Між добрими сусідами завжди домінує злагода, взаєморозуміння та співпраця. Хоча, на жаль, трапляються певні суперечки, а то й конфлікти. Та не вони визначають стратегію розвою народів та держав-сусідів. У нас завжди було і залишається більше спільного, аніж відмінного, більше приязні, зичливості, поваги між людьми, громадами, спільнотами, державами. Ми – слов’яни, християни, хоча кожний з нас має свої особливості в історії, культурі, традиціях.
18 липня 1988 р. повноважні учасники 228-ої пленарної конференції польського єпископату (м. Бєлосток) – кардинали, архієпископи, єпископи адресували в Україну Послання з приводу 1000-ліття Хрещення Київської Русі.
Хрещення українців, відзначає Послання, це таїнство відродження «із води і Духа Святого, завдяки якому люди стають дітьми Божими». Отримуючи хрещення князь Володимир звернувся до спадщини княгині Ольги, збагаченої Солунськими братами Кирилом і Мефодієм. Це була спадщина, духовний центр якої перебував у Константинополі. Хоча тоді уже були сформовані дві великі форми християнства – східна і західна, однак Церква залишалася єдиною і неподільною. Ці традиції і сьогодні доповнюються у Церкві і складають ніби «два плеча в одному організмі».
Драматичний розкол між Константинополем і Римом відбувся 1054-го року. Однак Київська Русь ще тривалий час перебувала в єдності зі столицею Петра, а згодом неодноразово вишукувала способи повернення до неї. Прикладом цього – князь Данило Романович, який 1242-го заключив унію із Апостольською столицею, митрополит Ісидор [Київський], який 1439-го взяв участь у підписанні Флорентійської унії, якого римська столиця піднесла до кардинальської гідності. Зі всією силою прагнення до єдності на теренах Русі знайшло відображення під час підписання у 1595-1596 роках Берестейської унії. …Її не змогли знищити ані церковні розходження, ані політичні каверзи. Послідовники унії неодноразово терпіли жорстокі переслідування, чимало з них як от Йосафат Кунцевич прийняли мученицьку смерть.
Православна Русь також має чимало спільних істин у вірі, більше положень, що об’єднують її із Католицькою церквою, ніж тих, які роз’єднують. Віримо в того ж самого єдиного Бога, в Ісуса Христа, який є істинним Богом і людиною, Господнього Духа Святого, Животворящого і в єдину святу Вселенську Апостольську Церкву. Разом вшановуємо Богородицю Діву Марію, володіємо одними і тими ж святими таїнствами, у тому числі євхаристією, зберігаємо вірність спадщині апостолів.
Автори Послання наголошують, що коли князь Володимир прийняв хрещення, національна свідомість в Європі тільки-но формувалася. Польща в цей час уже була християнською державою. Поступово в її межах замешкували чимало русинів (давніша назва сучасних українців – авт.). Їх кількість значно зросла в часи Казимира Великого, а також після підписання польсько-литовської унії. Київ тривалий час перебував у кордонах багатонаціональної Речі Посполитої. Не тільки тому ми були пов’язані із русинами спільним слов’янським коренем, але й також спільною розбудовою єдиного державного механізму. На загал таке взаємне співжиття складалося гармонійно. Кожний мав право на свою мову і віросповідання.
Царська Росія завжди виступала хранительницею православ’я і противницею унії з Римом. Прагнула до послаблення польської держави. Це негативно впливало на взаємне співіснування сусідніх між собою народів. Глибоку тінь на ці взаємини мали поділи, коли поляків із приєднаних територій масово вивозили у Сибір, ті, що залишилися, піддавалися насильній русифікації. Певним знаряддям для цього використовувалося православ’я. Рани, тоді нанесені, довго гоїлися, а пам’ять про них жила упродовж багатьох поколінь поляків.
Після відродження Польщі, вона прагнула компенсувати нанесені їй під час поділів втрати, що вельми боляче відчуло православне населення. Остання світова війна доповнила гіркоту втрат. Однак наше сусідство є дійсністю і цей факт не можуть затушувати будь-які труднощі. Може не завжди ми були для себе друзями, але завжди залишалися братами як слов’яни і християни. У цьому сусідстві формувалися наша свідомість, національне і державне будівництво. Спільно ми вчилися захищати те, що своє і поважати те, що чуже. Отримали взаємний досвід, який становить всім нам дорогу спадщину.
На завершення Послання автори підкреслюють, що прийняття християнства князем Володимиром мало великий вплив на мислення, мову, культуру та звичаї народів, які його прийняли. Володимир під релігійним впливом зв’язав Русь із Візантією Кириломефодіївською в його часи. Солунські брати дали руським народам записи їх мови, на які переклали Святе Письмо та літургійні книги. Так звана староцерковна (слов’янська) мова використовувалася як у літературі, так і в управлінні та спілкуванні, що сприяло формуванню більш пізнішої літературної мови.
Польща із самого початку перебувала під впливом латинської культури. Завдяки тому наша культура є західною. Однак вона завжди була настільки місткою, що могла охоплювати в себе і все те добре, що було у східній культурі, і настільки привабливою, щоби зацікавити сусідні народи. Східні елементи в нашій культурі можна побачити у релігійній іконографії, народних піснях і обрядах. Найбільш відомим свідченням визнання східної культури в Польщі є ікона Матері Божої Ченстоховської.
Взаємопроникнення обох культур було двостороннім явищем. Згодом, коли почали нарощуватися антагонізми між народами, посилилися спроби до створення перешкод проникненню польської культури на Схід. Однак вона, як з’ясувалося, стала міцніша від поліційних кордонів.
У другій половині XVIII ст. православна Церква в Русі запозичила від католицької Церкви чимало звичаїв, у царському дворі пишалися знанням польської мови. Поляки часто навчали русинів любові до свободи і поваги до людської гідності, підтримували їх віру, формували їх мову. Заснована Стефаном Баторієм Віленська академія стала найдревнішим навчальним закладом на теренах Радянського Союзу. Польські пейзажі прикрашають церковні купола, а у пейзажі Русі вписані шпилі католицьких костелів.
Справжня культура завжди є творенням людини. Тому не треба її знищувати незалежно від того, із якого вона виростає коріння. Навпаки, культура може стати основою єдності між народами.
Возлюблені в Господі!
Подякуймо Богові за отримане велике дійство, здійснене над Дніпром та його тисячолітню спадщину. Нашим братам і сестрам у вірі разом із Святим Отцем бажаємо, щоб 1000-ліття Євангелія, Христа, Воскресіння і П’ятидесятниці не перестало бути дорогою Правди і життя для наступних поколінь.
Так завершується цитоване Послання польського єпископату до українців у рік 1000-ліття Хрещення Руси-України. Його текст був публічно зачитаний на спільному святкуванні у Польщі 1000-ліття Хрещення Русі за участю вірних Римо-католицької та Української католицької Церков (4-11 вересня 1988 р.). У спільних торжествах взяли участь митрополит Максим Германюк (Канада), єпископи Сулик, Кучняк, Миклош (Югославія), протоігумен ЧСВВ Патрило, ректор духовної семінарії свмуч. Йосафата Кунцевича Софрон Мудрий (Рим). Делегацію очолили Мирослав-Іван кардинал Любачівський і секретар конгрегації у справах східних Церков архієпископ Мирослав Марусин. Разом з ними у богослужінні у церкві монастиря ЧСВВ (Варшава) брали участь примас Польщі Юзеф Глемп та 20 єпископів Римо-католицької церкви. Тоді ж величні торжества мали місце в Ченстохові на Ясній Горі за участі 30 тисяч вірних-українців.
Звертаючись до вірних-українців, примас Польщі Юзеф Глемп наголосив, що у торжествах, присвячених 1000-літтю хрещення Русі та України, беруть участь поляки латинського обряду задля того, щоби молитовно підкріпити тих, які замешкують у Польщі, як громадяни цієї країни, даючи свідчення спільної віри. Польська католицька Церква опікує українців і ставиться до них як до рівноправних партнерів. Заодно він надіслав християнські вітання усім православним в Україні. «Нині, – підкреслив примас Польщі, – відчувається велике стремління до зближення між віросповіданнями. Наступають нові часи і віруючі мають віднайти нові обґрунтування, що визначатимуть єдність Церков. Світ стає перед необхідністю створення нової цивілізації – цивілізації любові. В її основі закладена необхідність любові до свого народу, однак необхідно пам’ятати, що всі народи мають спільне походження і складають єдину людську сім’ю».
Поділяючи думку примаса Польщі, кардинал Мирослав-Іван Любачівський ствердив, що дні тисячолітнього ювілею Хрещення Руси-України Українська католицька церква в Україні «перебуває на Голгофі». Та, продовжив український кардинал, «сьогодні б’ється серце України там, де б’ється серце Польщі».
Слова, уже спочилого в Бозі, наступника праведного митрополита Андрея (Шептицького) та Ісповідника віри патріарха Йосифа Сліпого – Мирослава-Івана кардинала Любачівського знайшли своє підтвердження і сьогодні. Наші сусіди – слов’яни і християни поляки стали дієвим і потужним партнером сучасної вільної України, захисником і промоутером її національних та державних інтересів у Європі та світі.
Тому вкотре сьогодні дивує, чому у радянській Україні органи державної влади вельми боялися приїзду до Львова єпископа Люблінського Мар’яна Яворського? Навіть у грудні 1988-го його візит в Україну вважався недоцільним. Втім, процитуємо слова із документу «По питанню приїзду у Львів єпископа РКЦ Мар’яна Яворського»: «Приїзд єпископа РКЦ, проведення церемоній культу ним на Янівському кладовищі на могилі єпископа Більчевського [Львівського архієпископа блаженного Йосипа Більчевського – авт.], у Вознесенському костелі значно активізує римсько-католицькі громади, релігійних екстремістів і фанатиків, в тому числі проуніатські елементи, які, без сумніву, спробують використати приїзд одного з ієрархів Римо-католицької церкви у ПНР для легалізації так званої Української католицької церкви в західних областях республіки, розпалювання національного розбрату.
У кінці першої декади грудня проходитиме обласна партійна конференція. Тому проведення масових церковних заходів є недоцільним».
Перший візит єпископа Мар’яна Яворського на рідні львівські терени відбувся у жовтні-листопаді 1989 року. У рік набуття Україною Незалежності 16 січня 1991 р. Святіший Отець Іван Павло II відновив діяльність Римсько-Католицької Церкви в Україні, в тому числі Львівської архідієцезії, призначивши її архієпископом-митрополитом Апостольського адміністратора у Любачеві єпископа Мар’яна Яворського (Див.: Мар’ян Бучек, єпископ, Ігор Седельник. Львівська архідієцезія латинського обряду. –Т. 1. Парафії, костели та каплиці. –Львів, 2004. –С. 13, 14). Так Провидіння Господнє доручило Владиці продовжити славну традицію шанованих і впливових Львівських архієпископів-митрополитів, їх вірних на українській землі.
Матеріал підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). –Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 528. –Арк. 21-22, 23-26, 42.
Оксана Боруцька, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ