Слов’янськ добре знає, що таке війна ще з 2014 року. Зараз, через 8 років, Донеччина з кожним днем перетворюється на запеклу арену вирішального протистояння між росією та Україною. Утім, окрім українських захисників, на сході залишаються люди, які щодня невтомно наближають нашу перемогу.
Марія - мешканка Слов'янська, яка почала займатися волонтерством ще у 2015 році. Тоді, розповідає дівчина, вибір був невеликий - і вона обрала допомагати.
«Після 2014 року стало зрозуміло – потрібно щось робити, а не чекати поки у тебе заберуть дім. Тоді вирішила - найкорисніше, що я можу зробити, це волонтерство. Спершу почала активно волонтерити, а згодом мене взяли на роботу, - ділиться дівчина.
Так тривало до 2020 року - до приходу пандемії. Марія зізнається, що ковід неабияк підкосив їхню волонтерську діяльність. Відтак працювати стало важче, а люди почали допомагати все менше. До ранку 24 лютого.
«Вранці, коли ми почули перші вибухи, мені одразу запропонували виїхати звідси. Я, звісно, відмовилася, бо для себе вже вирішила – залишуся тут до кінця. Так і зробила. Зараз я працюю волонтером як для військових, так і для тих, хто залишився. Останнім допомагаю з продуктами, медикаментами та усіма необхідними речима», - ділиться волонтерка.
За сім років волонтерської діяльності на війні Марія не раз потрапляла під обстріли та в небезпечні ситуації. Про одну з них розповідає:
Якось мені написали, що потрібно вивезти людей з-під Лиману. Ми охоче допомогли їм вибратися. Наступного дня по допомогу звернулися ще кілька людей з міста, мовляв, хочуть негайно покинути місце, бо відчувають небезпеку. Ми погодилися, хоча ситуація на той час в Лимані була вкрай небезпечною. Вранці ми уже були в дорозі, а нам телефонували кожних 10 хв з проханням поспішити. Людей таки вдалося евакуювати, як одразу після цього у місце з якого ми виїхали, влучив снаряд. Отже, ми ще мали жити», - зізнається волонтерка.
Марія розповідає, що якщо у березні-квітні люди активно допомагали та необхідна сума чи речі знаходилися в лічені хвилини чи години, то зараз збирати допомогу стало куди важче. Все через втому і пригнічений стан людей. Меншає як сил, так і коштів. Утім, найбільші проблеми залишаються з логістикою та бензином.
«Я розумію, що люди втомлюються і сил стає все менше. Але ми маємо бути готовими до того, що це надовго. Важко буде як зараз, так і після війни. Ті, хто покидають дім мають це розуміти, якби сумно це не звучало. Варто хапатися за будь-яку роботу та можливості. Щоб мати змогу врятувати себе і інших», - закликає Марія.
За словами волонтерки, у Слов’янську ще залишилося близько 30 тисяч людей. Це приблизно 30% від усього населення. Попри заклики евакуюватися, вони залишаються у місті.
«Зазвичай, це люди, яким немає чого втрачати – без освіти та можливостей, які всюди житимуть однаково. Є ті, які просто бояться їхати у невідомість. Серед тих, хто залишився знаходяться і прихильники «русського міра», такі завжди здаватимуть місто», - вважає волонтерка.
Марія зазначає, що люди, які не евакуювалися перебувають зараз під найбільшою небезпекою. І якщо наші захисники не встигнуть зробити контрнаступ на цьому напрямку, то в місто прилітатиме так само як і в Лиман.
Пройшло три місяці, за це час час можна було запросто покинути домівку. Тому коли потім починаються обстріли, люди очікують допомоги від волонтерів. Але вони мають розуміти, що це був їхній свідомий вибір залишитися і скаржитися на владу чи волонтерів в такі моменти – остання справа. Люди не розуміють, що краще жити на матрасі в спортазі в Дніпрі, ніж тут у підвалі під обстрілами», - розповідає Марія.
Також волонтерка запевняє, що повномасштабна російська агресія щодня відкриває очі тим, хто чекав «визволителів».
«Люди починають розуміти і складати картину в голові. Якщо і залишилися ті, хто вірить в російську пропаганду - то це малозабезпечені та неосвічені люди, які пристанують до тієї ідеї за яку їм більше заплатять. Вони і стають коригувальниками. На щастя, їм вміло відловлює СБУ», - зазначає волонтерка.
Марія також розповідає, що за останні роки Слов’янськ відбували і він став в рази комфортнішим для життя. Спостерігають це люди і на окупованих територіях Донеччини, які порівнюють умови і в яких виникає все більше запитань. Лякають волонтерку і думки про те, чи захочуть сюди повертатися ті, які за 8 років вже встигли облаштуватися у новому місці.
Повернутися до кордонів станом на 23 лютого - це зрівнятися з нулем. Це не перемога, це вихід в нульову точку. Адже питання полягає не лише в тому, щоб виграти війну, але й що робити після перемоги. Насамперед з Донеччиною та Луганщиною. Я дуже хочу, щоб ці люди повернулися. Адже ті, які виїхали, живуть там вже кілька років. Вони обжилися, мають нове житло, роботу, а, можливо, навіть й сім’ю. Чи захочуть вони повернутися – не знаю», - міркує волонтерка.
Попри все, Марія запевняє, що життя триває навіть за найскладніших умов, навіть про найважчих випробовуваннях. Дівчина наголошує, що допомагати собі - це нормально. Звертатися по психологічну допомогу та радіти простим буденним речам, не розкіш, а потреба.
«Я вважаю, ми молодці - ми робимо, те що можемо і це нормально. На третій день я просто заплакала від щастя.Я бачу як піднявся український дух, як згуртувалися люди, як переосмислили цінності. Люди зробили свій вибір - вільна та незалежна Україна. Тому всім волонтерам, які приїхали сюди - низький уклін. Залишається лише берегти сили і розуміти, що війна - це ще не день чи два, це найдовше. Адже ми йдемо, нехай маленькими кроками, але до перемоги», - підсумовує волонтерка.
ІА "Вголос": НОВИНИ