У ніч на 1 червня у Києві внаслідок ракетної атаки ворога загинули люди, які стояли перед зачиненими дверима укриття.

Це справжня трагедія, і ми всі знаємо, хто винен. Але життя людей можна було б врятувати, якби сховище було б доступним. Після цього по всій країні пройшли перевірки стану і доступності укриттів.

Звідки взагалі у Львові взялися сховища? Якщо коротко — це наш спадок з часів холодної війни. У 70-их, коли радянська влада всерйоз готувалась до ядерного конфлікту, на заводах і підприємствах почали будувати укриття. Це були підземні сховища, розраховані на сотні, а то й тисячі місць, спроєктовані для того, щоби врятувати працівників від перших наслідків ядерної атаки.

Холодна війна минула, на щастя без ядерної війни. Радянський Союз розпався. Заводи і фабрики поступово банкрутували. І з часом їх купували нові власники. Звісно, не для того, щоби відновити виробництво. Таким інвесторам потрібна лише земля, на якому стоїть підприємство. Щоби потім забудувати його житлом, продати людям квадратні метри і заробити на цьому гроші.

А якщо разом із заводом ти купуєш бомбосховище? Юридично — це споруда цивільного захисту, і ти не можеш її просто зруйнувати. Навпаки, на тобі лежить відповідальність за її належний стан. Можна вкладати гроші в її ремонт або наймати людей, які б за нею доглядали. Суцільні витрати і жодних прибутків. А можна списати це укриття, зняти його з обліку. І тоді бомбосховище перетворюється просто на великий підвал, з яким можна робити все що завгодно. Вгадайте, яким шляхом піде український чиновник та бізнесмен-забудовник? Давайте простежимо цей процес на кількох прикладах.

Бомбосховище Львівського молокозаводу

У шістдесятих роках минулого століття у Львові на вулиці Рудненській, 8 побудували «Львівський міський молочний завод». А в 70-х і підземне сховище на триста місць третього класу. Сховище третього класу означає, що воно має витримати вибухову хвилю, що зруйнує все навколо і зменшити дозу радіації у дві тисячі разів. Радянський Союз розвалився, молокозавод приватизували. У 2009-му році він припинив роботу, все обладнання з нього демонтували і вивезли. Тобто, Львівський молокозавод залишається молокозаводом лише не папері. На ділі підприємство фокусується на операціях з нерухомістю. Втім бомбосховище залишається у державній власності. Точніше, фонд держмайна в 2014 році відсудив його у молокозаводу.

2018 рік стає ключовим в процесі забудови колишнього підприємства. У вересні міська рада переводить цю територію з промислової зони на зону житлової забудови. А в жовтні виконком міської ради на чолі з Андрієм Садовим затверджує молокозаводу містобудівні умови і обмеження — дозволяє фірмі будувати житлові багатоповерхівки, громадські споруди, дитячий садок, підземні і наземні паркінги. Про об’єкти цивільного захисту в цьому документі — ні слова. Так, ніби старого бомбосховища тут і нема. Про нього виконком згадає за півтора року.

Квітень 2020-го року. Виконком вилучає з міського фонду захисних споруд чотири укриття, серед них — і сховище на Рудненській. Вказують і причину: «технічна неможливість та економічна недоцільність збереження захисної споруди під час нового будівництва». Тобто так і пишуть — чинне укриття заважає забудовнику будувати. Бомбосховище на Рудненській перетворилося на просту нежитлову споруду. Фонд Держмайна, який у 2014 році судився за неї з молочним заводом — отримує можливість її продати. Що й робить — у червні 2021 року.

Покупець — той таки Львівський молокозавод. У рішенні виконкому є ще один пункт. Він доволі цікавий, тому процитую його повністю. «Приватному акціонерному товариству „Львівський міський молочний завод“ передбачити у складі об’єкта, який будується, вбудоване приміщення подвійного призначення (підземний паркінг) із захисними властивостями протирадіаційного укриття для укриття населення місткістю не менше захисної споруди, яка знімається з обліку». Це значить, що замість радянського бомбосховища забудовник має побудувати такий підземний паркінг, який в разі потреби можна використати як протирадіаційне укриття.

Давайте розберемось, що це означає?

За словами начальника відділу захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій Львівської ОВА Володимира Кравцова такий паркінг має убезпечити тих, хто там укривається, від впливу конвенційної зброї. Стіни мають бути певної товщини і з певного матеріалу, щоб забезпечити певний коефіцієнт захисту від радіоактивного випромінювання. Є певні вимоги щодо облаштування каналізації, вентиляції, створення запасних аварійних виходів тощо. Все залежить від кількості людей, які там укриваються. Протирадіаційне укриття — це те ж саме підвальне приміщення, але спеціально облаштоване.

Грубо кажучи, протирадіаційне укриття — це підвал з товстими стінами, де люди можуть у безпеці і з певним рівнем комфорту провести дві доби. Можна зробити і підземний паркінг, який буде відповідати таким вимогам. Але це здорожчує проєкт. Тобто зменшує прибутки забудовника. І тут давайте подивимось на цю історію з точки зору того ж забудовника: мені вже дали дозвіл будувати житловий комплекс буз усяких там укриттів. Минає півтора року — і виконком раптом вирішує, що я маю міняти проєкт і робити його дорожчим. Тим більше, що ота фраза, яку ми цитували, написана максимально розмито. Забудовнику — передбачити приміщення подвійного призначення. Це можна зрозуміти як вказівку, а можна — як побажання. Ще раз підкреслимо — документ, який визначає, що має будуватись — це містобудівні умови і обмеження. Там про укриття нічого не написано. Тобто виконком, списуючи укриття, робить при цьому хорошу міну — ось, ми хочемо щоби там було нова захисна споруда. Але фактично, приватний забудовник, схоже, не мусить його будувати.

Зараз на Рудненській триває будівництво житлового комплексу. Підземні паркінги тут є. Втім чи є вони одночасно протирадіаційними укриттями, ми не знаємо. Зрештою, і на карті укриттів Львова на місці цього ЖК чомусь пусто. Схоже, маємо ситуацію, коли старе укриття вже знищене, а нове — ще не побудоване. Та й не відомо, чи буде. А війна з Росією триває на повну.

Тепер давайте подивимось, в чиїх інтересах виконком Львівської міської ради на чолі з Андрієм Садовим, списав це бомбосховище. За даними аналітичної системи Youcontrol серед власників «Львівського міського молочного заводу» вказані Роман та Софія Єремеєви — діти покійного нардепа Ігоря Єремеєва, який був співвласником промислової групи «Континіум». А забудовує завод — відома львівська фірма «Ріел».

Списання та продаж укриттів

Переходимо до ще одного списаного міською радою бомбосховища на вулиці Богдана Хмельницького, 116. Тут також будівельний проєкт від «Ріела». Колись тут був «Львівський завод штучних алмазів і алмазного інструменту», заснований у шістдесятих роках минулого століття. У сімдесятих там спорудили бомбосховище на шістсот місць.

У 1995 році завод реорганізували у відкрите акціонерне товариство. А у 2018 акції заводу викупило товариство «Львівінтерсервіс» — підприємство, пов’язане із будівельною корпорацією «Ріел». Звісно, нові власники придбали актив не для того, щоби виготовляти надміцні інструменти, а щоби зводити на місці заводу житло, продавати його і заробляти гроші.

Далі все йшло вже по відлагодженій схемі:

Далі ще один приклад того, як Львів волею виконкому та його голови Андрія Садового позбувався бомбосховища. На вулиці Стрийській, 48 колись був завод «Львівприлад». Тут було відразу два великі сховища, розраховані на три тисячі людей. У 2007 році його продали з аукціону всього за 17 мільйонів гривень. Новий власник приміщень колишнього заводу продає їх фірмі «Львів Стандартбуд». Керівником цієї фірми є Олег Засадний — колишній менеджер Садового. Засадний у міській раді очолював департамент з підготовки до чемпіонату Європи з футболу 2012 року. А власники цієї фірми — доволі цікаві. За даними аналітичної системи youcontrol 50% у власності Василя Хмельницького, колишнього народного депутатата від «Партії регіоні»в, відомого українського бізнесмена, що входить у рейтинги найбагатших українців. Другу половину фірми контролює Ольга Філатова-Кривецька. Це дружина Ігоря Кривецького, колишнього нардепа від партії «Свобода». До речі, ця фірма має і російський слід. В 2016 році серед її власників значилась громадянка Росії Людмила Саламатіна, місто проживання — Москва.

Роль «Львів Сіті» в історії з укриттями

Згодом на території колишнього заводу виникає ще одна фірма — «Львів Сіті». У квітні 2021 року депутати міської ради погоджують поділ земельної ділянки на дві частини. Одну — під будівництво офісного центру віддають в оренду «Львів Стандартбуду». Іншу — під житловий комплекс — передають «Львів Сіті». Формально ці фірми мають різних власників, однак схоже, тісно пов’язані між собою. Колишній співвласник «Львів Стандартбуду» Ярослав Марчук тепер значиться керівником «Львів Сіті». А в контактах цієї фірми досі вказана електронна адреса Олега Засадного — незмінного директора «Львів Стандартбуду».

Весь цей будівельний проєкт має назву Інноваційний парк LvivTech.City. За задумом працівники компаній-резидентів офісного центру зможуть орендувати житло в будинках за ним. Але цьому амбітному проєкту заважає бомбосховище, внесене у фонд захисних споруд. Втім, ця проблема вирішується — вересень 2020-го року, виконком міської ради під керівництвом мера міста Андрія Садового списує і це укриття. Підстава та ж сама — технічна неможливість та економічна недоцільність збереження захисної споруди під час нового будівництва. І є умова, яку я знову мушу процитувати дослівно — «зобов’язати „Львів Стандартбуд“ передбачити у складі об’єкта, який будується, вбудоване приміщення подвійного призначення (підземний паркінг) із захисними властивостями протирадіаційного укриття для укриття населення ємністю не менше захисної споруди яка знімається з обліку».

Зверніть увагу, на відміну від кейсів «Молокозаводу» і «Алмазінструменту», у тексті є важливе слово — зобов’язати. Є згадка про захисну споруду і в містобудівних умовах і в обмеженнях, які отримало товариство «Львів Сіті» на свій майбутній житловий комплекс. Схоже, інвестор із самого початку мав намір будувати елітний комплекс із укриттями. Так, на сайті офісного центру, серед його переваг вказана наявність укриття. Там навіть проводять конференції. Адже це дуже зручно, можна не переривати подію, коли починається повітряна тривога. Щоправда, на загальній карті міських укриттів його чомусь нема. Мабуть, воно тільки для своїх, решті львів’ян про нього знати не треба.

Історія з колишнім «Львівприладом» показує, як правильно списувати радянські бомбосховища. Спочатку знімаємо їх з обліку, чітко вказуємо, що забудовник має звести нові укриття, лише після цього даємо йому містобудівні умови і обмеження, і там теж вказуємо, що укриття мають бути. Чому виконком Садового не зробив цього у двох попередніх випадках — ми не знаємо. Маємо лише припущення: тому що цього не хотів забудовник. Зрештою, дбати про безпеку львів’ян — справа не приватних підприємців, а влади.

Отже, маємо три історії про те, як виконком львівської міської ради під керівництво Андрія Садового списував радянські сховища. Усі три випадки — про колишні промислові підприємства, які пішли під житлову і офісну забудови. В одному випадку міська влада зобов’язала забудовника подбати про безпеку. У двох інших — тільки зробила вигляд.

Загалом у Львові статус укриття мають понад шість тисяч споруд. Абсолютна більшість із них — це просто підвали житлових будинків, на які повісили табличку. Як показала нещодавня перевірка, реально укритися в таких «сховищах» можна у трьох випадках з чотирьох. 27% або зачинені або в такому стані, що невідомо ще-де безпечніше — у підвалі чи на вулиці. Така собі лотерея.

Що ж до серйозних сховищ, що залишились ще від радянського союзу, то десятиліттями на їх стан всім було байдуже. Міська ж влада згадувала про них лише тоді, коли вони ставали на заваді інтересам приватних забудовників. І коли треба було вибирати між безпекою і «економічною доцільністю» — виконком міської ради на чолі з мером Андрієм Садовим радше обирав друге.

 

ІА "Вголос": НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!