Сьогодні у світі відзначають День волонтера. В Україні волонтерство найбільше асоціюється із війною. Після окупації Криму і початку воєнних дій на сході багато хто взявся допомагати армії. На передову везли все, що могли – від шкарпеток і до тепловізорів. У тилу люди плели маскувальні сітки, готували вареники та борщові набори. Немає статистики, скільки волонтерів за ці роки побували у зоні бойових дій і скільки і надалі продовжують допомагати військовим.
«Вголос» поспілкувався з Любомиром Заболотним, волонтером “Миколаївської Самооборони” (м. Миколаїв Львівської області), який більше тридцяти разів їздив у зону війни і зараз теж активно допомагає армії.
Любомире, як ти долучився до волонтерського руху?
Моє волонтерство, якщо це можна вважати волонтерством, почалося, мабуть, з Майдану, тоді відвозив продукти для «Миколаївської пекельної кухні». Миколаївчани мали свій війський намет, польову кухню і годували мітингувальників.
Пізніше, в травні 14-го, почав возити допомогу хлопцям на Яворівський полігон. А на схід поїхав десь через місяць. Тоді віз намети від Стрийської єпархії. Дістався до Чугуєва, там стояв блокпост, і далі їхати забороняли.
У липні уже під супроводом “Альфи” доїхав до Слов’янська.
Вдома нічого не казав, що їду в зону війни. Розказував, що монтую десь вікна-двері, бо мав такий бізнес. Та «сховатись» не пощастило. Того дня якраз ТСН знімав сюжет про ситуацію в місті і я потрапив у кадр. Мама побачила новини, звичайно, був скандал. Але я тоді сказав: або йду воювати, або помагаю звідси.
Які тоді були потреби?
На той час була потреба в усьому і багато. Старались найбільше допомагати добровольцям.
Приблизно в травні я познайомився з Богданом Масляком (волонтерська група “Допоможи фронту”), і ми почали їздити по військове спорядження у Німеччину, Австрію, Чехію, Італію.
В Німеччині діяло ембарго (заборона (обмеження) експорту товарів до держав, визначених відповідними резолюціями Ради Безпеки ООН, – ред.) щодо України, але якось примудрялися купити потрібний товар.
Був такий випадок, що ми приїхали на німецьку фірму “Штурм”. Тут можна купити все, від ґудзика і до крила винищувача (усміхається). А територія магазину-складу є настільки великою, що по ній переміщаєшся транспортом.
Наш бус був на українських номерах. Почали купляти. Прийшов менеджер, запитав, чи ми з України. Кажемо “так”. Він викликав охорону і та нас вивела за територію.
Наступного дня ми приїхали до цього ж магазину вже на чеських номерах, які відірвали від машини, що невідомо скільки стояла на вулиці. Чехам дозволяли купляти. Не розмовляли між собою, щоб ніхто не зрозумів, що ми з України.
Після того випадку старались брати з собою в поїздки когось з Чехії, щоб ті купляли для нас.
Отак були тиждень-два в Європі, потім повертались в Україну. Сортували все по списку, куди кому що треба.
На одній із зустрічей волонтерів Львівщини я запропонував займатись допомогою по районах. Пропозицію підтримали.
Як була організована робота в районі?
Штаб три роки, починаючи з 14-го, працював щодня. Чергувало до десяти волонтерів. Люди щось приносили, а бійці забирали. Перші списки були стандартні: біля прізвища були графи – каска, бронежилет, ніж, ліхтарик, термобілизна і т.д. Навпроти кожної –ставили +-. На зворотному боці друкували фотозвіти.
Від другої до шостої хвилі мобілізації ніхто з бійців не виїхав без амуніції. Спочатку видавали все на полігоні, але потім зрозуміли, що звідти не всі їдуть на війну. Далі вирішили, що хто виїжджає в зону АТО, тому і допомагаємо.
У нас були укомплектовані сумки, в яких було все, крім зброї, від шкарпеток і до бронежилетів.
До речі, моя сумка в мене є до нині.
Люди тоді фінансово дуже допомагали. У день могли назбирати до 100 тисяч гривень. Один з наших волонтерів організував збірку у селах: ходили від хати до хати й збирали допомогу.
За нашими підрахунками, у 14-15-му роках пройшло допомоги через штаб майже на мільйон гривень.
На війні познайомився з волонтерами з інших регіонів. І згодом створили об’єднання “Схід і Захід єдині”, відтоді працюємо разом.
Відомості про те, хто пішов служити, дізнавались в основному через голів сільських рад, тому що добровольці мобілізовувались через різні військкомати.
Був випадок, коли наш районний військкомат надіслав повістку військовозобов’язаному, а він на той час уже перебував на сході й наступного дня загинув. Говорю про Героя Андрія Марунчака з селища Розділ, що у Миколаївському районі.
Як сприймало вас місцеве населення на сході?
На початку, коли тільки звільнили Маріуполь, люди здебільшого були налаштовані вороже. Мовляв, бандерівці, чого ви сюди поприїжджали, робіть порядок в себе, а не в нас. Але потім, коли місто «накрили» «Градами» і ми почали вивозити місцевих, вони зрозуміли, хто друг, а хто ворог.
Був випадок, коли ми приїхали в Дружківку, зайшли в магазин щось купити за потребою. А були одягнені як військові і, звичайно, мали при собі зброю (у той час так їздили).
На касі продавчиня так здивовано питає: «А ви будєте расчітоватся?». Кажемо, а як по-іншому? Вона відповідає, що ходили «казакі», то брали собі все і не платили.
Ще згадую, як в Слов'янську з-під руїн раптом вилазить дитина, а мама наздоганяє її й хоче забрати, бо побачила людей у військовій формі.
Ми почали питати, звідки вони тут взялись, відповіла, що живуть в підвалі.
– А чим харчуєтесь?
– А, – каже, – що знайдемо, те їмо.
Ми мали якісь продукти з собою і все віддали їм. Треба було бачити, якими вдячними очима вони дивились на нас. І далі жінка каже: «Якби у вас на заході була війна, від нас ніхто б не поїхав вам допомагати. А ви нам допомагаєте».
Ви намагались допомагати й військовим, і цивільному населенню?
Основна мета, яку ми собі ставили, – це була допомога військовим. Причому не мало значення, у якій точці фронту перебуває боєць. Ми могли проїхати й 300 кілометрів, тільки щоб довезти йому передачу. Не один раз в телефоні висвічувалось «Вас вітає Росія», але все одно їхали, бо знали – нас чекають.
Інколи доводилось вивозити поранених і заступати на чергування разом з бійцями, якщо була така потреба.
А цивільному населенню допомагали вибірково. Наприклад, коли їздили до хлопців, що стояли біля села Кримського (село на лінії розмежування), то познайомилися з директоркою місцевої школи й потім кожного приїзду намагалися завжди чимось допомогти дітям.
До речі, місцеве населення теж нам допомагало чи з нічлігом, чи з ремонтом машини.
Багато волонтерів пізніше пішли воювати, ти залишився у Першому добровольчому шпиталі ім. Пирогова.
Моя співпраця" з шпиталем почалася з того, що я допомагав їм ремонтувати машини. В одній з поїздок Олександр Гагаєв (віцепрезидент ПДМШ) запропонував залишитись на ротацію, бо бракувало водіїв.
Залишився, і довелось, окрім шоферства, освоїти ще й медичну допомогу. Найсмішніше бойове поранення, якщо так можна сказати, пам’ятаю, було в хлопця, який стояв на блокпосту. Снайпер вистрілив, а хлопець в цей час позіхнув, і куля пройшла крізь дві щоки, але не зачепила більше нічого.
Ми його привозимо в шпиталь, медики не можуть зрозуміти, як може бути таке поранення. Ну посміялись і кажуть: «Мабуть, хтось сильно молиться за тебе, козаче!»
Найважче ж було забирати останки вбитого, який підірвався на міні «з сюрпризом». Частини тіла були розкидані по полю.
Зараз уже немає такої потреби у волонтерській допомозі, армія матеріально забезпечена. Чи їздиш на схід і наскільки дружною залишається волонтерська спільнота?
Дійсно, вже таких потреб немає. Здебільшого просять запчастини до автомобілів, то стараємося допомогти.
З одного боку, забезпечення ніби і є, але знаю, що хлопці багато що купляють за власні кошти.
Також вічною буде потреба у домашніх смаколиках. Пам’ятаю, як одного разу привезли сирник, то хлопець каже: «Це львівський сирник, від одного аромату цієї випічки вже будеш ситий».
От недавно був в зоні війни, то вареники й далі розходяться «на ура».
Загалом, солдати тішаться, що до них ще приїжджають, про них пам’ятають, і, попри все, ще є небайдужі, що не втомились від війни.
ІА "Вголос": НОВИНИ