В аналізі, який ґрунтується на матеріалах досліджень австрійського етнографа, що вивчала ментальність нігерійців, а цей досвід інтерполюється також на представників інших арабських та азійських країн де домінують не християнські за суттю цінності, соціально-психологічно обґрунтувала, що в культурах цих народів у сам спосіб мислення і підсвідомої дії, а отже, і в соціальні механізми, закладається елемент неправди, як обов'язково функціонуючий елемент. Про це в своєму інтерв’ю сказав знаний професор психіатрії і не менш знаний філософ Олександр Фільц. http://zbruc.eu/node/47291 Представниками цих арабських і азійських країн вважається, що говорити правду зовсім не обов’язково, а говорити неправду є прийнятним і навіть корисним, якщо така суспільна матриця сприяє успішності.
Природа такої поведінки має глибокі корені. Така поведінка, а правильніше сказати культура, сформувалася під впливом моральних імперативів що є одною із граней релігій. Якщо в християнському світі пропагується служіння, яке вже саме в собі несе повагу до оточення, то в східних і азійських культурах в найбільшій мірі - домінування та поклоніння. Ці дві останні ознаки на перший погляд знаходяться в проти фазі, але в той же час, обидві суттєво обмежують свободу особистості. Перша ознака узалежнює від успішності, вводить ценз для не успішних, а друга спонукає коритися успішності. В кінцевому результаті це звужує і спотворює критерії для вільного вибору, а від відповідальності завжди можна відмовитись застосувавши елемент не правди. „Я господар свого слова – хочу даю, а хочу забираю”.
Під впливом християнського віровчення, яке засуджує в той чи інший спосіб обман, про-європейські культури виробили однозначні принципи суспільної етики, економіки, культури – в тому числі право громадян на правдиву інформацію і законодавчо визначили та закріпили відповідальність за обман і інші негативні анти-суспільні прояви. Тобто, поставили законодавчі бар’єри. Цей, традиційний для західної цивілізації досвід, перейняло багато східних і азійських країн сподіваючись в такий спосіб отримати врегульовані і збалансовані суспільні відносини. З перемінним успіхом намагається це зробити також Україна. Особливо часто можна чути балачки про збалансування гілок влади – суспільних інституцій що покликані здійснювати владні повноваження. Мій колега, Володимир Щербина, алегорично порівнює такі спроби з намаганням збалансувати за допомогою гілок стовбур відрізаного від кореня дерева щоб втримати його вертикально. Не важко собі уявити на скільки така конструкція не стабільна.
Калькування законодавчих норм мало що змінює по суті. Жорстко детерміновані законами граничнодопустимі рамки суспільної поведінки майже ніяким чином не впливають на норми поведінки що не виходять за ці рамки. А це складає, скажімо 90% суспільної взаємодії. Ця абсолютна більшість суспільної взаємодії регулюється ні чим іншим як культурою. Якщо культура нації розріджується, в вакуум що утворюється всмоктується як правило непотріб культур інших націй. Всяка нація, що виробляла віками свої культурні цінності дорожить ними. Звичайно ці цінності не є табу, їх можна, а іноді і корисно переймати збагачуючи тим самим власну культуру. Але це потребує зусиль і напруги. А те що накидається - є здебільшого непотребом.
Корелюючи відмінності європейської і азійської культури в ставленні до оточення, в вужчому значенні - природи, слід відзначити, що в європейській культурі, особливо після доби ренесансу, легко проглядається тенденція до пізнання, в той час, як азійська культура рухається в напрямку підкорення. Апогеєм такого розвитку культур зрештою стане вражаюче випередження кількості відкриттів в західній цивілізації і націлене на знищення природи „реки вспядь” і т.п. в азійській. Це концептуальна основа майбутнього варварського ставлення людини до довкілля. Це, якщо хочете, самовбивча спроба протиставитися Творцю. І ні до чого доброго це не могло привести, бо тут в основу також був від самого початку закладений елемент не правди. Такими манівцями зрощується глобальний конфлікт між людиною і існуванням життєво важливого для неї середовища. Звичайно, це дуже спрощений виклад, але він дозволяє бачити залежність потенційної небезпеки глобального масштабу від, на перший погляд дуже особистого - розуміння значення власної поведінки.
Сказавши про фундаментальне значення релігії в формуванні світогляду особи не можна випускати з поля зору важливість таких суспільних інститутів як сім’я, яку в часі слід розглядати як родину, та громада і держава. Діяльність людей, в цих суспільних інститутах, за посередництвом обміну результатами своєї праці, формує три аспекти – духовний, економічний і соціальний. Ці інститути уже не можна розглядати з особової позиції. Їх потрібно досліджувати у суспільних зв’язках. Сказане в цьому абзаці і творить корені зрізаного дерева . Атомізація особи в суспільстві є за своєю суттю процесом протилежним творенню зв’язків. Розбалансованість суспільства і на якомусь ієрархічному рівні гілок влади, саме і є наслідком не розуміння чи не визнання причин атомізації. Докладніше це питання може бути поступово розглянуто в наступних статтях.
Резюме: силою закону встановлюються кордони за якими ті чи інші дії набувають анти суспільного значення, але наше життя протікає в середовищі де взаємовідносини між людьми регулюються етикою, економікою і культурою. Якісне витворення цих ознак потребує значних суспільних зусиль, яким повинно передувати правильне розуміння функціонування суспільства як системи.
19.05.16 З. Бокійчук Товариство „Мале Коло”.
ІА "Вголос": НОВИНИ