Тарас "Кебас" Романюк (1979 – ше не віддав Богу душу)
Народився у дистрикті "Галичина", тут напевно і сконає. Потяг до творчості у всіх його проявах прослідковувався ще з дитячих років періоду сидіння на горшку. Згодом пішов шляхом звичайного обивателя: закінчив дитячий садок, середню школу, Вищий навчальний заклад, типу Університет.
У процесі становлення особистості взяли участь не тільки батьківська турбота і виховання, загально та спеціально освітні заклади в Україні та за її межами, а й окремі особистості вуличного життя (художники, музиканти, письменники, алхіміки, мистецтвознавці, алкоголіки, бомжі, бариги, спекулянти і всяке різне бісове плем’я).
В юнацький період потяг до трворчості у всіх його проявах знову дав про себе знати, як стара хронічна хвороба. Саме тоді почалися соціокультурні пошуки себе як художника і людини, яка хоче творити зі всього, що попадається під руки, а деколи і під ноги. Цей пошук ще не закінчений і ймовірно не закінчиться до моменту гробової дощечки і зустрічі з творцями світу цього.
Через велике нагромадження в голові світової літературної класики, міфілогії та казок народів світу, розповідей літніх людей про життя-буття, тематикою картин стають особостості потойбіччя та інша міфічна наволоч, переосмислення буденності у більш барвистому і легшому для сприйняття світлі чи темряві й просто мешканці навколишніх територій а також пси, коти, кози бугаї і навіть людські організми.
Як фізична особа з нестійкою психікою, у якої мозок вибухає від кількості ідей і задумів, захоплюється татуюванням і пірсингом, малярством, поп-артом, редімейдом, дизайном, казками, страшними історіями, фільмами у стилі хорор та іншим культурно-естетичним лайном, що існує і виникає в процесі занепаду суспільства.
Останні роки життя планує провести точно не в Парижі чи Нью-Йорку...
Де ти вчився малювати?
Малювати вміють всі. То в генах закладено. В печерах, на стінах там щось дряпали і до дряпалися до мистецтва. А художниками стають тоді, коли в голову щось стрелить художником стати і ніяк того з неї не викинеш, тоді вже мусиш ставати...
То художником може бути кожен?
Напевно, шо так. Головне мати фантазію, а вже способи виявлення її на зовні є різні.
Тобто у тебе немає жодної школи малювання?
В мене тільки дитячий садок... Ні, малювати не вчився ніде.
А твої способи малювання?
Є два способи. Перший – можна десь вчитися, здобувати освіту за допомогою когось та великих установ , а другий – ту освіту осягнути самому. Я пішов другим шляхом, не знаю чи то правильно, подивлюся, що з тої самоосвіти вийде.
Тобто, не обов’язково мати вищу художню освіту?
Ну, я буду вміти малювати варги Давида і цицьки якоїсь тьотки, а якщо фантазії нема то і не буде нічого. Головне – мати фантазію, якщо людина має фантазію – то вона вже творить. До прикладу, народні умільці, вони університетів не закінчували, вони користуються своєю фантазією і руками. А техніка, способи малювання – все приходить з часом. Особливо зараз, коли є різні матеріали, можна експериментувати, можна дідька лисого зліпити.
Твої техніки, матеріали?
Та якихось особливих технік нема, матеріалів теж, вони звичайні, випробувані вже до мене. Малюю зараз олією, але є багато ідей чим можна зараз побавитись. Цікаво робити якісь експерименти.
Творчість – це свого роду гра. Якось так знайшов кусок дерева, думаю, а що, коли на куску дерева намалювати? Були спроби на металі малювати, на будь-якій основі, природній, штучній. Якісь такі експерименти маленькі.
Ти ще робив якісь скульптури?
Та то не можна назвати їх скульптурами, можливо якісь форми, попробував з дроту робити такі штуки всілякі. Вроді повиходило щось. Є просто багато ідей і вони з часом втілюються.
Чому ти вирішив малювати?
Бажання таке було ще з дитинства. Якось воно періодично згадувалося, потім забувалось, а потім як вже почав малювати, так і малюю досі і ніяк кинути не можу...
Критика твоїх робіт, хто вже встиг оцінити?
З професіоналів, світил – ніхто, в основному друзі оцінюють, знайомі, переважно так.
Художня критика має існувати?
Критиками стають ті, котрі не хочуть малювати, мені так здається. Колись, в дитинстві було бажання малювати, а погані люди казали, що то лайно і виникло бажання кинути ту річ, з’являлась інша робота, людина намагалась поєднати її з мистецтвом і в кінці кінців ставала критиком, а тепер приходить, обсирає, п’є каву і йде додому.
Але критики багато чого визначають?
Само собою... визначають в процесі обмивання кістяка картини і художника.
Твої критерії оцінювання інших картин, виставок?
Перший критерій – подобається/не подобається, може то дурне, але останній критерій, який я шукаю в картині, це те, "що хотів художник сказати". Цікаво/нецікаво, весело/невесело, а потім вже пішло поїхало. Для мене виставка, то не ходити дві години по залі, а максимум за 10 хвилин оглянути всі картини і вловити струю, емоційне навантаження робіт, побачити все зразу, а як є бажання залишитись на довше, то починаю шукати ті внутрішні елементи, "що художник хотів сказати", про що перднути…
Персональні виставки були вже?
До персональної ще не доробився. Окремі були, не настільки я ще "МИСТЕЦЬ, щоб виставку персональну робити. Думаю скоро забацати шось".
Улюблені художники, когось наслідуєш?
Ні, як такого наслідування нема, чогось вчишся в одних, чогось в інших. Подобаються роботи багатьох. З львівських особливо захоплює творчість Мар’яна Пирожка, картини його дружини Юлі Долинської. Мені подобається казковість в картинах, втеча від реальності… хочеться більше казки в житті.
Ти малюєш багато черепків.
А, мої веселі мертвяки. Зараз мені подобається малювати веселих кістяків та інших потойбічних тварюк. Така тематика пішла, можливо потім щось інакше буде.
Казковість кажеш, а які казки впливають і чи впливають?
Я взагалі казки люблю з дитинства. Дуже захоплюють ірландські казки, та і наші ще ого-го...гуцульські казки суперові, загалом міфологію світову люблю. Мені подобається цей ореол міфічного і надприродного, того внутрішнього зв’язку з оточуючим. Це те, чого не вистачає нам зараз.
А немає бажання робити ілюстрації до казок?
Можна. Треба попробувати
І яка б то була казка?
Ясно, що своя.
То ти пишеш?
Так, були спроби.
А яка твоя улюблена, не твоя, казка?
Я люблю "Алісу в країні див". То улюблена казка. А є ще багато інших казок, читав недавно "33 нещастя" Лемоні Снікета.
Картини варто називати?
Та навіть не знаю...Я даю назви картинам. Інколи назва приходить з часом, інколи одразу називаю.
Львівське візуальне мистецтво, чого бракує у ньому, на твою думку?
Новизни бракує, чогось цікавого, революційного. Переважно всі щось зроблять і балдіють від себе, ходять такі, що не можна до них підступити, а до якихось світил тим більше. А нового нічого не з’являється.
Остання виставка, яка найбільше сподобалась у Львові?
У Львові? Була виставка Струка, його роботи мені сподобались, такий поп-арт, у його дружини теж дуже гарні казкові картини.
Є бажання побачити якусь цікаву виставку у Львові, у якомусь незвичному місті?
Є, навіть дуже.
Яка би вона була?
Якась весела, у морзі наприклад, або в якійсь совдепівській столові. Недавно знайшов таку на вулиці Дорошенка, заходиш в провулок, потім на другий поверх піднімаєшся, заходиш і ти в 80 роках, грубі тьотки в чепчиках білих, засмальцьовані скатертини, все як має бути. Можна би було у витверезнику зробити або в СІЗО. Мистецтво би там сприймалось по-іншому. Та там всьо по-іншому сприймається. Правда ніхто би не зрозумів.
Свої картини можеш назвати поп-артом?
Їх можливо назвати поп-артом. Поп-арт, теж є забавка, а те, що я роблю – забавка.
А треба відносити творчість до тих чи інших стилів?
Зараз нема, ні стилів, ні напрямків, все взаємопов’язане, все одне з одного виходить, заходить, знову виходить, скручене все в один клубок шерсті, всьо в купі таке.
Мистецтво має бути красиве? Чи естетика це тільки красиве і позитивне?
Виміри краси для кожної людини різні. Одним подобаються картини Талькова на кічку і Алли Борісовной Пугачови разом з козаками і пейзажами Карпат, і вишивками і т. д. Я люблю вишивку, але не кічову. А іншим подобаються картини зовсім інакшого змісту, це вже людина вирішує, що їй до вподоби. Але такі картини, які зображають щось страшне, вони більш емоційні, більше впливають на людину, ніж такі гарні, милі.
Наприклад, картини Ґіґера, то картини, які апелюють до такої людської речі, яка є від самого народження – до страху. А страх є дуже цікавий, люди люблять фільми жахів, є й такі, що люблять страшні картини.
Художники часто вдаються до різних прийомів, щоб заволодіти увагою глядача, часто скандали роблять художника відомим…
Та не тільки скандал робить мистецтво відомим, вдалий менеджер може добре розкрутити мистецтво. Головне вчасно появитися і вчасно ту картину продати. Якщо брати художнє ремесло, як момент заробляння грошей, то воно повинно оплачуватись, але в яких розмірах, то вже інше питання. Якщо продається не картина, а бренд, то вже інші речі. Це вже питання не до художників, а до людей, які займаються менеджментом.
Український галерейний бізнес дуже такий, не те що в зародковому стані, його ще просто не зачали, може чотири клітинки є з того бізнесу галерейного, а загалом його ще нема. Може то взяти картини в руки, роздягнутись до гола і ходити продавати картини? Цікаво було би, на другий день вже би по новинах показали.
Ти готовий продавати свої картини?
Якщо хтось хоче купувати, то я готовий. Ельфа-алкаша поки що не продам. А чом би ні? Я б тішився, що хтось хоче.
Можливо не хочеться позбуватись свого творіння...
Створив, трошки подивився, продав і все нормально. Заробити гроші на фарби, щоб малювати інші картини. Просто хочеться, щоб то всьо рухалось.
Багато поважних людей мистецтва говорять, що сучасне мистецтво – суцільне лайно.
Гівна відповідно дуже багато. Його багато всюди.
А як ти свою першу виставку уявляєш?
О! Я багато чого б зробив. Хочу, щоб було щось веселе, на таку тематику кістяків, мертвяків, мені то подобається, щось у стилі фільмів жахів 20-30 років.
Власне відкриття виставок, то дуже важливий момент. Мені здається, що зазвичай вони дуже нудні.
Спочатку критики розхвалюють, хоча не знають чого розхвалюють, потім рідні, близькі "восхіщаються", всі дуже балдіють, потім сам митець балдіє, в екстазі, а потім мистецькі тусовщики ходять годинами, п’ють каву і вино дармове й тащаться, а потім всі виходять з виставки і обсирають один одного. Хочеться чогось веселого, щоб прийти і посміятись, весело провести час, а за день-два забути.
Існує такий стереотип, що художники – збоченці.
Серед художників стільки збоченців, скільки серед міліціонерів, державних службовців, науковців і т.д. То просто люди вимахуються, що вони не від цього світу, їх муза пизданула по голові вряди-годи, і їх тепер криє і вони малюють. То всьо надумане, якби вони були збоченці і ненормальні, вони б відвідували відповідні установи на вулиці Кульпарківській.
Андрухович якось писав, що сам Кульпарків дуже великий, а Львів – це лиш частинка проти нього...
Насправді навпаки, Львів – то Кульпарків, а Кульпарків – то Львів. Всюди психоз такий, а там хоч лікарства якісь дають від нього.
Прийнято просто так, що творчі люди дивакуваті…
А не творчі не дивакуваті? Можна на політику подивитись, ніби не творчі люди, а щось таке дивне і незбагненне інколи роблять, або на інших людей, на міліціонерів, на працівників магазинів.
Що про політику скажеш? Політика і культура.
Політика і культура ніяк не пов’язані. Якщо держава починає вмішуватись у культурні справи, то на культурі можна поставити велику, жирну крапку.
А Міністерство культури?
А Міністерство культури, то взагалі абсурд. Що вони будуть встановлювати, рамки культури? Жирні мужики з величезними пачками грошей, які вони можуть рамки культури встановлювати? Можна подивитись на їхній культурний розвиток і все. Держава не повинна рухати культуру, вона має рухатись самостійно поза політикою, на мою думку.
Чого, наприклад у Польщі держава дуже підтримує кіно?
І кіно виходить заангажоване. Якщо держава прикладає руку до якогось фільму, вона повинна отримати якийсь зиск з того, як будь-яка істота. Їй потрібно пропагувати щось, чи суспільне життя, чи якусь мораль… Наприклад, ті фільми, які вийшли – "Помаранчеве небо", пропаганда суцільна, виграли б інші, було б синьо-біле небо, чи червоне, чи буре.
Держава – інституційна установа, яка має виконувати функції, які їй передав народ. А для кіно, для інших речей, повинні прийти відповідні люди, а не гроші. "Українська книжка без грошей, кіно без грошей…" – та не без грошей, а без людей. Чекаємо, поки хтось прийде з гаманцем великим і нам поможе, прілєтіт вдруг валшебнік в галубом вєртальотє. Треба самому щось робити, а не чекати дядька, який прийде і спасе.
А таланти є?
Талантів є на кожному кроці. Я не знаю у чому проблема, напевно у головах.
Ти би як назвав свою творчість?
Я називаю свої картини – казкова ахінея. Казкова дурня. Може я не хочу дорослішати?
ІА "Вголос": НОВИНИ