Результати парламентських виборів в Італії

Позачергові парламентські вибори, що відбулися в Італії 13–14 квітня 2008 року принесли перемогу “правим” політичним силам, які об’єдналися довкола кандидата у прем’єр-міністри країни Сільвіо Берлусконі (на фото). Таким чином 72-річний медіа-магнат отримав реальну можливість утретє очолити уряд країни.

Його перше урядування розпочалося у 1994 році і тривало всього 8 місяців. Та вже у 2001 році, вдруге очоливши уряд, С. Берлусконі протримався при владі 5 років – увесь відведений термін. У результаті квітневих парламентських виборів 2006 року, перемогу здобула коаліція лівих партій під керівництвом Романо Проді. Але, втративши підтримку однієї з партій, що входила до коаліції, 24 січня 2008 року Р. Проді подав у відставку.

Відповідно до чинної конституції, дальший розвиток подій залежав від Президент Італії Джорджио Наполітано. Він міг або негайно розпустити парламент і оголосити нові парламентські вибори, або ж призначити нового керівника уряду з повноваженнями виконувача обов’язків. Більшість аналітиків схилялися до того, що Президент відкладе проведення виборів, закликавши парламент змінити існуюче виборче законодавство. Але після консультацій із парламентськими фракціями, Дж. Наполітано прийняв рішення про розпуск парламенту.

Згідно з чинною Конституцією (1947 року), Італія, за формою правління, є парламентською республікою. Двопалатний парламент складається з нижньої палати – Палати Депутатів, та верхньої палати – Сенату. Юридично обидві палати парламенту рівноправні – вони користуються однаковими правовими повноваженнями у сфері законодавства і на рівних засадах затверджують бюджет, але Палата Депутатів має більшу політичну вагу. Саме у нижній палаті формуються урядові коаліції, а її членами є, як правило, видатні політичні діячі країни.

До 1993 року в Італії діяла пропорційна система виборів за партійними списками в єдиному загальнонаціональному окрузі. Її використання привело до політичної фрагментації італійського суспільства, появи великої кількості дрібних партій у парламенті, труднощів з утворенням і утриманням парламентських коаліцій, постійних урядових криз, ізоляції партій від виборців та ін. Щоб усунути ці проблеми, було вирішено перейти до змішаної виборчої системи з переведенням отриманих голосів у мандати за методом д’Ондта  і загальнонаціональним прохідним бар’єром у 4 %. Закон від 4 серпня 1993 року закріпив перехід до мажоритарно-пропорційної (змішаної) системи. З цього часу 75% місць у кожній палаті належали депутатам, обраним в одномандатних округах за мажоритарною системою, а 25 % – за пропорційною системою. Нове реформування виборчого законодавства розпочалося після перемоги на парламентських виборах у 2001 році “правої” коаліції С. Берлусконі. Остаточна модель нового, чинного дотепер, закону була затверджена у грудні 2005 року.

Згідно з новою системою, вибори є пропорційними, але підрахунок голосів здійснюється у 27 виборчих округах. Прохідний бар’єр для політичних партій становить 4%, блоків – 10%. Відповідно, діє пропорційна система розподілу місць залежно від отриманих на виборах голосів. Спочатку обчислюється коефіцієнт – кількість голосів у % на одне місце у кожному виборчому окрузі. Наприклад, 100% голосів (усі подані голоси) діляться на кількість місць, передбачених для округу (нехай це буде 25), отримуємо коефіцієнт – 4. Далі розраховується кількість місць, отриманих партією. Наприклад, одна партія на виборах набрала 32%. 32 ділиться на 4 – отримуємо 8 місць. Якщо залишається неподільна частка, то мандат отримує та партія, неподільна частка якої більша. Завдяки цьому, збільшується ймовірність проходження до парламенту регіональних партій і блоків, і зменшується відсоток утрачених голосів, поданих за ті політичні сили, які не потрапили до законодавчого органу.

Отож, результати виборів, що вже вдруге відбувалися на основі розглянутої у попередньому абзаці виборчої системи, виявилися переможними для коаліції “правих” партій, які здобули більшість у двох палатах парламенту. Згідно з офіційними даними Міністерства внутрішніх справ Італії  явка виборців становила 80,5% або 36,5 млн. осіб, а зведена таблиця голосування виглядає наступним чином: 

Share to facebook Share to twitter Share to telegram Share to viber

До Палати Депутатів, зважаючи на прохідний бар’єр, потрапили сім політичних сил, які самостійно висували свої списки, а до Сенату – шість. Їх можлива конфігурація була відомою ще до виборів і підтверджена після оголошення попередніх результатів.

До переможної “правої” коаліції, учасники якої висунули кандидатуру С. Берлусконі на посаду прем’єр-міністра, ввійшли “Народ Свободи” – політичний блок С. Берлусконі, Ліга Півночі та Рух за Автономію. Разом вони отримали 340 мандатів у Палаті Депутатів і 168 – у Сенаті.

Друге місце посіла “ліва” коаліція 52-річного Вальтера Вельтроні, колишнього мера Рима, якого підтримали створена самим Вельтроні Демократична Партія і партія “Італія Цінностей”. Їх сукупний результат – це 239 місць у Палаті Депутатів і 130 – у Сенаті.

Третє місце за результатами виборів здобув двопартійний політичний блок Союз Центру, що провів 36 депутатів у нижню палату парламенту і 3 – у верхню.

Найменше представництво у новому парламенті Італії – 2 мандати у Палаті Депутатів, належатиме регіональній Південнотирольській Народній Партії.

Оцінюючи наведені результати виборів, потрібно виокремити кілька важливих заувагах:

По-перше, хоча вибори й відбулися за високої явки – понад 80% виборців, але, у порівнянні з 2006 роком, участь у голосуванні взяло на 3% менше італійців. Показник явки виборців у районі 80% тримався у північній Італії, де більшою популярністю користуються “праві” партії, у той час як у центральній частині країни і, особливо, на півдні активність виборців зменшувалася до 10%;

По-друге, відчутна перевага “правої” коаліції – у 63 голоси у Палаті Депутатів і 35 голосів у Сенаті, дає підстави С. Берлусконі сподіватися на новий п’ятирічний термін урядування. А це досить важливо, пам’ятаючи, що попередня “ліва” коаліція Р. Проді володіла у Сенаті перевагою всього у 2 голоси і розпалася після виходу з неї політичної партії, представленої тільки 3 сенаторами;

По-третє, перемога “правої” коаліції стала можливою, зокрема, завдяки результатам голосування за радикальну Лігу Півночі, яка подвоїла власний результат 2006 року. А якщо згадаємо, що третім учасником коаліції є Рух за Автономію, то можна очікувати, що С. Берлусконі для тривалого урядування доведеться віднайти компроміс між загальнонаціональною політикою уряду і автономними прагненнями союзників;

По-четверте, за результатами виборів вперше в історії Італійської республіки до парламенту не потрапили традиційні ліві і ліворадикальні партії – Соціалістична Партія і Комуністична Партія Робітників, у той час як підтримка політичної партії “Ліва Веселка” скоротилася з 10,4% голосів на попередніх виборах до 3,08% – на теперішніх. Однією з причин цього була відмова В. Вельтроні створити широку лівоцентристську коаліцію, на зразок коаліції “Союз” Р. Проді 2006 року, і переведення передвиборчої агітації з площини протистояння політичних програм в особисту конкуренцію лідерів.

Про принципи діяльності майбутнього уряду і головні проблеми, що потребують негайного вирішення, С. Берлусконі розповів на прес-конференції ввечері 14 квітня 2008 року, коли стали відомими результати опитування exit-pol, які показали перевагу “правих”.

Як повідомляла іспанська El País  від 15 квітня, лідер “правої” коаліції заявив про свою готовність утретє очолити уряд і попередив, що італійців “чекають дуже важкі роки”. Найкритичнішими питаннями, на його думку будуть, “смітники, житло, допомога сім’ям, Alitalia (національна авіакомпанія – Б.Ч.), інфраструктура і оподаткування”. Водночас, С. Берлусконі ствердив, що новий уряду відрізнятиметься від кабінету 2001 року і задекларував: “Я приділятиму менше уваги театралізації політики і телебачення; я не даватиму прес-конференцій і не читатиму тих газет, які займатимуть виразно негативну позицію щодо мене. Я хочу працювати і бути державним діячем, який змінить країну”.

Серед оголошених 14 квітня пріоритетів діяльності майбутнього уряду також значилися боротьба проти нелегальної іміґрації і прийняття закону, що дозволить позбутися нелегальних іміґрантів. З цього приводу, С. Берлусконі, зокрема, сказав, що “одним із перших завдань буде закриття кордонів і створення додаткових таборів для ідентифікації іноземних громадян, які не мають роботи і змушені вести кримінальне життя”. “На другому місці, – заявив лідер “правих”, – буде збільшення місцевої поліції, що утворить “армію добра”, яка на вулицях і площах стане між італійцями і армією зла”.

16 квітня в El País  з’явилася нова стаття присвячена С. Берлусконі. У ній внесено уточнення до деяких висловлювань італійського політика, виголошених під час прес-конференції 14 квітня. Зокрема, говорячи про необхідність прийняття закону проти іміґрантів, С. Берлусконі уточнив, що йдеться про “вихідців з країн Адріатики і Середземномор’я” (можливо, у цьому випадку майбутній італійський прем’єр мав на увазі нових союзників по НАТО.

Водночас, як повідомляє та ж El País. С. Берлусконі, завдяки своїм коментарям провідним європейським ЗМІ, уже встиг стати героєм нових анекдотів. Так, під час згаданої прес-конференції, він розповів, що отримав привітання від світових лідерів, говорячи з якими відчував себе так, ніби далі перебуває в опозиції. В інтерв’ю одному з іспанських телеканалів, С. Берлусконі вирішив оцінити створений на початку цього тижня новий уряд Х. Л. Родріґеса Сапатеро , сказавши, що він є “занадто червоним”, і дослівно: “Дев’ять жінок! (з 17 міністрів – Б.Ч.) Він (Родріґес Сапатеро – Б.Ч.) сам собі їх знайшов! Їх буде важко підкорити. Але жінки – прекрасні політики. Вони швидше за чоловіків визначають реальні потребі суспільства, молоді, пенсіонерів, жінок. Тут (в Італії – Б.Ч.) присутність жінок ще не є настільки великою”. А відповідаючи на запитання про найближчі плани, С. Берлусконі розповів, що у четвер вечерятиме зі своїм “добрим другом, російським президентом Володимиром Путіним”, згодом, у червні, відправиться у Раду Європи, де зустрінеться зі старими друзями, і, знову дослівно: “Коли я пішов (з посади голови уряду – Б.Ч.), pater familias був Міттеран, тепер таким є я, якщо не найстарішим, то найдосвідченішим. Усі просять у мене поради, щоб дізнатися, яке рішення є наймудрішим і найсправедливішим”.

ІА "Вголос": НОВИНИ

Share to facebook Share to twitter Share to telegram Share to viber