Брюховичі можуть асоціюватись з переповненими маршрутками, з місцем, де будують свої апартаменти львівські можновладці, з різноманітними пансіонатами, але, аж ніяк, не з сучасною скульптурою. Про існування Музею сучасної скульптури, який на відкритті у квітні 2005 року назвали одним з унікальних музеїв в Україні, знають одиниці.
Але дивуватись не варто, є музеї, котрі стоять у самому центрі міста вже декілька десятиліть, а їх все одно оминають. Музей Михайла Дзиндри (це не той Дзиндра, що його галерея на вул. Валовій) став одним з тих об’єктів української культури, які ігнорують, принаймні не прагнуть ним хвалитись перед іншими, а шкода.
Борис Возницький якось підкреслив, що аналогічного музею немає в багатьох розвинених країнах. Але за величезними мурами нічого не видно. Люди, які повинні були б подбати про мінімальний піар музею, про мінімальну інформативність населення, цього чомусь не роблять, принаймні їхньої роботи не помітно. Мені ж пощастило зовсім випадково побувати у цьому музею і тут варто було б порадити всім поїхати в Брюховичі, подивитись на чудесні скульптури, але відчуваю, що потрапити туди без проводиря не вдасться.
Моє потрапляння теж не обійшлось без пригод, хоча з нами їхала людина, котра там була, все одно ми трохи блукали. Водій маршрутки не знав про існування музею, мешканці Брюхович також не розуміли, про що ми говоримо. Орієнтиром була чебуречна, про яку водій знав краще.
На одному стовпі, біля роздоріжжя висить величезна таблиця, яка вказує на місце одного пансіонату, зразу під нею, в кілька разів менша табличка, на якій написано, що до музею „М. Дз.” потрібно пройти 300метрів. Йдете 300 метрів повз мури, а там знову мури і мури, гавкіт собак. Як виявляється, потрібно повернути у малесеньку вуличку, проїхати нею майже не вдасться. З повними капцями піску, ми все ж таки побачили музей – величезна будівля, яка мало нагадує споруду музею. Це щось схоже на величезний гараж. Будівництво цього будинку відбувалось за планом самого М. Дзиндри.
А далі було здивування, у цілої групи людей, різних людей, скульптури вражаючі, без жодного пафосу. Про таке мистецтво годі було й уявляти, адже більшість львівських скульпторів здатні творити лиш уродливі пам’ятники, в стилі соцреалізму. Сам М. Дзиндра теж починав колись з реалізму, але у період еміграції, він знайомиться з сучасним світовим мистецтвом і руйнує багато своїх робіт.
Він захоплюється абстракціонізмом. Мистецтвознавці помічають вплив Олександра Архипенка. Нічого дивного, М. Дзиндра справді позитивно ставився до скульптур одного з найвідоміших українських скульпторів, у них була спільна виставка у Нью Йорку. М. Дзиндра входив до „Нью-Йоркської групи” митців.
Історія цього скульптора вельми цікава і напружена. Більший час свого життя автор прожив в еміграції, спочатку була Німеччина, потім Америка. Виховування дітей, догляд за хворою дружиною, виживання за рахунок важкої праці на будівництві, шукання вільного часу для творчості. Довгоочікуване повернення на Україну, велика кількість оптимізму і удари по голові.
Михайло Дзиндра вирішує подарувати свої скульптури державі. Знаходить лиш купу клопотів. Адже система законодавства України на стільки ідеальна, що митець не може просто так подарувати державі свої твори. Близько 1500 скульптур, досить великих за розміром, перевезти з Америки до Одеси виявилось значно дешевше, ніж з Одеси до Брюхович. Картинна галерея оцінює кожен твір, вартістю 1 гривня і так вдається уникнути шалених витрат, але не вдається обійтись без стресів, нервів і хвилювань.
З великими зусиллями музей все ж таки відкрили, як одну з філій Львівської картинної галереї. Представники уряду, у день відкриття, говорять журналістам, яке це чудове мистецтво і який пан М. Дзиндра – великий патріот своєї держави. Сказали, засвітились, і все, це ж не вони патріоти, а Дзиндра.
Сьогодні музей потребує мінімальної підтримки, елементарної інформації і полагодження даху, який протікає, кілька вказівників у самих Брюховичах, щоб можна було знайти цей музей, про дорогу вже не йде мова.
Проблема в українській політиці і в українській культурі зокрема, полягає не у відсутності можливостей, а у відсутності бажання. Варто сподіватись, що колись це бажання з’явиться.
Отака-от любов, от-такий патріотизм.
фото тут
ІА "Вголос": НОВИНИ