Детермінантою суспільства є процес самоорганізації. Він розпочався з створенням першої людської спільноти і триватиме доки буде існувати людство. Форми і відповідні їм назви суспільних формацій змінювали одна одну, але процес за своєю суттю завжди був той самий – самоорганізація. Характерні ознаки самоорганізації виражаються через духовність, економіку і культуру. До цього переліку не слід відносити державу – саму молоду суспільну формацію, принаймі ще не зараз. Державу, в сучасному розумінні, слід ідентифікувати як інститут, що твориться суспільною елітою для захисту як інтересів цілого суспільства так і кожної особи зокрема. Для цього їй надаються владні повноваження, здійснюючи які держава чинить певний вплив на суспільство. Масштаби цих повноважень повинні визначатися за принципом субсидіарності, в результаті чого вони будуть мінімально необхідними. А якщо їх розміри перевищують здоровий глузд, то воля до самоорганізації згасає, суспільство занепадає і зрештою втрачає „свою” державу. Слово „своя” взято в лапки, бо своя держава не повинна спричиняти такої ситуації. В будь-якому випадку, після створення держави, слід розглядати паралельне існування двох критеріїв формування суспільства – самоорганізація – за яким продовжує розвиватися суспільство і рукотворного інституту держави – яка за допомогою законів і свого апарату здатна чинити достатньо вагомий вплив на свого творця.
За класичною схемою, умовою творення держави є попереднє формування нації. Тоді і ознакою, за якою в суспільстві викристалізовується еліта, буде національна ідея. З цим Україні якраз не поталанило. Ні чужоземна експансія, ні соціалістична облуда цьому аж ніяк не сприяли, а жертви принесені на олтар боротьби за національну ідентичність, виявилися непомірно великими для швидкої регенерації процесів самоорганізації в суспільстві. І коли врешті Україна підійшла до власної незалежності, інтелігенція, в переважній більшості, виявилася неспроможною до національної ідентифікації самої себе, в результаті чого псевдоеліта сформувала псевдодержаву з повним набором патологій влади, що знаходиться в дисонансі з суспільством. Тут доречно згадати вислів першого прем’єр міністра Індії Дж. Неру: „Інтелігенція, вихована окупаційною владою, є ворогом власного народу”. Зміст цього вислову є глибшим, ніж видається на перший погляд, бо ця ворожість не є явною, а проявляється в благих намірах за умов неспроможності. Є приклади творення держав мультинаціональними суспільствами. Але і у цьому випадку завжди виділяється титульна нація, котра задає тон державотворчого процесу, причому титульність не завжди визначається численністю нації, на мою думку - скоріше завзятістю. У цьому випадку домінантність переходить від націоналізму до патріотизму, менш стійкого до різних спокус.
Як не дивно, найбільша загроза українському суспільству йде саме від держави, яку воно створило. Ця держава, взявши на себе зобов’язання, котрі згідно з принципом субсидіарності, держава не повинна мати, бо апріорі не може виконати, вона забирає у людей енергію дбати про своє майбутнє. Я скеровую свої зусилля на пошук відповідей на питання „Як цьому зарадити”. Мені давно набридло бути громадянином злиденної держави, в якій природні права людей підмінені чи обмежені симулякрами, що в нас їх називають законами. Це нищить суспільство від основ, і катастрофічних наслідків уже ніхто не може заперечувати. Для виправлення ситуації не потрібно мавпувати чужий устрій, а в першу чергу перестати заважати процесу взаємодії людей в суспільстві. А люди в суспільстві взаємодіють, обмінюючись результатами своєї праці. І тут важливий не тільки розмір цього результату, але і наскільки шанується праця як суспільна категорія. Сьогодні цьому заважають і високі податки, і визначене законами ставлення до суспільних інститутів: особи, сім’ї, родини, громади, праці і приватної власності.
Процес самоорганізації є динамічним і неймовірно складним для того, щоб його осягнути і описати. Але коли визнати, що суспільство це система – складна, багаторівнева, розгалужена, не лінійна, часом не передбачувана, але все ж система, ми зможемо залучити до справи розпізнання процесів самоорганізації найкращі праці науковців, які будь-коли працювали над питаннями систем. В цій справі я далеко не першопроходець. Вважаю найбільш доцільним розглянути дослідження поводження нелінійних соціальних систем проведені Дж. Форрестером. Його знаменита теорія динаміки складних систем звичайно не в стані пояснити весь процес самоорганізації, але дуже добре, на мій погляд, розкриває труднощі, виявляє риси і можливості впливу на ці процеси. Ця теорія, за визнанням самого Форрестера, не є вичерпною. До того ж кожне суспільство має свої, специфічні властивості, але все ж, базові знання дозволяють уникнути багатьох помилок. Скористаюся порадами професора Анатолія Свідзинського щодо найбільш важливих фрагментів з двох книг Дж. Форрестера: „Світова динаміка” і „Динаміка міста”.
„ Інтуїтивно очевидні „розв’язки” соціальних проблем мають кілька пасток, зумовлених характером складних систем. Перш за все спроба відреагувати на частину симптомів може тільки створити нову форму поведінки системи, яка також веде до неприємних наслідків. По-друге, спроба домогтися короткочасного поліпшення може призвести до труднощів у довгостроковому плані. По-третє, локальні цілі для частини системи не зрідка знаходяться у суперечності з інтересами системи в цілому. По-четверте, часто намагаються впливати на систему у тих її частинах, де вона малочутлива до такого впливу…”
Риси складних систем:
„1. Контрінтуїнтивні, (такі, що не видаються істинними при оцінці на основі інтуїції чи здорового глузду);
2. Дивовижно нечутливі до змін багатьох параметрів системи;
3.Резистивні (опираються) до адміністративних новацій;
4.Містять точки впливу часто в несподіваних місцях, які можуть змінити баланс у системі;
5.Протидіють і компенсують зусилля, що прикладаються ззовні, шляхом зниження темпу відповідної дії, що генерується всередині системи…;
6.Їхня віддалена… реакція на якесь адміністративне нововведення часто виявляється прямо протилежною до негайної…реакції на це нововведення;
7.Мають тенденцію до погіршення стану.”
Цей останній пункт фактично говорить про те, що суспільства занепадають від втручання в їх природній процес самоорганізації, а пункт 5 українці влучно схарактеризували одним словом – „ватяність”.
Важко не погодитись і з висновком Анатолія Свідзинського до якого він прийшов, опрацювавши наведені вище цитати: „ З огляду на сказане, основний принцип якого треба дотримуватися … має бути тим самим, що й у медицині „Не нашкодь”. Ця рекомендація тим більш слушна, що названі соціальні системи ще складніші ніж окремий людський організм, і необережне втручання, здійснене навіть з найкращими намірами, може спричинити шкоду.” Залишилось хіба що сказати ще декілька слів про самоорганізацію. Не потрібно намагатись підмінити цей феномен законодавством чи адмініструванням, бо не існує таких інструментів за допомогою яких можна би було організовувати суспільні процеси настільки вдало, вірно і корисно для людей, наскільки це робить само суспільство. Жахливіших наслідків і переконливішого експерименту над суспільствами, що їх провів соціалізм, годі навіть вигадати.
ІА "Вголос": НОВИНИ