Можливо це видається дивним, але в історії Росії є два місяці, у які російський імперіалізм набуває особливо гидкого обличчя. Мається на увазі січень і серпень. Нині ми опустимо факти, що стосуються січня (Кривава неділя, напад на УНР - двічі, вторгнення військ в Чечню тощо), а натомість розглянемо серпень, особливо у 2013 році. Опускаючи числені дані давнішої історії, нагадуємо, що у серпні 1914 року Росія відіграла не останню роль у розгортанні Першої світової війни, у серпні 1939 року СРСР підписав із своїми союзниками-нацистами Пакт Ріббентропа-Молотва, що сприяв розгортанню Другої світової війни, у серпні 1991 року путчисти зробили спробу відродити радянську імперію, у серпні 2008 року відбулася одна із найогидніших подій наймодернішої історії, позначених російським імперським духом - війна проти Грузії. І от знову - серпень, і знову - виток імперіалістичної агресії. На цей раз - проти України, точніше проти її намірів забезпечити європейське майбутнє своїм нащадкам.
Дивним є те, що більшість українських мас-медіа визначають ці антивзаємини як торговельна війна між Росією та Україною, що не відповідає реальній ситуації, яка склалася між двома державами.
Україна не вводить проти Росії ніяких торговельних обмежень не створює на своїх східних кордонах кілометрових черг, не маніпулює якістю російських товарів, не лякає Росію, як та Україну, ще більшим політичним тиском, не наносить непоправної шкоди російському виробникові, не створює імітації дружби та інше. Отож, маємо справжню торгівельну агресію Росії проти України і це слід визнати доконаним фактом.
Мета таких дій нашої великої сусідки – відома всім – не допустити Україну до вступу в асоційоване членство в ЄС, поставити політичний та економічний бар’єр Україні, спромогтися знову затягнути колишню «сестру» до спільної політики, форсувати її вступ до інфантильного ЄЕП. Отже, цивілізаційним сусідством з боку Росії по відношенню до України – і не пахне.
На наших очах поступово розгортається холодна війна, яка в морально-психологічному плані, поки-що охоплює російський істеблішмент і носіїв та апологетів російського імперіалізму.
Не допустити Україну в Європу є на сьогодні, головним стратегічним завданням російського президента В.Путіна. Всупереч здоровому глузду, афект зі сторони східного кордону України лунає все гучніше, а погрозлива риторика кремлівських можновладців щодо України стає промовистою реальністю.
Керівництво Росії, зокрема ВВП, добре розуміє, що без України сусідка відсувається на маргінес європейської та світової політики, адже системна внутрішня криза в Росії – не за горами; а тому поспішає, поспішає створити якийсь новий мезальянс, де б Росія далі була у ролі всім так відомої «старшої сестри», а тим більше – СНД та ЄЕП є ілюзорним щодо стабільності, наддержавними структурами, яких не влаштовує керівництво цими країнами, що входять до нього – і не хочуть вже бути старими васалами Кремля. Прикладом цього є відмова Білорусі, Казахстану та країн Середньої Азії, прямо бойкотувати шоколадну продукцію фірми Рошен.
Російську торговельну лють відчули чи не всі громадяни України: від Президента – до рядової працівниці «Рошен» чи водія «дальнобійки», який змучений тижнями чекати пропуску на українсько-російському кордоні.
Україна, від боаконстрікторських обіймів Росії несе величезні матеріальні збитки, які милозвучним голосом заколисує пан Азаров і його прихильники «спільної колиски». Зашкарубла імперіалістична політика керівництва Росії ніяк не може перейти на цивілізовані взаємини із колишніми радянськими республіками і Україною, зокрема.
ВВП поспішає. Зовнішня, а особливо внутрішня політика чи ситуація Росії бажає кращого. Рецидиви їх вже симптоматичні. Європейські країни та їх лідери, зрозумівши, що нинішня Росія не веде конструктивного діалогу, а за личиною дружби – стара проімперська політика, відвертаються від неї.
Ще важчою є ситуація у самій Росії. Слабкість опозиції, компенсується зростанням незворотних проблем на Північному Кавказі та Поволжжі, інтенсивним зростанням населення і впливу мусульманства. Віддалені райони Росії чинять опір висмоктуванням природних багатств і фінансовому потоку, що йде в центр.
Вичерпується російська нафтова і газова субстанція, що є абсолютною основою буття та існування Росії, бо притік нафтодоларів від їх продажу зменшується з кожним роком, а європейські споживачі вимагають і вже добиваються зменшення ціни на вуглеводні. За нафто- і газовими родовищами все далі і далі доводиться росіянам йти на північ, а це вимагає додаткових капіталовкладень. Величезна армія і модернізація озброєння поглинає левову частину державного бюджету. Крім того, працездатного населення, особливо у селах, бракує катастрофічно.
Політична стабільність на Близькому і Середньому Сході є «страшилкою» для Росії, бо це призведе до падіння цін на нафту, що буде непоправним ударом для нашого північно-східного сусіда.
У невеликій статті неможливо описати всіх проблем, що нависли над сучасною Росією, але вони є приводними. Це складна демографічна ситуація, тотальна корупція, високий відсоток алкоголізму, швидка мусульманізація Поволжжя, зокрема, зростання ксенофобії, деградація сіл і містечок, еміграція, занепад значних промислових об’єктів і міст Півночі Росії, що були збудовані руками колишніх політв’язнів і найбільше – українцями. Амонізація Росії уже відчувається сьогодні і спинити ці антагонізми ВВП – не вдається.
Авторитарні методи керівництва не можуть вивести Росію на сучасний рівень економічного розвитку, а її демократизація призведе до чергового розпаду країни, адже національні рухи нуртують на Північному Кавказі, в Татарстані, Башкортостані, Калмикії, Туві і навіть в Карелії. Пекучою проблемою Росії є Курильські острови. З часом виникнуть і інші територіальні проблеми.
Виходячи з цього, Росія шукатиме зовнішнього ворога, щоб якось відволікти російське суспільство від вищезгаданих внутрішніх проблем, які обсіли цю країну зі всіх сторін.
Першою під цю політику ВВП попала маленька Грузія, яка не захотіла бути слухняною «молодшою сестрою».
Страх втратити зі своєї орбіти, Україну, заставляє російське керівництво чинити різні, як політичні так і економічні, перешкоді Україні, одночасно активізуючи «п’яту колону» російської експансії в Україні. Російсько-комуно-малоросійський симбіоз уже активізувався в середині нашої держави. Починається з малого – приниження національної історії та української мови, спалювання дегенератами нашої національної символіки і руйнування пам’ятників і наших національних святинь, активізація тиску РПЦ на чолі з патріархом Кірілом, який відчуває втрату релігійного грунту на Україні у зв’язку із зростанням впливу УПЦ-КП та УГКЦ (Порівняймо офіційне святкування 1025-річчя хрещення Русі із освяченням Патріаршого собору УГКЦ в Києві).
Від економічного тиску Росії страждають навіть українські олігархи, які мали б зрозуміти, що чекає на їх бізнес у випадку вступу України у ЄЕП.
Доля Ходорковського, Березовського та інших російських непоступливих магнтаів є тому підтвердженням.
Тиск Росії на Україну зростатиме у зв’язку із наближенням Вільнюського саміту. Президент Віктор Янукович мусить опертися на здорові сили українського суспільства, відкидаючи тиск актиукраїнських елементів навіть у власному політичному середовищі, змінити за короткий час своє русофільське оточення і привести Україну в сім’ю європейських народів і цим заслужити вдячність тих українців, які хочуть бачити Україну могутньою Європейською країною. У даній ситуації і влада, і опозиція мусять іти паралельними, а може навіть і узгодженими шляхами з метою досягнення такої мети. Внутрійшній конфлікт у цьому питанні недопустимий!
Україна гойдалася у спільній «колисці» з Росією від XVII століття, проте, нині наш шлях у Європу. Іншого шляху та іншої історичної перспективи в України нема.
ІА "Вголос": НОВИНИ