Нещодавні соцопитування рейтингів українських партій засвідчили, що проросійські сили стали більш консолідовані, натомість проукраїнський електорат розпорошився поміж конкуруючими партіями.

Розчарування «п’ятої колони»

Останні результати опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології засвідчують, що якби вибори до Верховної Ради відбулися в другій половині січня 2021 року, то найбільше голосів мала б шанси здобути проросійська партія “Опозиційна платформа – За життя”, за яку готові проголосувати 20,7% респондентів.

На другому місці – партія “Європейська солідарність”, яку підтримують 15,3%, третє місце посідає “Батьківщина” – за неї віддали б голоси 12,6%. А теперішня владна “Слуга Народу” з 11,2% голосів, яка ще кілька місяців тому була лідером симпатій українських виборців, скотилася аж на четверте місце. Можна багато розповідати про продажність соціологів та куплені соцопитування, однак, з огляду на діяльність влади та справжню структуру електорату Зе-команди, такі цифри насправді можуть бути недалекими від істини.

Причини, чому ОПЗЖ стала найпопулярнішою партією в Україні, полягають у провалах та помилках правлячої «Слуги Народу». Перші платіжки за комуналку з підвищеними «зеленою» владою тарифами, посіяли розчарування серед тих виборців, які ситуативно підтримали Зеленського, купившись на популістичні обіцянки, однак до цього вони голосували за іншу партію.

В Україні існує досить усталена електоральна карта виборців, які традиційно голосують за політичні сили певної ідеологічної спрямованості: проукраїнські демократичні і націоналістичні, а також проросійські. Проросійський електорат, який раніше голосував за Партію регіонів, декілька років тому розділився між Опозиційним Блоком, Партією Шарія та ОПЗЖ. Однак, з появою на політичному небосхилі російськомовного Зеленського, майже весь український «русскій мір» підтримав колишнього коміка.

Левова частина електорату колишніх регіоналів «перетекла» до Зеленського, враховуючи російськомовність та недвозначні русофільські висловлювання, сказані шоуменом на сцені та в серіалі. Найбільше Володимира Зеленського підтримали саме у південних і східних областях, а також у Києві, де мешкає чимало російськомовного електорату. Ці виборці розчарувалися у Партії регіонів, «Опозиційному блоці», чи партії «За життя», очолюваної одіозним Рабиновичем, і звернули увагу на нове обличчя, не заплямоване корупцією та розкраданням держави, і водночас - виразника проросійських поглядів, на противагу проукраїнським кандидатам.

Фрази та жарти коміка про непотрібність декомунізації та проти перейменування вулиць комуністичних лідерів під приводом того, «що людям жрать нечего» чи критика українізації, яку актор вважає «абсурдною», знайшли симпатії в серцях невдоволених Українською державою. З жартів та слів Зеленського зрозуміло, що він – противник українського націоналізму, томосу для української церкви, який глузливо називав «термосом», й уособлює носія російськомовної ідентичності, для якого на першому місці – соціально-економічні проблеми та захист російської мови – що й подобається електорату південно-східних областей. До того ж, Зеленський сам зазначав, що не є українцем за національністю, а це – вагомий аргумент для тих, хто не хотів би проукраїнської політики в східних регіонах.

Через два роки президентства проросійському електорату потрохи стало зрозуміло, що Зеленський не виправдав їхніх сподівань

Навіть той факт, що Зеленський всерйоз взявся за вивчення української мови лише за кілька місяців до президентських виборів, засвідчує його тривалу байдужість до українців, яких він в серіалі часто називав «хохлами». Це й викликало симпатії в значної частини тих виборців, яка поділяла такі самі погляди, до того ж, озвучені коміком весело та позитивно, висміюючи «дурних хохлів». Однак, через два роки президентства, проросійському електорату потрохи стало зрозуміло, що Зеленський не виправдав їхніх сподівань.

«Зелений криголам» для Путіна

Будучи неготовим до важкої дипломатичної та документальної президентської роботи та зіштовхнувшись з інтересами численних груп впливу (олігархи, Захід, Кремль, проукраїнська опозиція, яка повсякчас загрожує Майданом), колишній актор прийняв «соломонове рішення» – не втручатися в управління державою, пустивши все на самотік і віддати важелі тим, хто більше заплатить або краще розбереться у справах – Єрмаку, Ахметову та його протеже Шмигалю.

При всій своїй байдужості до української мови, Зеленський не наважився втручатися в імплементацію «Закону про мову», за яким з 2021 року мовою обслуговування у всіх сферах повинна бути державна українська. А от проросійським виборцям стало остаточно очевидно, що ніякого «захисту» російськомовних при Зеленському не буде. Не тому, що він не проросійський, а тому, що йому насправді байдуже.

В результаті, умовних 73%, які вручили президентську булаву актору-коміку, посипалися як картковий будинок. Від Зеленського відмежувалася молодь та протестний електорат, які побачили, що в країні насправді не відбулося абсолютно жодних системних змін, попри пусту риторику «слуг народу» в телевізійних ефірах. А провальна політика влади у боротьбі з пандемією COVID-19, зокрема, спрямування коштів з «коронавірусного фонду» на будівництво доріг, яке в народі вже називають «Великим крадівництвом», відвернула від підтримки влади тих, хто вважав, що «краще хто завгодно, аби не Порошенко». Нездатність «зеленої» влади закупити якісну вакцину для українців, в той час, як навіть влада Молдови змогла закупити вакцину від Pfizer, лише підтвердила ці розчарування. Але тепер Порошенко залишився в історії, а корупційні скандали та провальні рішення влади впливають на життя українців сьогодні, і це вже не весело. А проросійський електорат, який становив левову частину виборців Зеленського – повернувся до Alma mater – до ОПЗЖ, яка якраз дуже вчасно, почала організацію «тарифних майданів».

«Зелені» виконали роль електорального «криголама» для Путіна – завдали нищівного інформаційного удару по репутації проукраїнських партій (при всій не святості деяких проукраїнських за риторикою політиків) і самі пішли на дно, розчистивши шлях для ОПЗЖ. Таким чином, на сьомому році війни з  РФ, найпопулярнішою партією в Україні стала партія, яка, після тривалих об'єднавчих процесів, консолідувала більшість проросійського електорату. Так звана п'ята колона в Україні тепер має свою єдину партію і єдиного керівника, єдину стратегію і монополію на фінансування.

Розірвана карта українського електорату

Проукраїнські партії виявилися зайнятими взаємною конкуренцією та боротьбою за лідерство серед проукраїнських виборців

Проукраїнські ж партії виявилися зайнятими взаємною конкуренцією та боротьбою за лідерство серед проукраїнських виборців. Зеленський продовжує орієнтуватися на тих українців та російськомовних, для яких «какая разніца на каком язикє сєріал» і ці виборці залишаються поки що його прихильниками. Ця частина виборців становить своєрідне електоральне «болото», яке наразі ні за тих, ні за інших, допоки не з'явиться новий харизматичний і привабливий політичний тренд, якому вони, так як раніше Зеленському, віддадуть свої голоси.

Порошенко, заплямований інформаційними атаками Зе-команди, не полишає спроб знову стати президентом, маючи немалу частку свого твердого електорату, впливові ботоферми та потужні фінансові ресурси. Чимало його прихильників переконані: Порошенко не святий, але в умовах боротьби з проросійськими силами зараз варто робити ставку саме на нього, і всі, хто зараз критикує Пороха – від лукавого.

“Батьківщина” Юлії Тимошенко, яка, маючи 12,6%, випередила «Слугу Народу», при такому багатообіцяючому зростанні рейтингу популярності та харизматичній лідерці з оновленим зовнішнім виглядом, також не збирається полишати боротьбу.

Проукраїнські партії, які, за прогнозами соціологів, долають п’ятивідсотковий прохідний бар’єр – “Сила і честь” (8,3%, “Голос” (5,6%) і “Українська стратегія Гройсмана” (5,3%), готові з новим ентузіазмом залучати спонсорів та включитися в боротьбу за подальше дроблення проукраїнського електорату між собою.

Цілком ймовірною є й поява нового демократично-патріотичного проукраїнського лідера, який зараз перебуває в другому-третьому ешелонах української політики, але, після вдало укладеної угоди з медіа-магнатами, невдовзі вражатиме українців своїм розумом, харизмою та боротьбою за інтереси народу на всіх популярних телеканалах у прайм-тайм.

Карту українського електорату продовжуватимуть шматувати у взаємній боротьбі кандидати у гетьмани, які ніяк між собою не можуть домовитися та об'єднатися, в той час, як проросійські сили вже об'єдналися під єдиним керівництвом ставленика Кремля. Проросійського електорату в Україні менше, аніж проукраїнського, однак проукраїнські партії роз'єднані взаємною конкуренцією, а проросійські сили – об’єднані під твердою рукою російського диктатора. В такій ситуації проросійська меншість може перемогти проукраїнську більшість на найближчих виборах, при цьому – абсолютно демократичними методами.

Чи переможе проукраїнська демократична отаманщина консолідовану проросійську диктатуру в боротьбі за електоральне «болото», якому «какая разніца» – покаже час і здатність українців до об'єднання в критичний для держави час.

Валерій Майданюк, політолог

 

ІА "Вголос": НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!