Сьогодні, 9-го березня, він мав би 208 років! А прожив всього 47, з них відносно вільною людиною – 12.
Знову прийшли до нас радісно-сумні березневі Шевченківські дні. Радісні, бо 9 березня (за юліанським стилем – 25 лютого – день близько до вшанування пам’яті св. Тарасія) 1814-го народився Тарас Шевченко.
Сумні, бо 10 березня 1861-го він відійшов у вічність. Між цими датами минуло всього 47 земних років життя і праці нашого українського Пророка (вислів Пантелеймона Куліша). Та тільки у сучасній незалежній Україні позбуваємося радянських штампів, надуманих стереотипів стосовно його світогляду, ставлення до християнства.
Так звані дослідники творчого спадку Шевченка часто довільно підбирали окремі цитати, висловлювання з його творів, аби віднайти підставу назвати його войовничим атеїстом, або приписували йому богохульство. Зокрема, у поемі ”Сон”, яку поет назвав ”комедією”, читаємо: ”…Немає Господа на небі! А ви в ярмо падаєте та якогось раю на тім світі благаєте ? Немає ! Немає ! ” Інші дослідники відрізняли Шевченкове ”євангелічне християнство” від ортодоксального московського православ’я. Воно, за візантійською традицією, служило державі й цареві, занедбавши духовні запити простої людини, що, власне, маємо і сьогодні в росії. Насправді ж, нехтували тим, що життя формувало у поета швидше іррелігійну (скептицизм, індиферентизм, антиклерикалізм, деїзм), ніж антирелігійну свідомість. Бл. п. академік Мирослав Попович доводив, що поет був і залишився християнином. Водночас наводив його тексти з протилежними ідеями, показуючи ставлення Шевченка до Бога як до рівні, хоча сам, очевидно, був релігійною людиною.
Сьогодні знаємо, що Шевченка ніколи не пов’язувало щось подібне до атеїзму, як і сам його предмет праці і життя, він ніколи не сповідав ідей революціонера-демократа, тим більше, на кшталт російського. Як бачимо із ”Щоденника”, у період заслання поета він для них, так і вони для нього не існували. В останньому відверто зізнався російський шовініст Бєлінський: “Здоровий розум повинен бачити в Шевченкові осла, дурня й циніка… Мені не шкода його (Шевченка), якби я був суддею, я покарав би не гірше. Я маю особисту відразу до таких лібералів !..ой уже мені ті хохли ! Культивують лібералізм в ім’я галушок і вареників зі свинячим салом !” Інше бачення життя поета: “Тарас Шевченко, - писав Микола Гнатищак – один із найавторитетніших українських католицьких знавців теми - все своє життя глибоко вірив у особового християнського Бога. Не може в нього навіть частинно бути мови про атеїзм, ані навіть про ніяку іншу форму віри в Бога, крім християнської ”.
Дитиною прагнув дійти до одного із залізних стовпів, на яких тримається небо ?
Один із перших дослідників життя і праці Тараса Шевченка Осип Кониський (православний) про його дитинство (батько - Григорій Іванович Шевченко, мав кузню, чумакував і стельмахував), мати – Катерина Якимівна Бойко, вільна селянка) зазначав, що села Моринці (місце народження і хрещення майбутнього поета (Черкащина) і Керелівка (слово ”керели” – щось подібне до граблів), куди переїхала сім’я 1816-го), ще в першій половині XVIII ст. мали церкви греко-католицького віросповідання во ім’я Св. Іоана Богослова.
1875-го у Моринцях звели новий храм, що мав таку ж назву, а в Керелівці діяла церква, зведена замість старої ще 1792-го також з аналогічним йменням. Тарасика ввели у віру 28 лютого (ст. ст.) 1814-го. Христив його священик Алексій Базаринський, хресним батьком був селянин із с. Моринці Григорій Дяденко. Загальну освіту (церковно-приходську) здобув упродовж 2-х років, згодом в його арсеналі були українська, польська і російська мови, вивчав французьку, став людиною енциклопедичних знань. За період навчання в Академії мистецтв нагороджений трьома срібними медалями другого ступеня, мріяв отримати золоту медаль першого ступеня, аби за державний кошт поїхати в Італію. Не сталося.
Дослідник-шевченкознавець Богдан Завадка пише, що до 1768-го жодних конфесійних змін у с. Моринцях не було. Отже, дідусь Тараса, Іван Андрійович, 1757-го р. н. (прожив 115 років) і бабуся Марфа, 1766-го р. н. були греко-католиками. Батько поета, як свідчать документальні матеріали, вдома, особливо у неділю і свята вголос читав Святе Письмо та оповідання про життя святих. Він мав свої власні книжки ”Київський Патерик” і “Мінеї”. Тексти із книг міг почути, а з часом прочитати Тарас Шевченко. Все життя був вельми допитливим, навіть дитиною прагнув дійти до одного із залізних стовпів, на яких тримається небо. Може, й дійшов би, але в дорозі зустріли хлопця чумаки і одвезли додому.
1829-го юний Тарас перебував у м. Вільно. Тут познайомився із полячкою (католичкою) Ядвігою (Ядзею, Дунею) Гусиковською й щиро закохався в неї. Дослідники життєпису поета не знайшли жодних підстав, які свідчили б, що конфесійна приналежність стала на перешкоді душевному зближенню між ним і Ядвігою. Але вона була вільною людиною, він – із кріпаків. Тому й не склалося.
”Золота книга” українського письменства і Пересопницьке Євангеліє
Український вчений-історик Михайло Грушевський вважав, що ”Патерик” і “Кобзар” се були дві найпопулярніші українські книги”…. І далі: ”Не “Слово о полку Ігоревім”, не “Закон і Благодать”, не “Літопис”, а “Патерик” став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства – неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, ”золотою книгою” українського письменного люду, джерелом його утіхи і морального поучення”. Мінея – церковно-богослужбова книга, що містить змінні частини богослужінь нерухомих церковних свят на кожен день місяця окремо (Наталія Пуряєва).
Релігійні погляди, християнське світобачення, відповідний спосіб мислення і життя Тарас засвоював від рідні, односельчан, людей, у середовищі яких зростав і формувався його світогляд. Велику роль у становленні світогляду Тараса мала сільська церква, відправи в ній, проповіді сільського священика, слухання витягів із Євангелій, особисте читання Псалтиря (знав мало не увесь напам’ять), Житій святих. Перший підробіток, як помічник священика, отримав за відспівування небіжчиків: ”Молюся Богу… І не знаю, / Чого маленькому мені / Тойді так приязно молилось…”. У 13-річному віці, після дворічної науки у дяка, котра переважно складалася зі стусанів та різок, Тарас, заставши його зі своїм другом п’яними, “без жалю обнаживши задняя свого наставника та добродія, всипав йому доброї порції березової каші, помстившись досхочу”. В іншому випадку у поміщика Родзянка, побачивши, як старший слуга побив молодшого, негайно залишив будинок, навіть не забравши своїх рукописів. Вже пізніше, у зрілому віці, поет зацікавився Старим Завітом, псалмами Давида, які залюбки переспівував, богословською літературою, працями з історії Церкви, студіями і белетристикою західноєвропейських авторів.
За свідченням поета, Святе Письмо він декілька разів перечитував, надто в часи скрути, вважав його джерелом мудрості і життєдайної снаги. Дещо довідався у школі від учителів-дяків (“у науці” від дяка). Михайло Грушевський: ”У дитячих роках убога дяківка його рідного села відкрила перед ним … поетичну скарбницю, і він лишивсь під її впливами на все життя”. У вірші ”А [ндрію] О [сиповичу] Козачковському” поет згадує, як переписував колядку ”Три царіє со дари” з рукописного списку дяка П. Рубана. До слова, той же корінний переяславець, міський лікар Козачковський (у нього поет гостив 1845-го) оповідає, що він (Шевченко) тоді читав Біблію, ”відзначаючи місця, які вражали особливою величчю мислі”. Коляди, християнські коляди, а не новорічна обрядова дохристиянська поезія, – один із атрибутів католицької обрядовості. Та й вертеп в Україні прийшов із Заходу, християнські колядки витворили українські католицькі (”уніатські”) духовники, про що зазначав Іван Франко у праці ”Наші коляди”.
У Переяславі (наприкінці 1845-го) Шевченко ознайомився з Пересопницьким Євангелієм (1556-1561, монастир Різдва Богородиці, с. Пересопниця) – однією з перших пам’яток офіційної книжності, нашої культури. Маємо записи про це в його археографічних нотатках. Поет звернув увагу на естетичну цінність пам’ятки, назвав її “розкішною”, яка написана ”малоросійським наріччям”, тобто українською мовою, нарешті, навів повністю дарчий запис (17 квітня 1701-го) гетьмана України Івана Мазепи, який подарував книгу Переяславському кафедральному собору (зведений за кошти Івана Мазепи). Поет тоді працював у складі Київської археографічної комісії, мета якої - вивчення пам’яток “руської старовини” у Київській, Подільській та Волинській губерніях.
Нині на цьому Євангелії президенти України приймають присягу. Звернули увагу: Патерик, Євангелія, Тарас Шевченко, Іван Мазепа і нинішня Україна. Наш дослідник (Петро Кралюк) вважає, що Шевченко обережно ставився до постаті Мазепи, ніде в своїх творах не згадував цю історичну постать. Та все ж він знав про меценатську діяльність опального гетьмана, якого проклинала Російська православна церква.
Тарас Шевченко чимало запозичив із особистого читання книг, зокрема творів Григорія Сковороди (філософ, до слова, вважав Біблію окремим символічним світом), із сестрами ходив молитися до Лебединського монастиря (1779), слухав оповіді, перекази старших за віком насельників.
Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв (стипендію мав – 30 рублів, що дорівнювала зарплаті майора російської армії) Шевченко подружився із протестантами. Одним із вчителів у нього був Карл Брюллов (автор художнього полотна ”Останній день Помпеї”), який належав до протестантського середовища. Він скопіював одну з картин Брюллова ”Сон бабусі та онуки”. Тарас був за свідка під час його вінчання у лютеранській церкві. Протестанти, як відомо, і в минулому, і сьогодні підвищену увагу надають вивченню Святого Письма християн.
Старий Завіт: Від Єви до Мойсея у поезії Тараса Шевченка
Поетична творчість Тараса Шевченка, кількість та якість вживання особових власних назв, запозичених із Святого Письма, Житій святих та й узагалі з церковного календаря має важливе значення для дискусійних стосунків поета до Бога й релігії. Так, імена пророків у його поезії згадуються порівняно часто. Звісно, вживання біблійних імен у нього викликане різними причинами. Йдеться про осіб, відомих із Святого Письма Старого Завіту – Єва, Авраам, Яків, Ізраїль, Йосиф, Аарон, Самуїл, Саул, Венямин, Давид, Осія, Гурій, Вірсавія, Анафан (Натан) (біблійний пророк; картав Давида за убивство Урії), Фамар, Амон (Амнон), Мойсей, Михаїл, Самантянина (Авісага Сунамітянка із племені сунамітян), Ісаій, Ієремій, Ієзекіїл. Більшість цих імен маємо у поемі “Царі” та у вірші “Саул”.
Поема “Царі” (“Старенька сестро Аполлона…” (муза) (1858), в основу якої покладено II Книгу Самуїла, присвячена Давидові, якого народ проклинає за розпочату війну. Він висилає Гурія (Урія Хетеянина) на війну, а його жінку Вірсавію (дружина Урії, а потім Давида, від якого вона народила майбутнього царя Соломона) зводить: ”…Мов котюга позирає / На сало, на зелений сад / сусіди Гурія. А в саді / В своїм веселім вертограді / Вірсавія купалась”. У вірші “Саул” (перший біблійний цар Ізраїльсько-Юдейського царства) поет використав сюжет з I Книги Самуїла для антицарської сатири: пророк Самуїл помазав (благословив) Саула на царство (XI ст. до народження Ісуса Христа): “Попросили / Таки старого Самуїла, / Щоб він, де хоче, там і взяв, / А дав би їм старий царя”. Тут же поет описав першого ізраїльського царя Саула, ”трагічну постать, початково вельми надійну, лиш пізніше рішуче відкинену Богом Ягве”.
Дослідник творчого спадку Тараса Шевченка (Михайло Лесів) стверджує, що, розповідаючи про Саула, автор мав на увазі російського царя (Миколу I). Згадується також тут ”чабан Давид”: ”Заревла / Сивоборода, волохата, / Рідня Саулова пузата, / Та ще й гусляра привела / Якогось чабана Давида”. Михайло Грушевський пише, що Шевченко біблійними образами і поетичними зворотами ”громить виразами пророків сучасний царський режим..., словами Псалтиря вчить громадянство соціальної моралі й біблійними фарбами малює майбутнє царство Правди…”. Серед інших персонажів у поемі маємо згадку про Анафана, Амона, Фамара, жінку Самантянина, Авраама, Мойсея, братів Маккавеїв мучеників.
У творах Шевченка маємо також біблійне ймення Месії ”Еммануїл” (”З нами Бог”), окремі молитовні вигуки юдеїв і християн – Осанна ! (Врятуй !), приспів “Алілуя” [хвала Богові), назви біблійних місцевостей – Фавор (гора в Галилеї над Тіверіадським озером), Єлеон (Елеон) - гора поблизу Єрусалима, шлях Мемфіський – дорога, що вела до Мемфіса - столиці давнього Єгипетського царства, міста Вифлеєм, в якому народився Ісус Христос, Назарет – міста в Галилеї (Палестина), місце проживання Ісуса Христа та Його земних батьків – Марії та Йосифа.
Степан Боруцький.
ІА "Вголос": НОВИНИ