Sonic Youth "The Eternal" (2009)
Зубри нойз-року Sonic Youth вже тривалий час бронзовіють на артефактних позиціях легенд. Бронзовіють, але не здаються. За модою не бігають, бо на щастя, мають камази епігонів. Грають на своєму приколі. Впізнавано тримають марку і можливо, в тому й мають свою фішку.
Медитавну відстороненість легенд у швидкозмінному інформаційному середовищі, яке в музичному сенсі останні роки більше орієнтується на ретро-саунд, можна вважати такою собі нірваною. А підібрати до нірвани негативні слова – якось важко. Хоча, той ж "Walkin Blue" яскраво демонструє одне з священних місць, звідки набиралась сили Кобейнівська муза.
Нойз-медитейшн нікуди не поспішає і саме звідси й з’являється це поєднання простих у своїй красі мелодій, що зшиваються з нойзівськими розривами-деструктивами ("Antenna"). Психоделія шаманить з краутним моторіком ("Calming the Snake"). Фідбеки в асортименті. Агресивні перкусія і бас розбавляються загально-відсторонену картину моментами "веселості" ("Poison Arrow"). Нойзо-медитація гіпнотайзу інколи зупиняється на програмні для когось хіти ("Anti-Orgasm" і в чомусь стьобний "No Way").
Для епігонів обов’язково залишаються декілька виноградин і зернин ("Leaky Lifeboat"). Для Джека Вайта присутній слем-денс хітон з елементами когнітивних дисонансів. Баладки шаманять адекватним гітарним солом. І на десерт залишається найкраще – "Walkin Blue" і "Massage the History". Усі, хто дочекався і пробрався через джунглі нойзових розгалужень – отримують божественний амброзій, вистояний у найкращих підвалах рок-музики. Згасання, як ще один варіант існування в період ретро-моди, також має право на лайф. Тим більше, в варіанті Sonic Youth.
1. Sacred Trickster
2. Anti-Orgasm
3. Leaky Lifeboat (for Gregory Corso)
4. Antenna
5. What We Know
6. Calming the Snake
7. Poison Arrow
8. Malibu Gas Station
9. Thunderclap for Bobby Pyn
10. No Way
11. Walkin Blue
12. Massage the History
Kasabian "West Ryder Pauper Lunatic Asylum" (2009)
3-й альбом британських разпіздяїв Kasabian на ниві вічномодного мадчестеру. Після фуфлового "Empire" (2006) тре ж якось підніматись на вершини дебютного альбому. Але до піків імені "Club Foot", "Processed Beats" і "Butcher Blues" новий альбом не дотягує.
Бас, безперечно, фігачить. Роздовбані гітари на місці. Кислота роз'їдає очі. Кудись ще намагається встигнути "Underdog". Тіні Primal Scream, The Stone Roses, Happy Mondays, Electronic і EMF – залізобетонно окупували навколишні території. Ну й куди ж без обкурених салютів Kula Shaker.
Можна подумати, що за мадчестером життя не існує взагалі, але в "Where Did All The Love Go?" вилазить ритміка "Beat On The Brat" Ramones, а серед східних оркестровочок "Take Aim" роллінговий – "Paint It Black". На "Vlad The Impaler" – ще добре, що можливо The Chemical Brothers, але ж то, бля, майже ютушний "Get On Your Boots". "Ladies & Gentlemen" поганяє, чи то бадаламентівський саунд Твін Пікс, чи то "Nowhere Near" Yo La Tengo.
Фінішує те щастя традиційним психоделічним разпіздяйством, кантрі і госпельним салютом Вудстоку. Ну, але пацикам, в принципі, пофіг.
1. Underdog
2. Where Did All The Love Go?
3. Swarfiga
4. Fast Fuse
5. Take Aim
6. Thick As Thieves
7. West Ryder/Silver Bullet (feat. Rosario Dawson)
8. Vlad The Impaler
9. Ladies & Gentlemen (Roll The Dice)
10. Secret Alphabets
11. Fire
12. Happiness
Iggy Pop "Preliminaires" (2009)
Від Іггі Попа можна чекати будь чого і те, що він не усе життя буде чиїмсь псом – на таке варто було сподіватись. Джазово-шансонний (+) "Preliminaires" й став таким паралельним лайфом.
Френчівський джаз-стандарт "Les Feuilles Mortes" і версія Жобімівської "How Insensitive". Маленькі і тихі пісні про головне проспівані прокуреним голосом Іггі в нічних кафешантах. Олдові джаззи ("King of The Dogs") з кабарешок. Блюзові запливи з французьким акцентом під оркестровочки. Саундтрекові ретроспективи ("Spanish Coast").
Щоб не розслаблятись на шансонних берегах наявні і панкові заскоки. Щоб вже зовсім не заснути – вилазять несподівані сінті-попні мелодії з глемовими виїбонами ("Party Time"). Розбавляє тишу й вестернова акустика. На "A Machine For Loving" присутній, окрім фолко-блюзових елементів, й дорзівський гіпнотайз "The End" під Попівський спокенворд.
Усе те, що Іггі Поп не заспівав наприкінці 60-х, але можливо хотів, він зібрав на диску 2009 року розливу "Preliminaires". Джазові стандарти тільки маскують прихований на золотій середині ефект альбому. Вони відвертають увагу. Серед треків 1, 2, 5, 7, 9, 10, 12 – саундтрекові оркестровки а-ля Мотоциклістка Джека Кардіффа і психодєл а-ля Doors – найбільш несподівані номери шапіто імені Іггі Попа. Коврик альбому намальований персеполісною Мар'ян Сатрапі.
1. Les Feuilles Mortes
2. I Want To Go To The Beach
3. King of The Dogs
4. Je Sais Que Tu Sais
5. Spanish Coast
6. Nice to Be Dead
7. How Insensitive
8. Party Time
9. He's Dead/She's Alive
10. A Machine For Loving
11. She's A Business
12. Les Feuilles Mortes (Marc's Theme)
Placebo "Battle For The Sun" (2009)
Банда невизначеної орієнтації грає порнографію невизначеної орієнтації. Джерала панку і глему – не безмежні. На хвилях загального денс-амуру, зрозуміло, вирішила покачатись й така, вторинна в своїй суті, групка Placebo.
Середньостатистичний саунд з чітко впізнаваним голосом Браяна Молко. Хоча, якщо не дуже довго шукати, джерела його вокальних інфлюєнсів відразу знайдуться. "Battle For The Sun" – наповнений диким пафосом та єдиним бажанням сподобатись сопливим дівчатками чи хлопчикам. Передбачуваність кожної ноти – видно за кілометр. Останній альбом Muse (більшість треків) і колишній Depeche Mode ("For What It’s Worth") – це орієнтири Placebo. В денсових штуках – вони намагаються перестрибнути Editors ("The Never-Ending Why"). Death In Vegas – вони також слухали.
Романтичні клавішні і хорові підспівування від яких хочеться стругати. Героїчно-епігонічний пафос, яку потрібно швидше вирубати. Занудство процвітає, але пафос вважає, що відкриває Америку в Судовій Вишні.
Дух 80-90-х літає над цією порнографією і не знає, де себе подіти. Штампи: стадіонні бойовички, техно-біт, меланхолійна пульсація, клавішні (інколи, ледве не італ-диско) викриваються сльозами дощу, які сподіваються, що обов’язково десь буде райдуга-веселка. Медлячки для запальничок і самоповтори ("Kings Of Medicine" ідіотично салютує "Every You Every Me"). Дєвочкі плачуть в автоматах, всі в соплях і губній помаді. Хлопчики дрочать на бойзфрендів. Пафосна хуйня рівня добромильського стадіону, де футбол вважають різновидом водного поло.
1. Kitty Litter
2. Ashtray Heart
3. Battle For The Sun
4. For What It’s Worth
5. Devil In The Details
6. Bright Lights
7. Speak In Tongues
8. The Never-Ending Why
9. Julien
10. Happy You're Gone
11. Breathe Underwater
12. Come Undone
13. Kings Of Medicine
The Mars Volta "Octahedron" (2009)
Омарчег, акі бжола працює на галявинах марсового вольтажу. Сольні проекти вилітають швидше, обертання Меркурія навколо Сонця. І вже базовий проект (в комплекті з Седріком) випускає новий диск (з традиційно захиряченою назвою), після минулорічного Бедламу, який не сильно й захавався і тому був близький до провального.
Напівакустична антиутопія The Mars Volta загублено блукає вселенськими коридорами вічнопам’ятних 70-х у всій їх проговості. Після цьогорічних Tortoise і Crippled Black Phoenix, марсвольтівці ставлять ще один пам’ятник Pink Floyd. За допінкфлойдівський період віддувається Френк Заппа і прог-фолк а-ля Jan Dukes de Grey. І щоб вже зовсім забути про Pink Floyd, варто пам’ятати й про таку банду, як Camel.
Аритмійні гойдалки присутні на "Teflon" і зовсім просинаються тільки на "Cotopaxi" і знову засинають на "Desperate Graves". Усе інше – це повільна космічна одіссея 2009 року. Напівакустична. Інколи з джазовою структурою. Аналогові клавішні. Епічні балади з фальцетними висотами ("Since We’ve Been Wrong", "With Twilight As My Guide", "Copernicus"). Оркестровки. Фолкові візерунки виводять оди про прєкрасноє дальока ледве не в стилі тріо Мареничів (шутка).
В іншому арсеналі – традиційні атональності, пручависті гітарні рифи, дабові і блюзові моменти, дісторшн та фінішний джем. Проскакує й дрон. Щоб зовсім не заглючуватись на 70-х в "Copernicus" мінімально присутні айдіемні глітчі. І повна загубленість в просторі.
Майже цілісний диск з концептуальним польотом думки. Несподівано, як на інші роботи. В певних моментах – мило, але незважаючи на загальну атмосферу прогу, достатньо часто передбачувано і тому й нудно. Краще, ніж попередній альбом, але навряд чи краще дебютника, або Омерчевого сольника "Se Dice Bisonte No Bufalo" (2007).
1. Since We’ve Been Wrong
2. Teflon
3. Halo Of Nembutals
4. With Twilight As My Guide
5. Cotopaxi
6. Desperate Graves
7. Copernicus
8. Luciforms
ІА "Вголос": НОВИНИ