Навіть якщо первісне авторство твердження про не варту майбутнього націю, яка не знає свого минулого, ніколи не буде достеменно встановлено, його справедливість теж – ніколи і ніхто – брати під сумнів не відважиться.
Можна лише обговорювати форми цього знання. Можна списати десятки томів чудової теорії збереження національного надбання, мешкаючи водночас в одному з обєктів цього надбання і щодня спостерігаючи, як конає пам’ятка від природного старіння, браку фахової допомоги, рук новоспечених „хазяїв-реконструкторів”, вічної жеківської недолугості і хронічного браку коштів.
Можна безмежно розливатися патокою слів про повернення до життя історичного серця міста і ліпити над цим серцем надгробки укрсоцбанків. Можна урочисто увіковічнювати пам’ять загиблих, щоб над їхніми головами продовжувати братовбивство. Можна бідкатися щодо відсутності бюджетних засобів, тихцем муруючи непоказний палацик за містом на вкрадену дельту від того ж-таки обшарпаного держбюджету.
А можна просто взятися до справи, залишивши суєту і словесні фейерверки на маргінесі, за межами великої і дуже інтимної таїни – повернення молодого духу Спадщині Історії...
Як твориться це рукотворне диво, вдалося нещодавно побачити завдяки організованому Фундацією "Партнерство задля демократії" туру українських журналістів теренами Підкарпатськогог воєводства. Власне, збереження і відновлення пам’яток історії і культури, було ляйтмотивом цікавої і вельми повчальної подорожі. Препаскудна погода (лило, як з відра, впродовж трьох днів) не зуміла ані на крихту зіпсувати враження від побаченого, почутого і осмисленого.
Напевно, організатори туру зовсім не випадково вибрали саме цей прикордонний простір, який впродовж Другої Світової війни і кількох повоєнних років став ареною чи не найкривавішої братовбивчої драми і демонстрацією втілення сатанинського плану тоталітаризму.
Війна поміж АК та УПА за володіння цими територіями завершилася остаточним встановленням у Польщі прокомуністичного режиму і сумнозвісними переселеннями, найстрашнішим і наймасштабнішим з яких стала Акція "Вісла".
А ще – десятками, якщо не сотнями знищених пам’яток історії обох народів, спаленими костелами і церквами, яким вдалося вижити до цього у численних круговертях воєн впродовж останніх трьох-чотирьох сотень років.
Дивлячись на неймовірної краси поліхромії 17-18ст. в українських зрубних церквах Хотинця чи Млинів, славетних дерев’яних костелах Блізна і Гачова, не ймеш віри, що все це сантиметр за сантиметром відновлювалося реставраторами, фахівцями найвищого класу впродовж тривалих років клопіткої праці.
Відразу з’являлося таке собі "совоцьке" виправдання жалюгідній альтернативі по інший бік кордону: мовляв, тут і Європейський Союз грошенят підкинув, і держава польська не пошкодувала злотих на те, аби давня слава заблищала у новому світлі. Як казав один славнозвісний герой української п’єси, "все це так, та трішечки не так".
А "трішечки" полягає в тім, що переважна більшість об’єктів національного історико-культурного надбання перебуває у приватній чи комунальній власності (гміни), і саме власники відповідають перед державою за їх збереження і ревіталізацію (повернення до життя).
Можуть писати проекти, аби отримати кошти від Брюсселя, можуть ці кошти відшукати у власних резервах. Тільки у виняткових випадках держава виплачує всі сто відсотків необхідного фінансового вливання у збереження національного надбання, переважно її внесок складає від 30 до 50% від потрібної суми.
Певним дисонансом-докором на тлі споглядання відновлених красот позвучали слова воєводського генерального консерватора пам’яток (а знайдімо-но українського відповідника цій посаді!): "У вас же в Потеличі – найдавніша в світі зрубна церква, чому ніхто не займеться її реставрацією?", або ж "Ще трохи – і в Бережанах не залишиться ані замку, ні каплиці"…
Дай Боже нам так знати власні скарби, як знають і шанують їх фахівці із сусідньої Польщі, для яких не існує "своєї" чи "чужої" пам’ятки, є лише загальнолюдське надбання, зберегти яке – його (і наш) обов’язок.
Історія буває іноді такою, що лише спомин про її матеріальну спадщину здатен на тому самому клаптику землі викликати в когось гнів і бажання помсти, а у когось – біль непоправної втрати.
Відновлення таких пам’яток – шлях до справжнього, а не показного примирення, до зрілості і ясності мислення, переписаний із Святого Письма до основних законів націй, гідних майбутнього.
фото: www.kinomania.ru
ІА "Вголос": НОВИНИ