У християнському бутті розвитку й поширенню культу П’ятниці значною мірою сприяла апокрифічна оповідь «Про 12 п’ятниць». Побутує чимало варіантів цього твору, як у віршованій, так і в прозовій формі. Передання про 12 п’ятниць приписують св. Климентію, Папі Римському (бл. 92-99); воно відоме за багатьма рукописами, різними мовами (С. Аверинцев). Тут перечислено винагороди тим, хто пошановує щороку 12 календарно визначених днів-п’ятниць. Пригадуєте, старий Омелько Кайдаш (Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) постив ці 12 особливих п’ятниць, але, як знаємо з побутової повісті «Кайдашева сім’я» (1879), так і не обминув наглої кончини. Шануючи один звичай, він нехтував низку інших звичаєвих норм. Чи не тому кажуть у народі: «Постить постила, а корову вкрала».
Отже, про які п’ятниці йдеться ? Першу – першого тижня Великого посту; другу – напередодні Благовіщення (чи Світлого Воскресіння); третю – на Страсний тиждень (Вознесіння); четверту – Георгіївську (Святодухівську, Вознесіння); п’яту – Святодухівську (Петропавлівську); шосту – напередодні Петрового дня (Різдва Івана Предтечі, Іллінську, Спасівську); сьому – Спасівську (Іллінську); восьму – перед Усікновенням глави Івана Предтечі (Спасівську, напередодні Різдва Пресвятої Богородиці); дев’яту – Здвиженську (Космо-Дем’янівську); десяту – після Здвиження (напередодні архистратига Михаїла); одинадцяту – напередодні свята Андрія (Різдва Христового, Покрови); дванадцяту – після Різдва Христового (напередодні Богоявлення Господнього) (Г. Булашев). Увечері проти п’ятниці табу були і на прядіння, як-от: заборонено тіпати пряжу, терти, м’яти…
Вважали, що, вельми щедро винагороджуючи за почесті, П’ятниця надто суворо карає за неповагу до себе. Головна робота, що їх, за звичаєм, заборонено цього дня та ввечері проти нього, – прядіння. За повір’ям, Свята П’ятниця ходить по всіх хатах і зауважує прядильниць, щоби згодом їх покарати. На тому світі «пробивають горло клоччям», на цьому – не родитимуть коноплі («випиватимуть» горобці), скручує прядильницям на обох руках пальці. Хто ж послушний – винагороджує: Свята П’ятниця допомогла каліці, дівчині-сироті Явдосі, навчила її прясти.
Давній звичай не велів у п’ятницю прати, золити білизну, трусити сажу, пекти хліб, робити квашу, мити голову, чесатися, мазати піч і припічок, співати, танцювати. Співання в п’ятницю, а снідання в неділю – мовить народна приказка – ніколи не минеться (тобто не забудеться). Проти п’ятниці (після заходу сонця) побутувало табу на миття посуду, бо, мовляв, вороги так тарабанитимуть язиками, як ґаздиня ложками та мисками.
Однак із п’ятницею пов’язано чимало і добрих починань. Скажімо, вважають, що цей день дуже успішний для початку багатьох робіт. Його ще йменували починальницею. Робота, почата в п’ятницю, добре спориться. Особливо вдалою п’ятницю вважали для засилання сватів. Говорили, що в п’ятницю засватається навіть свинячий пастух. Зауважте також: у п’ятницю торгівлю не було заборонено. У Львові тривалий час саме цього дня на Краківському ринку влаштовували свинячі торги, які мали неабиякий попит і пропозицію.
Із надзвичайною повагою до П’ятниці ставилися жінки. Подейкували, що ті, які не вшановували її, тяжко каралися під час пологів. Якщо така породілля зверталася по допомогу до П’ятниці, то отримувала відповідь: «Зачекай: помажу, позмиваю, розчешусь стільки разів, скільки разів ти чесалася в п’ятницю, а тоді вже й прийду до тебе на поміч». Тому в деяких місцевостях України ввечері в четвер жінки накривали навіть стіл – клали хліб-сіль, ложку, ставили трохи юшки або каші в горщику, зверху який накривали мискою – все це для Святої П’ятниці.
Як міфологічний образ П’ятниця уявлялася по-різному: дівчиною, молодицею, бабусею. Часом її відтворювали в образі П’ятінки-Матінки – простоволосої жінки в білому. А деколи навіть в образі фантастичної істоти.
П’ятниця – день Мокоші (Макош, Цариця води, Водяниця, мати Коша), богині родючості, опікунки жіночого рукоділля, мистецтва і води. Вона була заступниця вагітних і породілей. Етимологію ймення Мокоші інколи виводять від словосполучення – Мати врожаю (Мо – мати, Кош – кошівниця для збереження зерна) (Б. Рибаков). Очевидно, йдеться про відгомін культу Жінки-Матері часів матріархату. Мати готувала їжу, лікувала, приймала пологи, визначала обов’язки кожному в сім’ї, виряджала сина на ратну службу, навчала дочок рукоділля, куховарства, зрештою, жити і виживати своїх дітей, онуків, а то й правнуків. Тому й особливий день – неділю – було присвячено пологам, тоді й вшановували Берегиню-Рожаницю (С. Плачинда).
У народних легендах та піснях П’ятницю прославляють інколи як Святу Матінку, Пречисту, яка обдаровує людей усім добром. Наряджену за П’ятницю жінку у вишуканих убраннях шанобливо водили селом, приносили їй дари, влаштовували для неї трапези. Іван Нечуй-Левицький переповідає згадку, що навіть за часів гетьмана Івана Мазепи (1639/1687-1709) під час церковних процесій водили жінку з розпущеним волоссям, приносили їй дари. Звалася жінка П’ятницею. Збереглося послання (1589) царгородського патріарха до литовсько-руських єпископів, яким він забороняв святкувати п’ятницю нарівні з неділею. Та навіть 1831-го на Полтавщині порушено справу щодо появи Святої П’ятниці на полі в житі в образі жінки в білій намітці, простоволосої, яка начебто забороняла людям по п’ятницях працювати (Г. Булашев).
Автор «Життя святих» – о. Андрій Григорій Трух (1894-1959), ЧСВВ писав: «У нашім українськім народі була в великім почитанні св. Параскева, т. зв. П’ятниця. Народилася вона в Малій Азії (м. Іконія). Її побожні батьки мали такий гарний звичай, що молилися разом і кожної п’ятниці розважали муки Ісуса Христа. Коли Бог дав їм донечку, вони назвали її Параскева, тобто П’ятниця (із грецької).
При добрих батьках Параскева виросла на побожну християнську дівицю. Коли батьки повмирали, вона багато молилася й вела тихе християнське життя, а одночасно з любов’ю опікувалася вбогими. Ті діла милосердя Параскеви робили таке сильне враження на поган, що багато з них навернулося до Христової віри, прийшовши до переконання, що добра мусить бути віра християн, коли вона спонукує їх спомагати вбогих і навіть серед багатства вести вбоге і чесне життя. Поганські жерці, що тратили багато визнавців своєї поганської віри, були з цього дуже невдоволені. Згодом погани замкнули Параскеву у в’язниці.
Коли до Іконії прибув новий цісарський намісник, щоб судити і мучити християн, привели перед нього на суд і Параскеву. Під час переслухання вона сміло визнала свою віру в Христа, за що намісник казав її жорстоко мучити. Так Параскева віддала Богу свою чисту душу».
Нині в п’ятницю в Церкві Христовій згадують хресні страждання і кончину Ісуса Христа; відправляють службу на честь Хреста Господнього (день пісний). Такі пошанування П’ятниці почалися з перших століть християнства. Вістку про це маємо в «Житії Константина» історика Церкви Христової Євсевія Кесарійського (+340) (С. Аверинцев). Свята Параскева-П’ятниця є уособленням дня п’ятниці. В XI ст. преподобний Феодосій Печерський у листі до великого князя Ізяслава (1069-1073) рекомендував пошанування П’ятниці. У древніх місяцесловах при йменні св. Параскеви згадується назва П’ятниці: «св. Параскева, наречена П’ятницею». В уявленні народу П’ятниця називається святою, пам’ять якої вшановують разом зі св. Параскевою.
День щорічного вшанування св. Параскеви-П’ятниці – 10 листопада. Це храмовий празник вірних православних та греко-католицьких церков, які названо іменем св. Параскеви-П’ятниці. Такі храми в народі ще йменують «п’ятницькими». Один серед них діє біля підніжжя замкової гори у Львові (вул. Б. Хмельницького, 77).
Сучасну сакральну будівлю (входить до складу Української православної церкви Київського патріархату) зводили впродовж 1643-1644 рр. на кошти молдовського господаря В. Лупула (за іншими даними – Василя Бернявського). Збудована церковиця з ламаного каменю в нижній частині виглядає на міцну твердиню-бастіон (товщина стін сягає майже 2 метрів) із високою вежею.
1908-го шатрове покриття вежі замінено псевдобароковою банею з чотирма стрункими маківками на гранях. У половині XVIII ст. вона мала 9 фелонів із дорогоцінних оксамитів, китайок, прикрашених сріблом, золотом. Тут були покриття і турецькі килими, срібні та позолочені хрести, лампи, таці, чаші, корони, вота в коралях, коштовному камінні. При храмі діяли цвинтар, братський шпиталь, школа. Збереглися ренесансний іконостас (Ф. Сенькович), традиційна ікона св. вмч. Параскеви-П’ятниці (І. Петрів). У минулому до храму належали вірні жовківської дільниці із Замарстиновим і Клепаровим. На загал парафія вважалася найбагатшою у Львові (їй належало 150 моргів орного поля та 30 моргів сіножаті). Саме в цій церковиці молодий питомець духовної семінарії Греко-католицької церкви Маркіян Шашкевич (1811-1843) виголосив (1833) після вікової перерви вперше у Львові проповідь чистою українською народною мовою.
Перед Першою світовою війною парохом храму був о. Адольф Василевський (+1923), служили в ній також золотоустий проповідник, публіцист, педагог о. Теодозій Лежогубський (+1919), з часом директор першої української дівочої гімназії сс. Василіанок, заступник голови товариства «Просвіта» (Львів), о. Стефан Мохнацький (+1955), почесний крилошанин Львівської капітули, потім парох м. Теребовлі, о. Янович, о. Василь Лончина (+1949), церковний і громадський діяч, потім довголітній парох церкви св. Миколая (Львів), о. Микола Галянт, згодом канцлер митрополичої капітули. Відтак парафію очолили катехит філії української академічної гімназії о. Іван Туркевич (+1934), потім о. Антін Каштанюк (+1947), катехит «Рідної школи» та церковно-громадський діяч (С. Шах, М. Дещиця).
Особливі урочистості у храмі відбуваються в передпасхальні дні. Службу Великої п’ятниці присвячено спомину про хресні страждання Спасителя, Його кончину і погребіння. Літургію не проводять, бо цього дня Сам Господь приніс Себе в жертву. Вечірню відправляють о третій годині дня, в годину кончини Ісуса Христа на хресті, на спомин про зняття з хреста тіла Христового і поховання Його. На Вечірні священнослужителі піднімають Плащаницю з престолу, немов із Голгофи, і виносять її з вівтаря на середину храму. Тут кладуть її на особливо приготованому столі (гробниці)…
Згадаймо також, що від п’ятниці, 1 березня 5508 р. до н. е., започатковано константинопольську, або давньоруську, еру літочислення (І. Климишин).
Степан Боруцький, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ