
Це правильно. Воннегут, як будь-яка нормальна людина, швидко зрозумів, що світ, у якому він з’явився, можливо, і заслуговує добрих слів, але чомусь їх дуже нелегко підібрати. Тому він починав стібатись.
В „Сніданку для чемпіонів” він чи не на першій ж сторінці намалював анус, додавши до нього наступний коментар: „В п’ятдесят років я так запрограмований, що поводжуся по-дитячому: не поважаю американський гімн, малюю фломастером нацистський прапор, дупи і теде. І щоб показати наскільки я зрілий художник, от приклад ілюстрацій, зроблених мною для цієї книги: це – дупа”.
Але великим він був, не тому, що малював дупи. В принципі, все своє життя він займався тільки одним – препарував людську сутність. Робив він це так, як ні в кого іншого не виходило, і тому став для багатьох „чоловіком мого карраса”. Тільки результати йому не дуже подобалися, тому доводилося ховатися за іронією, який він володів блискуче. Один раз на з’їзді психіатрів він заявив: „Я буду говорити смішно, і найчастіше, в найстрашніших ситуаціях”. Тим і займався, ось так.
О, щаслива Плоть. О, щаслива Душа. О, щасливий Рабо Карабекян.
О, щасливий Курт Воннегут.
Жартував він класно, а от з оптимізмом було погано. „Що це за біла речовина на курячому гівні?” „Це теж куряче гівно”. Звідси й постійна депресія, і невдала спроба самогубства в 1984 році, яку він сам потім неодноразово обстібав.
Звідси і його фірмовий „воннегутівський” коктейль із фаталізму, чорного гумору, найжорстокішого песимізму і дивної, дитячій доброти. Цей коктейль якось дивно точно співпав з світовідчуванням людей на один шостої суші, які, стараннями великої Райт-Ковальової, любили його чи не більше, ніж співвітчизники.
Смерть не піймала його в 2000 році, коли під час пожежі у квартирі він, надихавшись димом, лише випадково був урятований пожежними. Він взагалі бігав від неї досить вдало, настільки вдало, що ще минулого року кидався хохмами в інтерв'ю Rollіng Stone:
„Я збираюся подати позов на Brown & Wіllіamson Tobacco Company, що робить сигарети „Пелл-Мелл”, і здерти з них мільярд баксів! Починаючи із дванадцяти років я курив одну за однією, винятково „Пелл-Мелл” без фільтра. Причому, вже давно на кожній пачці Brown and Wіllіamson бере письмове зобов'язання, що їхні сигарети неодмінно мене вб’ють. І що? От я спокійно дожив до вісімдесятьох двох. Спасибі велике, уродні брехуни! Я от тільки і мріяв дожити до того дня, коли самими могутніми людьми на планеті стануть Буш, Чейні та Пауелл!”
І ось ця гонитва закінчились.
В „Бойні № 5” він намалював надгробок з епітафією: „Усе було дуже гарно, і ніхто не постраждав”. Але для себе він придумав напис ще гарніший: „Якщо коли-небудь я все-таки помру – не дай боже, звичайно, – прошу написати на моїй могилі таку епітафію: „Для нього необхідним і достатнім доказом існування Бога була музика”.
Він був фантастичним письменником у всіх значеннях цього слова, одним з тих, хто зробив фантастику великою літературою, тих, хто в останні роки йде один за одним, – Лем, Шеклі, Воннегут...
„Бути гуманістом означає, що ти намагаєшся поводитися шляхетно та чесно, не очікуючи за це ні нагород, ні покарань у наступному житті. Коли кілька років назад ми відзначали пам’ять Айзека Азімова, то я виголосив промову де і сказав: „Айзек зараз на небі”. Я не міг придумати нічого більш смішного для аудиторії гуманістів. Але це спрацювало – вони почали посміхалися. Якщо я коли-небудь помру, то сподіваюся, що хто-небудь скаже: „Курт зараз на небі”. Це мій улюблений жарт”.
Курт на небі. Ха-ха. Ось так. Курт Воннегут помер.
Кілгор Траут живий. Котяча колиска ще гойдається. Зустрінемося на Тральфамадорі. Або ще десь.
„Господи, даруй мені тверезу голову, щоб змиритись з тим, що змінити не можу, мужність, щоб змінити те, що мені під силу, і мудрість, щоб відрізнити одне від іншого”.
публікації Воннегута на inosmi.ru
ІА "Вголос": НОВИНИ