розповідає Олег Осаульчук, директор Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України
Почнемо з не дуже приємного запитання. В одному з інтерв’ю народний депутат Лесь Танюк сказав, що організація, яку ви репрезентуєте, Науково-дослідний центр «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України, це приватна фірма директора Інституту археології НАН України Петра Толочка, бо вона є дочірнім підприємством благодійного фонду, заснованого паном Толочком?
Осаульчук: Звичайно це є велика нісенітниця, і, м’яко кажучи, – брехня. Насправді ідея рятівної археологічної служби виникла ще на початку 90-х рр. минулого сторіччя у середовищі львівських археологів. Дата створення Рятівної археологічної служби (РАС) - 17 липня 1991 року. І цього року нам виповнилося 15 років. Першим її директором був Івановський Василь Іванович, який фактично цю ідею втілив у життя. Крім того, до реалізації проекту на початках долучилися Львівський історичний музей та Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. Згодом РАС була перепідпорядкована безпосередньо Інституту археології (ІА) НАНУ і приблизно до 1998 року залишалася однією з небагатьох, створених на початках 90-х років, наукових установ, які проводили рятівні (охоронні) археологічні дослідження у зонах господарської діяльності.
І лише у другій половині 90-х рр. при Благодійному фонді «Скарби Русі-України», основна діяльність якого полягала в організації виставок археологічних українських скарбів, пропагуванні й популяризації української археологічної спадщини, було створено Дочірнє підприємство «Рятівна археологічна служба», яке згодом було реорганізоване у Державне підприємство «Охоронна археологічна служба України (ОАСУ)» ІА НАН України. І РАС і ОАСУ були створені насамперед для організації та проведення пам’ятко-охоронних археологічних досліджень у зонах господарської діяльності.
Для особливо допитливих зазначу, що ці «приватні контори» пана Толочка пройшли належну реєстрацію установчих документів і мають державну форму власності, оскільки, відповідно до чинного пам’ятко-охоронного законодавства України, жодна приватна структура не має права проводити ніяких робіт на об’єктах культурної спадщини – пам’ятках археології.
Щоб зрозуміти таку пильну увагу пана Танюка і окремих чиновників від пам’ятко-охоронної справи до ІА і, зокрема, до РАС та ОАСУ, хочу прояснити кілька моментів.
Передусім, на час створення РАС, ОАСУ пам’ятко-охоронна справа, особливо щодо охорони пам’яток археології, перебувала у жалюгідному стані. Фінансування відсутнє, наукові інституції, котрі могли б проводити охоронні, рятівні дослідження перебували, і, частково й досі, перебувають на межі власного виживання. Державного органу охорони культурної спадщини не існувало, певні його функції невдало імітувало Міністерство культури і мистецтв. РАС і ОАСУ фактично стали на захист нашої спадщини і допомагали Міністерству виконувати його пам’ятко-охоронні функції, а не дублювали його повноваження, як дехто вважає.
З прийняттям у 2000 році Закону України «Про охорону культурної спадщини» було велике сподівання на покращення ситуації у цій галузі, але Державну службу охорони культурної спадщини (ДСОКС) було створено лише через чотири роки. На сьогодні вона все ще, на жаль, не має стрункої вертикальної і горизонтальної структури з чітко прописаними виконавчими функціями. Здебільшого ДСОКС «зациклилась» на погодженні різноманітних проектів землеустрою, будівництва та реконструкцій. Справа у тому, що процес погодження передбачає різноманітні підготовчі роботи: обстеження, експертизи, виготовлення проектів, проведення досліджень тощо, які переважно виконуються на платній основі. Ось тут і приховується «камінь спотикання» у стосунках між Інститутом археології НАНУ та Міністерством культури і туризму (МКіТ), при яких існують ці установи.
Тобто, попри те, що ми звикли дивитися на чиновників від культури як на бідосю, це є потенційно хабароємне місце?
Загалом правильно. Проблема корупції притаманна для всіх державних структур, пов’язаних з видачею різного виду дозволів, погоджень тощо. МКіТ і його ДСОКС є складовою частиною державного апарату управління, основною функцією котрих є втілення у життя, координація та контроль за дотриманням законів у пам’ятко-охоронній сфері, видача відповідних дозволів на проведення робіт на об’єктах культурної спадщини та погодження різноманітних проектів. І, очевидно, що зацікавлена людина, організація, фірма може «подякувати» насамперед чиновникові, котрий приймає остаточне рішення, а не спеціалістові, котрий тяжко працює над підготовкою матеріалів, виготовленням проектної документації, проведенням польових досліджень і, фактично, фінансово залежить від замовника, інвестора.
Тим більше викликають подив заяви певних осіб, ніби археологи і їхні «приватні контори» підміняють функції органів охорони культурної спадщини. Підміняти або заміщати можна когось чи щось реально існуюче, а не щось віртуальне. Можна констатувати цілком протилежне – слаборозвинені структурні підрозділи ДСОКС досить часто надають погодження проектів відведення земельних ділянок під господарську діяльність без проведення їхнього обстеження на предмет наявності об’єктів культурної спадщини. Наведу один характерний приклад: відділ культури Богородчанського району Івано-Франківської області за перше півріччя 2006 року погодив приблизно 160 земельних ділянок без виїзду на місце і без, хоча б, консультацій із спеціалістами-археологами. Така практика існує майже скрізь. Музиканти, театрознавці, мистецтвознавці та інші спеціалісти, що переважно працюють в управліннях та відділах культури, яким переважно делеговано функції пам’ятко-охоронних органів, вважають себе достатніми знавцями у галузі археології, щоб приймати рішення і не чути, ігнорувати волання фахівців-археологів про нищення пам’яток археології. Тобто про підміну не йдеться, ДСОКС має реалізовувати державну політику у сфері охорони культурної спадщини, а установи археологічного профілю – виконувати специфічну наукову діяльність. Насамперед мова йде, очевидно, про бажання окремих «державних мужів» контролювати позабюджетні, приватні кошти, які йдуть на фінансування рятівних археологічних досліджень у зонах господарської діяльності.
Специфікою стосунків МКіТ і ІА та їхніх структур також є, до певної міри, взаємний шантаж у питанні видачі дозвольних документів на проведення досліджень на пам’ятках археології. Згідно Законів України «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини» досліджувати археологічну спадщину має право науківець, котрий отримав від Кваліфікаційної ради Відкритий лист – документ, що засвідчує кваліфікацію дослідника і виданий на його підставі Дозвіл МкіТ на проведення археологічних робіт на конкретному об’єкті культурної спадщини.
МкіТ та ДСОКС, як чиновницька структура, не має права проводити археологічні дослідження, а ІА є суто науковою установою, а, відповідно, не завжди може впливати на дії окремих некомпетентних чиновників. Виходить замкнене коло. Хоча не все виглядає так зле. На місцях, зокрема у Закарпатській, Волинській, Львівській, Тернопільській областях, співпраця між пам’ятко-охоронними органами і археологами набула цілеспрямованого і плідного характеру. Наприклад, з 2003 року наша служба лише на території Львівської області провела обстеження сотень земельних ділянок, на котрих було виявлено приблизно 160 різночасових пам’яток археології, на окремих пам’ятках, яким загрожувало руйнування у процесі господарської діяльності, були проведені рятівні археологічні дослідження. Завдяки цим роботам отримано значний науковий матеріал для вивчення давньої історії нашого краю, для поповнення музейних фондів.
З покращенням економічного розвитку України в державу вкладатимуться великі інвестиції, реалізовуватимуться великі будівельні проекти і, як наслідок, виникне великий попит на проведення археологічних досліджень у зонах новобудов. Державним мужам від охорони культурної спадщини і керівникам археологічних організацій та навчальних закладів вже зараз у нагальному порядку необхідно подбати про підготовку кваліфікованих молодих спеціалістів з пам’ятко-охоронної галузі, археологів. Має бути загальне розуміння того, що ми робимо спільну справу, інакше не буде що охороняти, або будуть гроші на дослідження, а не буде кому їх проводити.
А скільки потрібно археологів?
Точну цифру важко назвати. Але брак науківців дуже відчутний. Скажімо, на Західній Україні, їх разом з аспірантами, аматорами можна нарахувати не більше 50 чоловік. По цілій Україні їх мабуть не більше 400-500 осіб. З них лише незначна частина - це молоді спеціалісти, решта – поважні дослідники пенсійного і позапенсійного віку, яким не пасує мокнути у болоті рятівної археології. Думаю, фактична потреба у кадрах на найближчі роки для проведення рятівних археологічних досліджень у зонах новобудов становитиме приблизно 1000-1500 археологів та 2000-2500 кваліфікованих науково-технічних працівників.
Відносно непогана ситуація склалася у Львівській області. На сьогодні тут існують чотири наукові центри: Відділ археології Інституту українознавств ім. І.Крип’якевича НАН України, який тривалий час був провідним осередком археологічних досліджень у Західній Україні; кафедра археології та історії Стародавнього світу ЛНУ ім. Івана Франка, ЛКП «Археологічно-архітектурна служба міста Львова», яка проводить дослідження на території міста, а також наша служба.
Кажуть, що в Україні зараз існує великий попит на археологічні знахідки і потужний чорний ринок їх збуту?
Так. В Україні зараз є багато приватних колекціонерів. На жаль, серед них є найвідоміші особи, можна навіть казати про чільних мужів. Відповідно, їх прагнуть наслідувати і чиновники нижчих рангів, що провокує посилення попиту на знахідки і збільшує кількість несанкціонованих розкопок. Під замовлення таких колекціонерів почали активно копати і нищити памя’тки з метою отримання колекційні речі.
Все це є протиправним. Відповідно до Законів України «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини», пам’ятки археології і знайдені на їхній поверхні рухомі археологічні матеріали перебувають винятково у власності держави. Дослідження на пам’ятках археології мають право проводити тільки наукові інституції державної форми власності і дослідники, які отримали кваліфікаційний документ, тобто Відкритий лист та Дозвіл на проведення робіт на конкретному об’єкті культурної спадщини із зазначенням місця й обсягу.
До речі, як ви прокоментуєте інформацію про те, що у ході інспекторської перевірки начальником відділу охорони культурної спадщини Львівської ОДА були виявленні чисельні порушення чинного пам’ятко-охоронного законодавства львівськими археологами?
Стосовно цієї інформації можу сказати, що мені дуже прикро було почути про це. Серед порушників виявилося багато моїх колег, з котрими я підтримую тісні дружні і наукові контакти. Наскільки мені відомо, основним зафіксованим порушенням стало проведення досліджень без належно оформлених дозвольних документів, тобто більшість з них не мали Дозволів ДСОКС на право проведення досліджень на пам’ятках, на яких вони проводили роботи. Окремі з них не мали жодного дозвольного документа, тобто їх формально можна зарахувати до когорти чорних, підпільних археологів, хоча всі вони знані й шановані науковці. Шкода, що своїми діями вони, ігноруючи закони, дають чорним археологам аргументи для своєї легалізації.
Але ви маєте всі дозволи, проте де гарантія, що ви нічого не привласните?
Насамперед є морально-етичні засади нашої діяльності, але якщо вірити деякій інформації, що серед академічних археологів з’явилися наукові консультанти своїх «немитих, тобто чорних колег», закрадається сумнів у їхній життєздатності. Тому, щоб контроювати археологічну діяльність, вона мабуть має бути чітко регламентована і контрольована зі сторони ДСОКС та зі сторони ІА. Оскільки кожна пам’ятка археології є власністю держави, то науковець, який працює з державною власністю, досліджує її, повинен чітко фіксувати процес дослідження, отримані результати, дотримуватись усіх вимог щодо регламентації своєї діяльності та вчасно надавати інформацію про перебіг і результати своїх робіт. Рівність всіх перед законом має стати нормою професійної діяльності.
... але це також не гарантує, що ви нічого не візьмете?
Абсолютної гарантії бути не може, але з цими дозволами ДСОКС, ІА, силовим структурам легше прослідкувати переміщення як самих археологів, їхніх експедицій та виявлених рухомих матеріалів. Я знаю, що за існування Союзу КДБ частенько перетрушувало археологів, особливо тих, хто працював у Північному Причорномор’ї і досліджував могильники. Сьогодні ж деякі археологи навіть не вважають за необхідне оформити документи.
Але відомо, що в нашого президента є колекція пам’яток Трипільської культури?
Так. І це сумно. Зі слів спеціалістів його колекція трипільської кераміки вважається однією з найкращих в Україні, враховуючи і музейні зібрання. Серед них багато «археологічно цілих» форм. Розкопати цілий, або ж роздавлений керамічний виріб можна винятково в процесі розкопок. Численні позаштатні радники президента з питань культури мали б йому це розтлумачити.
Україна вважається територією, багатою на археологічні пам’ятки?
Україна - це археологічний клондайк, який ми поволі втрачаємо.
Невже їх тут більше, ніж на Балканах чи на Апенінському півострові?
Цілком можливо.
До речі, наші зарубіжні колеги, особливо польські сусіди, дуже прагнуть працювати на українській території. Після приєднання до ЄС вони отримали доступ до значних наукових грантів, а особливо багато грантів їм дають якраз на прикордонну співпрацю. Та, на жаль, ця співпраця не завжди буває взаємовигідною. Тобто, частина іноземних дослідників, інституцій подають себе господарями, які мають гроші, а українських колег – як кваліфіковану наукову робочу силу, як виконавців, як пропуск на українську територію, на її пам’ятки.
При цьому відбувається порушення авторського права?
Не зовсім так. Зазвичай, індивідуальне авторство у публікаціях вказується, але от наукова установа, яку представляють українські вчені, не зазначається. І тому починає складатися враження, що українські наукові установи - це філії іноземних інституцій, які самі не спроможні на великі наукові досягнення. У багатьох випадках подібні факти є виявом неповаги передусім наших українських вчених до самих себе, до своєї держави і до наукової інституції, у якій вони працюють.
ІА "Вголос": НОВИНИ