Квиток під номером один громадської організації «Студентське братство» було видано студентові 4 курсі факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка Олегові Кузану. Йому ж належить ідея назвати об’єднання студентів «Студентським братством».
Про те, як студенти 30 років тому наближали Незалежність України та чого очкували, «Вголос» поговорив з одним із засновників «Студентського братства» Олегом Кузаном.
Як готувалась Революція на граніті
За його словами, в ті часи громадські організації створювалися чи не в кожному виші. Всім було цікаво відроджувати культурні традиції, дізнаватися про історію, яку замовчували під час совка.
«Ми тусували разом з Володею Панкеєвим, нині покійним, та Ігорем Ткаленком. І ось в дусі перебудови намагалися створити якусь реформістську організацію в дусі студентського самоврядування. Я вже не пам’ятаю як ми її хотіли назвати. Ми щось думали, шукали ідеологію. У мене в голові сиділа класова теорія: це має бути політична організація інтелігенції», - згадує він.
А коли організація почала трохи розширюватися, зібралося 14 студентів факультету журналістики та історичного і почали дискутувати. Шукали щось таке, що мало би історичні корені, щось, що мотивувало б. Згадали як колись у Львові при навчальних закладах були потужні та впливові братства. Так і з’явилася назва – «Студентське братство».
Оскільки ядро організації складали студенти факультету журналістики, то і діяльність розпочалася з того, що вміли робити – почали випускати настінну газету. Назвали її «Точка зору».
Пізніше саме «Студентське братство» Львова стане ядром та каталізатором студентського голодування на Майдані Незалежності у Києві (тоді – площа Жовтневої революції).
4 березня 1990 року в Україні відбувалися останні вибори до Верховної ради УРСР. За кілька днів до того через політичні протистояння, до яких були дотичні й члени «Студентського братства», їх затримали та посадили до буцегарні у Києві. І це дуже сильно сколихнуло львівських студентів.
«Тоді вперше всі студенти згуртувалися та застрайкували. На стихійний мітинг до університету вийшло, за даними міліції, близько 50 тисяч. У Львові тоді з проводу «Студентського братства» залишилося кілька осіб. І довелося нам з Панкеєвим очолити той мітинг і проводити його. У нас не було жодних рупорів чи мегафонів, ми мусили кричати. Тоді я горло собі зірвав», - згадує Олег Кузан.
Під час мітингу до хлопців підійшов Іван Бесяда, теж студент. І він запропонував провести студентську акцію непокори. Тоді вже подібні акції відбувалися у країнах Європи, які належали до так званого соціалістичного табору, коли студенти виходили на площі своїх міст та вимагали проголошення незалежності своїх країн та вимагали виводу радянських військ з їхніх територій. І хоча львівські студенти про ці акції знали, проте проводити таке Україні їм навіть на думку не спадало.
«Повернулися наші арештанти з Києва, вибори відбулися. Ми зібралися і почали обговорювати цю ідею. Почали контактувати з киянами. А тоді ж не було ані мобільних телефонів, ані інтернету. Зв'язок був тільки звичайним телефоном. Телефонували з гуртожитку в гуртожитки. Тоді навіть домашніх телефонів не було дуже. Хоча, щоби нас не вирахували, то про це навіть телефоном не говорили. Ми це все тримали в таємниці», - розповідає учасник Революції на граніті.
І тільки влітку зустрілися у Вільнюсі на форумі студентів. І там Олег Кузан та Тарас Давидяк зустрілися з Олесем Донієм. І тут Кузан розповів, що львівські студенти готуються до голодування на центральній площі Києва. Про те, що готувалися, може підтвердити й автор цих рядків, яка тоді навчалася в університеті Львова та мешкала у гуртожитку.
Готувалися дуже серйозно. Був перелік осіб, які виїжджали до Києва зі Львова. Групи були поділені на десятки, в кожній був призначений командир. Були розроблені маршрути як зайти на площу, щоби там студентів ніхто не чекав. І вони таки з’явилися там неочікувано.
«Майдан був обраний як місце, де проходять багато людей. Адже багато акцій проводилися під Верховною радою та київською адміністрацією. А ми обрали місце, де величезний рух. І люди бачили, що там діється», - пояснює Олег Кузан.
Щодо методу протесту – голодування, то, за його словами, ця форма сильно впливає на суспільство. Щоправда, студенти не мали наміру голодувати до скону. Всі були переконані, що їх заарештують якщо не в перші години, то в першу добу. Вони навіть наметів спочатку не розкладали, хоча й мали з собою. Проте влада не зважилася на арешти. Щоправда, були такі, які готові були давити танками беззбройних хлопців та дівчат з білими пов’язками на головах з надписом «голодую». Їх стримували інші, які не вбачали в радикальному зачищені площі від студентів героїзму. Понад те, наступного дня київська міська рада офіційно надала дозвіл на мирну акцію протесту.
Протест, на думку Олега Кузана, потрібен був аби не допустити повернення України в часи тоталітаризму.
«Тоді в Україні вже прийняли декларацію про суверенітет. І тут знову почалися розмови про новий союзний договір. Кравчук вже почав їздити на переговори», - пояснює він.
Сам Олег голодував тільки три дні. Але коли помітив, що стає важко рухатися, то почав займатися агітаційно-журналістською діяльністю: писав листівки, видавав пресрелізи, комуні кував з пресою, проводив пресконференції.
На сьомий день голодування в таборі студентів вирішили рухатися далі, сформували свої вимоги та колоною вирушили до Верховної ради. Вимоги були такими: перевибори до верховної ради УРСР, націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ, не допущення підписання нового союзного договору, відставка Масола та прийняття рішення про військову службу громадян УРСР виключно в межах республіки.
В колоні йшли виключно чоловіки. Дівчат попросили не поєднуватися до неї, тому що очікували протистояння, побиття та арештів. На щастя, нічого такого не сталося.
«Йдемо. Бачимо, що перед нами стоїть міліції, в три-чотири ряди. Ми потиснули їх з одного боку. Всі підкріплення міліції побігли туди. А наша основна група прорвалась з іншого боку. З 80 тисяч протестуючих (за даними міліції) прорвались тільки 120 осіб. З ними захоплювати Верховну раду? Та ж нас там постріляють», - згадує Олег Кузан.
Тому декілька наметів голодуючих перенесли під стіни Верховної ради і стояли там, аж поки вимоги студентів не задовольнили. Щоправда, задовольнили їх частково. Але і це була вже перемога.
Проголошення Незалежності України
18 серпня 1991 року Олег Кузан, вже редактор львівської телекомпанії «Міст», зустрів у Львові. Збирався зранку на роботу, ввімкнув радіо і почув про ГКЧП. Перша думка: зараз почнуться арешти. Адже він на той час був чи не першим у списку КГБ. Спакував у наплічник пару штанів, білизну та вирішив, що варто спробувати втікати за кордон. Звісно, якби у місті вже були війська, а кордон би перекрили, то йшов би через гори нелегально.
Але у місті все виявилося спокійно. Проте члени «Студентського братства», «Товариства Львова» «Спілки української молоді» та інших організацій вирішили не вірити цій тиші та негайно об’єдналися у комітет опору диктатурі.
«Я сам придумав військовий сектор, сам його очолив і сам все робив. Сам писав листівки, сам знайшов де їх друкувати, сам роздавав їх на вулиці. Підійшов до військових, почав розказувати про нашу організацію, закликав їх приєднатися до нас. І тут один з них вирішив мене схопити та в міліцію здати. Ми якраз шарпалися, як підійшла міліція. Але я їх не зацікавив», - каже один з організаторів «Студентського братства».
А за кілька днів Верховна Рада проголосила в Україні Незалежність. Це проголошення Кузан слухав уже коло оперного театру у Львові, разом з іншими львів’янами.
ІА "Вголос": НОВИНИ