Протягом існування незалежної України на публічні дискусії довкола мови та історії накладалося своєрідне табу. У сферах великої політики подібні теми виринали лише у потрібні моменти, коли риторичне "бути чи не бути" ставало актуальним питанням для різнобарвних політсил. Але це була лише гра, де сакральне статус кво зберігалося завдяки електоральній амнезії між словесним де юре і реальним де факто.
Теперішня ситуація виглядає доволі кумедною. Штурм трону на Банковій відбувся без очікуваних акцій та буфонади. Активна "регіональна" праця на західних теренах, де конкретні дії та відкоригований проукраїнський образ Януковича зіграли злий жарт з мінливою західноукраїнською інтелігенцією. Яка, на жаль, дотепер блукає лабіринтами історії в пошуках евентуального шевченківського Вашінгтона.
Свого часу у цей образ вдало вписалася кандидатура Ющенка. Свято увірувавши в його пост-кучмівське переродження, вони спричинилися до появи образу, від якого віяло недосяжною зрілістю. Зрештою, треба визнати, що месія відіграв свою роль до кінця, зімітувавши спробу втілити те, на що не наважувалися попередники.
Останній кроком екскомунікованого президента став перегляд минулого, як основи для формування еталону національної пам'яті. Розпочата без урахування та всупереч існуючих реалій, вона, як і Помаранчева революція, знову перетворила країну на майданчик для тривалих суперечок.
Події осені 2004-го за уявою багатьох мали стати переламним моментом. Але справжнє призначення найбільшого українського релаксу проявилося у подальшій боротьбі бізнес-еліт, які спекулюючи на регіональних відмінностях, фактично закріпили політичний розподіл країни. Як і п'ять років тому, проблема регіоналізму залишається одним з найгостріших модерних міфів в сучасній Україні.
З іншого боку, подібний крок Ющенка можна вважати своєрідним ідеологічним "спадком" Януковичу, який в різній формі не вперше кочує від президента до наступника.
Тому обережні кроки нового керівництва найперше торкнулися зміни парадигми загальнонаціонального історичного дискурсу. Найперше свідоцтво цьому – кадрові перестановки в архіві СБУ. Опісля звільнення Володимира В'ятровича посаду голови ГДА СБУ обійняв Сергій Кокін, який згідно волі новоявленої влади закрив доступ до архівних матеріалів та припинив поновлення відкритого електронного архіву установи. Але це та багато інших фактів лишилися за кулуарною завісою.
Найголовнішою топ-проблемою для суспільства стало візуалізація примари Дмитра Табачника, який своєю реінкарнацією продемонстрував увесь примітивізм поглядів вітчизняної кухонної еліти. Навіть львівські релікти цього вимираючого виду, розгубивши усі залишки відповідальності, спричинилися до відбілювання іміджу Януковича. Не врахувавши, що в такому випадку поява Табачника виглядатиме цілком закономірною.
Тому протестні акції, які охопили увесь західний регіон країни залишають тільки гіркий присмак ностальгії. Якщо перед помаранчевими подіями на арені існувала ціла когорта недержавних громадських організацій та молодіжних рухів, які становили реальну альтернативу, то станом на сьогодні, більшість з них вже здобуток історії.
І справа не тільки у фінансуванні або в лідерах. Більшість з них виявилися одноденними конторами. Поставивши за мету зламати хребет кучмізму, вони, з переходом до нового етапу не знайшли собі практичного застосування. Бо діючи за принципом іспанської кориди, елементарно вичерпали свій потенціал.
В цьому сенсі Табачника слід сприймати як дешевий суспільний каталізатор. Фраза Колесникова в цьому сенсі набуває іншого значення. Оскільки він – це не тільки діяльність ввіреного йому Міносвіти. Особа Табачника є тим індикатором, кількісно-якісну реакцію на який будуть сприймати, як рейтингову шкалу популярності партії.
Партії, образ лідера якої Віктора Януковича, викликає суперечливі почуття в української інтелігенції. Адже Президент, якого згідно даних нещодавніх виборів, підтримує менше половини населення країни, не може претендувати на лідерство.
У такому випадку Віктор Федорович ризикує повторити політичну долю свого попередника. Оскільки попри розрекламований імідж, Янукович "не потягне" покладених електоральних очікувань.
Свідченням цьому є початки його президентства, де переважна більшість подій курсують довкола спірних історичних та мовно-культурних питань. В політичній площині традиційний кучмізм у виконанні Януковича опосередковано трансформується в звичний ющенкіанізм з елементами лукашизму. Який, окрім голослівного політиканства, не здатен запропонувати дієву модель виходу з кризи.
Подібне вже мало місце в історії. Свого часу ідея відмежування від центру, народжена в колах української компартійної еліти, перетворилась в прогресуючий фактор, який втілився не лише у фактичному унезалежненні України. Подальший перебіг подій спричинився до того, що відцентрова тенденція стала порятунком від планів тодішнього президента Кучми реалізувати український варіант білоруського сценарію.
В той момент на заваді кучмівському авторитаризму стали регіональні бізнесові та політичні кола. Вони, попри тиск Центру, зберігали автономізм в певних суспільних та економічних питаннях, балансування між якими стало основою "багатовекторної" кучмівської політики.
Теперішні автономістські настрої лише підтверджують наявний факт нерозв'язаної національної теореми, що приваблює охочих переграти її на власну користь. В той час, як керовані інформаційні баталії загрожують перерости в далеко не ілюзорну війну. Де реальність та ірреальність, співіснуючи в одній площині, перетворилися в одне ціле. А відділити зерно від кукілю усе дедалі важче.
фото: fanpop.com
ІА "Вголос": НОВИНИ