Але наші журналісти вже давно демонструють, що вони не претендують на це звання навіть за полегшеними критеріями. Їхня, так би мовити, „розкомплектованість” переходить всілякі межі. До 2004 року так нахабно у нас не брехали навіть на виборах. Злодій кричить: „Тримай злодія!”. Враження таке, що останні бар’єри впали – дозволено все.
Тенденційність у подачі матеріалів – явище звичайне. Воно існувало завжди. Чудовою ілюстрацією, наприклад, може служити відомий радянський анекдот про висвітлення змагання американського і радянського бігунів. Переміг американець. Радянські коментатори повідомили наступне: ,Наш спортсмен прибіг другим, американський — передостаннім”. Формально все сказано правильно, а насправді слухачів обмануто.
Цей прийом дуже часто використовують провідні світові інформагентства. Згадайте, наприклад, як висвітлювалася війна в Іраку. Але у наших краях ця тактика набуває особливо потворних форм: малоосвіченість, ледачість і жадібність наших «інженерів чєловєчєскіх душ» виливається у крайню моральну розкомплектованість. Грань між правдою і неправдою стирається навіть в головах самих журналістів. Вони вже не брешуть - вони просто готові вважати правдою те, за що їм заплатили.
Не будемо про політиків - це сфера поза межами добра і зла. Надія тільки на те, що Бог є і він їх колись таки покарає. Хоча, не виключено також, що ми вже давно усі перебуваємо в пеклі, а політики є для нас Божою карою. Але сьогодні політичний підхід переноситься на усі сфери життя.
Подивіться, наприклад, як висвітлюється підготовка Львова до Євро. Моральні береги розмиті остаточно. Ніхто навіть не думає про об’єктивність. Просто всяк на свій лад підтасовує інформацію, перекручує її, дозує і врешті-решт банально бреше. Недавно довелося почути на одній закордонній конференції про великі успіхи нашої влади у питанні промоції Львова, буцім-то завдяки їм про Львів уже пишуть навіть провідні світові видання:«Файненшл таймс»! Хоча свого часу вже вказувалося на те, що по-перше, про Львів згадувалось тільки на інтернет сторінці газети, по-друге, цей матеріал не належав навіть інтернет-версії газети, а лише був розміщений у якості реклами на площадці «ФТ». А по-третє, наша міська влада не має до цього аніякогісінького відношення! Посто якась туристична фірма наводила перелік мало розкручених міст у яких можна дешево відпочити, і Львів, натурально, виявився у цьому списку. Не знаю, чи варто цим гордитися, але піар-служби Садового точно не повинні видавати це за свою заслугу
Але цей приклад ми згадуємо так, між іншим, лише як один із багатьох. Причому ми навмисне навели такий спосіб «інформування» (а точніше – маніпулювання), який ще називають „етичною рекламою”. Просто не вважаємо за потрібне наводити усі випадки відвертої брехні («неетичної реклами»), яка так часто зустрічається у наших ЗМІ, що можна сміливо говорити про її домінування. Та хіба має значення як це назвати – етичною чи неетичною рекламою? Адже різниця між ними полягає тільки в тому, що "неетична" реклама вдається до неправди для того, щоб обманути публіку, а "етична" з цією ж метою використовує правду.
Сьогодні – день журналіста, і знову понеслися парадні промови про роль преси, про свободу слова. Це дуже характерно. Це навіть знаменно, що ми так багато говоримо про свободу слова. Ми говоримо про свободу слова так багато, як голодний про хліб. Не задумуючись, проте, що не всі з нас вкладають у однакові слова той самий зміст. Бо свобода слова – це зовсім не означає, як декому здається, право нести в ефір що заманеться. Свобода слова передусім пов’язана із високою особистою відповідальністю того, хто відважується на виконання однієї з найважливіших суспільних функцій – формування громадської думки.Свобода слова, як і свобода політичних організацій, набуває змісту лише тоді, коли забезпечує відповідальність владоможців перед тими, над ким ця влада здійснюється, будь-яке інше її трактування – від лукавого.
Витримувати такі вимоги нелегко. А особливо у такій країні як наша, де для того, щоб казати правду, або просто не збрехати, дуже часто потрібно мати відвагу. Журналіст же, що б там не казали, це передусім професія, а не покликання, і не всі журналісти герої. Вони є людьми на службі і повинні виконувати вимоги, що ставляться до них працедавцями.
Крім морально-етичних проблем у журналістів майже завжди є ще одна – проблема професійної лояльності. Вона є дуже гострою, але кожен раз настає момент коли журналіст задає собі питання, а чОму власне він має служити, кому чи чому він повинен зберігати вірність. Можна відповісти на це питання цинічно і просто – тому, хто платить. Але якщо згадати, що журналіст є ще й активним учасником політики, то це питання так просто не вирішується, бо є ще громада і громадянський обов’язок. Смішно і наївно щось комусь радити у наш час – кожен сам робить свій вибір. Але, будь-ласка, без фанатизму, друзі. Згадайте епіграму поета, якому врешті-решт знайшлося місце і в нашому місті: „Льстецы, льстецы! Старайтесь сохранить и в подлости осанку благородства”.
ІА "Вголос": НОВИНИ