22 травня 161 рік тому перепоховали Тараса Шевченка.
Йдеться про його поховання [12 березня [28 лютого за ст. ст.] у Петербурзі і перепоховання на рідній землі у Каневі 10 [22] травня 1861-го. Сьогодні від останнього дня сповнюється 161 рік, дата також не кругла, але все одно пам’ятна для кожного українця. Адже Тарас Шевченко був, є і буде національним Пророком України.
Після заслання - турботи і радості поета
27 березня [ст. ст.] 1858-го на залізничному пероні в Петербурзі з вагона третього класу вийшов сивовусий лисий чоловік з довгою бородою… Солдатчина на засланні підточила його здоров’я. За час духовної неволі, муштри в Орській фортеці, табу писати і малювати – постійно гнітили поета. Взнаки додалися ревматизм, цинга, нарешті, самотність, без дружини і сім’ї. ”Тяжко мені жити! / Маю серце широкеє - / Ні з ким поділити!”.
Тривалий час поет клопотав про нове видання “Кобзаря”, коштами допоміг [1860] меценат із Млієва [Черкащина] Платон Симиренко. Це видання [6 050 примірників] з портретом автора намалював художник Мікешин. Для того часу такий тираж вважався досить великим, хоча й швидко розійшовся. Одну із книг поет надіслав Марку Вовчку з написом: ”Моїй єдині доні – Марусі Маркович - і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко”. Подарував поет свою книгу і славнозвісному кобзареві Остапові Вересаєві. Шевченко навіть мав розмови із видавцями про третє видання “Кобзаря”... Тоді, на жаль, не склалося…
Слідом за “Кобзарем” вийшли окремими книжками в серії по три тисячі поеми “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Катерина”, “Наймичка” збірка віршів “Псалми Давида”.
Заходився поет турботами над виданням “Букваря” для народних шкіл. На початку 1861-го “Букварь Южнорусскій” побачив у світ. Автор особисто висилає його відомим на той час діячам, зокрема, М. Чалому до Києва вислав 1 000 примірників. “Буквар” став великою подією у галузі освіти й національного виховання в Україні. Хоча із Чернігова учитель Л. Тризна скаржився, що митрополит Філарет та адміністрація училища [прикра російщина ще домінувала в Україні] заважають поширенню “Букваря”. І ще одне – були звільнені з кріпацтва Шевченкові брати і сестри. Це добра справа Тараса Григоровича, який ніколи не забував і про своїх покріпачених братів та сестер, вживав чимало заходів у справі їх звільнення.
Мрії про береги Дніпра і ставлення до Петербурга
Тарас Шевченко востаннє відвідав Україну за два роки до своєї кончини. Та все ж виношував думку відбути останні роки життя на рідній землі. 14-15 лютого поет написав останній вірш на звороті автопортрета [офорта]: “Чи не покинуть нам, / небого / Моя сусідонько убога, / Вірші нікчемні риштувать / Вози в далекую дорогу? / На той світ, друже мій, / До Бога, / Почимчикуєм спочивать…”. Восени 1860-го він занедужав на водянку. Важко страждав від нападів недуги. У деяких віршах писав про своє бажання поселитися на березі Дніпра. “Поставлю хату і кімнату, / Садок-райочок насаджу, / Посиджу я і походжу / В своїй маленькій благодаті. / Та в одині-самотині / В садочку буду спочивати”; “…У раю, / Неначе над Дніпром широким, / В гаю – предвічному гаю, / Поставлю хаточку, садочок / Кругом хатини насаджу;”.
Та царський режим тодішньої росії заблокував поетові можливість придбати будиночок у Каневі та примусив його знову повернутися у Петербург. ”Якось-то йдучи уночі / Понад Невою…/ Та, йдучи, / Міркую сам-таки з собою: / ”Якби-то, - думаю, - якби / Не похилилися раби…/ То не стояло б над Невою / Оцих осквернених палат !”. Витяги із його поезії написані у Петербурзі. З одного боку, маємо ще якісь надії поета повернутись в Україну, а з іншого - відчуваємо неприязне його ставлення до царської столиці та її чужих палат.
Перебіг хвороби і страждання
Нездужати став поет з кінця 1860-го. Тяжкий стан здоров’я склався під завершення січня наступного року. 20 січня з трудом написав братові Варфоломію листа, який закінчив словами: “Утомився, ніби копу жита за одним заходом змолотив”. У суботу, 25 лютого в день іменин Шевченка, першим відвідав хворого Михайло Лазаревський. Він застав поета в жахливих муках, який сидів на ліжку і тяжко дихав. “Напиши братові Варфоломію, що мені дуже недобре!, - попросив він приятеля. Невдовзі приїхав лікар Барі і сказав, що водянка перейшла у легені. Мушка, покладена на груди, дещо полегшила страждання. Тарасові Григоровичу прочитали привітальну депешу з Харкова від Трунова. ”Спасибі”, - тільки й міг відповісти. Потім попросив відкрити кватирку, випив склянку води з цитриною і ліг. Гості зійшли в його майстерню.
Хворий продовжував сидіти на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли прийде лікар, і висловлював бажання зажити опій, щоб забутись у сні. Через деякий час до нього знову піднявся Лазаревський. Тоді ж ще раз прийшов лікар, який порадив далі споживати ті самі ліки. О 9-ій годині вечора приїхали два лікарі – Барі і Круневич. Вони вислухали груди хворого: вода продовжувала наповнювати легені. Поставили другу мушку. Друзі зачитали вітальну телеграму від Полтавської громади, на що Шевченко відгукнувся: ”Спасибі, що не забувають”. Через хвильку-другу пожалівся, що в нього починається пароксизм. Поклали на руки гірчичники… Майже всю ніч так і просидів на ліжку, обіпершись об нього руками: біль у грудях не дозволяла йому лягти. Він то засвічував, то гасив свічку.
О п’ятій годині попросив слугу приготувати чаю і випив склянку з молоком. “Прибери ж ти тепер тут, а я зійду вниз”. Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів до шостої поета не стало.
28 лютого [12 березня] відбулася поховальна обідня. Храм був повний людей. О п’ятій годині покійного поховали. На похоронах мали слово прощання: Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Микола Костомаров, Павло Чубинський…
Остання дорога в Україну, до рідної землі
Наприкінці квітня 1861-го було дано дозвіл на перепоховання праху поета в Україні. 26 квітня українці Петербурга прийшли на могилу поета. Відкопали її, вийняли труну, вложили її в другу, зроблену із цинку, запаяли і поставили на віз. ”Доки Тарасова могила була в Петербурзі здавалося нам, - сказав у прощальному слові Григорій Квітка-Основ’яненко, - що смерть ще не все взяла з собою, а тепер прощай, Тарасе, навіки прощай !”. Жалобний повіз з чорною цинковою труною рушив з Петербурга в Україну. Домовину покрили червоною китайкою – заслугою козацькою. Процесія рушила через увесь Петербург до залізниці. Проводжати тіло поета поїхали Олександр Лазаревський та Григорій Честахівський.
Наступного дня приїхали до Москви, зустрічали прах українського Кобзаря урочисто. Домовину встановили в тихонівській церкві. Попрощатися із Українським Пророком прийшло чимало людей. Червона китайка свідчила про поета-страдника. Вона давала людям знати – Батько українського слова назавжди покидає землю російської імперії. Саме в ній він за слово правди, волі і любові до України був ув’язнений і засланий у далекі казахські степи. Далі – Тула, Орел, Севськ, Глухів, Батурин, Ніжин, Бровари. Київ, Канів.
Домовину в Україну везли кіньми. Коли її перевозили через Ніжин до Канева, на Чернечу гору, то на подвір’ї Спасо-Преображенського собору [1757] відправили панахиду. У Ніжині траурна колісниця, прикрашена вінками: лавровим - петербурзьким, миртовим – орловським, була ввезена в огорожу церкви. Там студенти Ніжинського ліцею прикріпили до труни вінки і квіти. Після закінчення панахиди церковна процесія проводжала домовину через усе місто за Київську заставу верстви дві від станції…
Студенти Київського університету та молодь, які вийшли за Київ зустрічати тіло поета, підійшли до домовини, склали скорботний уклін Кобзареві. Випрягли коні і самі повезли карету з катафалком, на якому лежала домовина, покрита червоною китайкою, через ланцюговий міст до Києва. Тіло Сина України везли його діти – Михайло Драгоманов, Петро Косач, Микола Лисенко, Михайло Старицький, студенти. У надвечір’я процесія прибула до Києва, на Поділ, домовину поставили у храмі Різдва Христового. До слова, задля цього також чекали на дозволи, тепер від губернатора та митрополита.
Родичі хотіли перепоховати тіло Шевченка у Києві, інші учасники дійства пропонували – у Видубицькому монастирі, або на “Аскольдовій” могилі, чи на Щекавиці. Зрештою, зійшлися на одній: ”У Каневі”. “ Щоб лани широкополі / І Дніпро, і кручі / Було видно, було чути, / Як реве ревучий… Щоби чогось не сталося сюди прибула чисельна поліція.
Протоієрей Мацкевич: ”Вийшло так, як ти бажав: ти хотів жити у Каневі, то й живи до віку вічного”
Наступного дня домовину понесли на руках до пароплава ”Кременчук“. 10 [22] травня винесли гріб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою, замість волів запрягся люд хрещений і повезли діти свого Батька, що повернувся з далекого краю до свого дому. Яму на горі викопали студенти з Канева. На високій Чернечій горі о 7-ій годині вечора урочисто перепоховали Кобзаря. Тут насипали високу могилу і поставили на ній дубовий хрест. На ньому Василь Тарнавський написав: “Свою Україну любіть !” Через 23 роки зусиллями Варфоломія Шевченка зведено великий кам’яний хрест. Згодом могилу упорядкували, засадили садок, звели біля нього невеличкий будиночок, виконавши заповіт “апостола Правди і Науки” - великого сина України.
Степан Боруцький.
ІА "Вголос": НОВИНИ