The Damned "So, Who's Paranoid" (2008)
Лондонські піонери панкушного руху The Damned в рік великих камбеків на хвилі ревайвалів 70-і 80-х засвітились в ефірі й своїм параноїдом.
Він виявився нехілим та вирізненим серед запливонів у модні епохи між іншими адептами альтернативи. Еклектика The Damned досягає небачених розмірів і возводить їх в ранг гуру, які лівим пальчиком руки показали молокососам, як тре грати орієнтуючись на 80-ті, і як тре зажигати, векторуючись на 70-ті.
Щоправда дивно слухати, як піонери панкухи бавляться в хороший хардяк, чи тусять на ягідках нью-вейву. Але пам’ятаючи про фірмовий іронізм The Damned, все стає на свої пішоходні зебри.
Дейв Веньян і його братва проскакали територією панкухи, павер-попу, арт-року, ракенролу, нью-вейву, щоб глемово виїбнутись своїм фронтменним і хоровим співами над головами таких наприкладних банд, як Tears For Fears, The Divine Comedy, Badly Drawn Boy. Від баритону фронтмена втікають усі привиди опери.
Хардові запілони шаряться над територією Led Zeppelin. Психоделія, блюзон і хаммонди їм в хелп.
Пафосно-трагедійні (в позитивному сенсі) баладки перестрілюються з хардовими бойовичками, де хаммонди шкварять і стібнуться над космічним Елвісом. Роуд-муві байкерського щастя шукають свої блюзові коріння. 14-ти хвилинний "Dark Asteroid" пролітає над планетами Buffalo Springfield чи Doors, щоб в 2-й своїй половині звалитись в краут-рок в дусі Neu!
Талант The Damned явно не пропитий і не прокурений. Та й є що послухати на "So, Who's Paranoid". Вони ж зубри епохи, а не якісь новомодні стручки в фрікуватих прикідонах.
1. A Nation Fit For Heroes
2. Under The Wheels
3. Dr. Woofenstein
4. Shallow Diamonds
5. Since I Met You
6. A Danger To Yourself
7. Maid For Pleasure
8. Perfect Sunday
9. Nature's Dark Passion
10. Little Miss Disaster
11. Just Hangin'
12. Nothing
13. Dark Asteroid
Morrissey "Years of Refusal" (2009)
Великий і жахливий Гудвін Моріссі схоже, що підкачав вуха своїх фанатів. Фанати The Smiths – то зовсім інша парафія. "Years of Refusal" далеко не допливає до фінішних ліній "You Are The Quarry" (2004) та "Ringleader Of The Tormentors" (2006).
Заморочений довгими назвами своїх треків та пафосним ковриком свого диску, Моріссі якось так обламався на саунді альбому. Безбарвного та прохідного в своїй дискографії.
Стартовий трек у всій своїй панкушній драйвовості вирізняється тільки вокально-ігровим приспівом. Інкольна попсова саспенсність тотально перебивається екстазійними підстрибалочками обкурених кроликів, які зібрались зустріти схід сонця на випускному. Марші Моріссі переростають у госпельні формати. Госпельні формати запорюються незрозумілою радістю. Прикольний старт "Black Cloud" тому приклад. Інді-попчик перестрибує в середньостатистичний хардяк.
Декілька разів виникають шпанські ля гітари, щоб повідомити про успіхи альбому The Last Shadow Puppets. Оперний спів паралелиться з зафузованими гітарами, що явно вже боян. Перкусія і фузи – рулять, крейзануті скачки на відкритій місцевості тривають ("One Day Goodbye Will Be Farewell"). Але толку? Райдужний екстазік вимучений, сірий і нецікавий.
На "It's Not Your Birthday Anymore" Моріссі чомусь вирішив пошпілятись з 1-м альбомом Keane. На "You Were Good in Your Time" він згадав про розслаблену баладку про лямур на мості прощання. Та враховуючи орієнтацію Моріссі, йому там точно не до шершеляфамів. Хоча, тречок, мейбі – і найкраще, що є на альбомі.
Усе інше – це пафосні оркестровки про життя в драматичному театрі від престарілого гоміка та одноразові файтінги з Muse. Всього – навалом, але без фантазії та ума.
1. Something Is Squeezing My Skull
2. Mama Lay Softly on the Riverbed
3. Black Cloud
4. I'm Throwing My Arms Around Paris
5. All You Need Is Me
6. When Last I Spoke to Carol
7. That's How People Grow Up
8. One Day Goodbye Will Be Farewell
9. It's Not Your Birthday Anymore
10. You Were Good in Your Time
11. Sorry Doesn't Help
12. I'm OK By Myself
Counting Crows "Saturday Nights & Sunday Mornings" (2008)
Каліфорнійці Counting Crows повернулись на олімпи коледжної альтернативи з новим альбомом, де треків рівня "Mr. Jones", "Accidentally in Love", "Big Yellow Taxi" сумарно не вистачає, але й це не біда, бо вистачає іншого, не менш цікавого для вух добра.
До слави "Colorblind" намагається (і небезпідставно) добратись "On a Tuesday in Amsterdam Long Ago" До похуїстичних смайликів Counting Crows та хрипло-сумного голосу Адама Дуріца намагається добратись усе інше.
Альбом – норма. Каутінги не лазять в жодні експерименти. Вдосконалюють дорогу Ділана та R.E.M. Фолк, блюз та кантрі – їх рідний дім. І тут тре бути уважним (як на "Los Angeles"), бо бойзбенди з Rascal Flatts вже встигли розспіватись під гьорлними віндовсами. На "Los Angeles" Counting Crows заносить так, що останній альбом R.E.M – в глибокій американській жопі. "Insignificant" також на варті каунтінгівського щастя.
Крейзанута фортепіанна і гітарки "Cowboys" заженуть до чортиків не одного фаната хайвейного екстазу. Акустичні (і не тільки) моменти ("Washington Square", "Washington Square", "When I Dream of Michelangelo", "You Can't Count on Me") підпливають під вже й так широку саундтрековість дисків Counting Crows. Мелодрамки – то канєшно, соплі сопливі, але заради треків каунтів – то мона подивитись. "Anyone But You" тусить з територіальними водами Mojave 3.
Деколи Counting Crows заносить в сопливий радіоформат, але на щастя, не так сильно, як ту ж Sheryl Crow.
Сумарно ж "Saturday Nights & Sunday Mornings" – може бути найкращим диском Counting Crows. Драйвом, силою і голосом Адама – він на то заслуговує.
1. 1492
2. Hanging Tree
3. Los Angeles
4. Sundays
5. Insignificant
6. Cowboys
7. Washington Square
8. On Almost Any Sunday Morning
9. When I Dream of Michelangelo
10. Anyone But You
11. You Can't Count on Me
12. Le Ballet d'Or
13. On a Tuesday in Amsterdam Long Ago
14. Come Around
фото: pepinpress.co
Лондонські піонери панкушного руху The Damned в рік великих камбеків на хвилі ревайвалів 70-і 80-х засвітились в ефірі й своїм параноїдом.
Він виявився нехілим та вирізненим серед запливонів у модні епохи між іншими адептами альтернативи. Еклектика The Damned досягає небачених розмірів і возводить їх в ранг гуру, які лівим пальчиком руки показали молокососам, як тре грати орієнтуючись на 80-ті, і як тре зажигати, векторуючись на 70-ті.
Щоправда дивно слухати, як піонери панкухи бавляться в хороший хардяк, чи тусять на ягідках нью-вейву. Але пам’ятаючи про фірмовий іронізм The Damned, все стає на свої пішоходні зебри.
Дейв Веньян і його братва проскакали територією панкухи, павер-попу, арт-року, ракенролу, нью-вейву, щоб глемово виїбнутись своїм фронтменним і хоровим співами над головами таких наприкладних банд, як Tears For Fears, The Divine Comedy, Badly Drawn Boy. Від баритону фронтмена втікають усі привиди опери.
Хардові запілони шаряться над територією Led Zeppelin. Психоделія, блюзон і хаммонди їм в хелп.
Пафосно-трагедійні (в позитивному сенсі) баладки перестрілюються з хардовими бойовичками, де хаммонди шкварять і стібнуться над космічним Елвісом. Роуд-муві байкерського щастя шукають свої блюзові коріння. 14-ти хвилинний "Dark Asteroid" пролітає над планетами Buffalo Springfield чи Doors, щоб в 2-й своїй половині звалитись в краут-рок в дусі Neu!
Талант The Damned явно не пропитий і не прокурений. Та й є що послухати на "So, Who's Paranoid". Вони ж зубри епохи, а не якісь новомодні стручки в фрікуватих прикідонах.
1. A Nation Fit For Heroes
2. Under The Wheels
3. Dr. Woofenstein
4. Shallow Diamonds
5. Since I Met You
6. A Danger To Yourself
7. Maid For Pleasure
8. Perfect Sunday
9. Nature's Dark Passion
10. Little Miss Disaster
11. Just Hangin'
12. Nothing
13. Dark Asteroid
Morrissey "Years of Refusal" (2009)
Великий і жахливий Гудвін Моріссі схоже, що підкачав вуха своїх фанатів. Фанати The Smiths – то зовсім інша парафія. "Years of Refusal" далеко не допливає до фінішних ліній "You Are The Quarry" (2004) та "Ringleader Of The Tormentors" (2006).
Заморочений довгими назвами своїх треків та пафосним ковриком свого диску, Моріссі якось так обламався на саунді альбому. Безбарвного та прохідного в своїй дискографії.
Стартовий трек у всій своїй панкушній драйвовості вирізняється тільки вокально-ігровим приспівом. Інкольна попсова саспенсність тотально перебивається екстазійними підстрибалочками обкурених кроликів, які зібрались зустріти схід сонця на випускному. Марші Моріссі переростають у госпельні формати. Госпельні формати запорюються незрозумілою радістю. Прикольний старт "Black Cloud" тому приклад. Інді-попчик перестрибує в середньостатистичний хардяк.
Декілька разів виникають шпанські ля гітари, щоб повідомити про успіхи альбому The Last Shadow Puppets. Оперний спів паралелиться з зафузованими гітарами, що явно вже боян. Перкусія і фузи – рулять, крейзануті скачки на відкритій місцевості тривають ("One Day Goodbye Will Be Farewell"). Але толку? Райдужний екстазік вимучений, сірий і нецікавий.
На "It's Not Your Birthday Anymore" Моріссі чомусь вирішив пошпілятись з 1-м альбомом Keane. На "You Were Good in Your Time" він згадав про розслаблену баладку про лямур на мості прощання. Та враховуючи орієнтацію Моріссі, йому там точно не до шершеляфамів. Хоча, тречок, мейбі – і найкраще, що є на альбомі.
Усе інше – це пафосні оркестровки про життя в драматичному театрі від престарілого гоміка та одноразові файтінги з Muse. Всього – навалом, але без фантазії та ума.
1. Something Is Squeezing My Skull
2. Mama Lay Softly on the Riverbed
3. Black Cloud
4. I'm Throwing My Arms Around Paris
5. All You Need Is Me
6. When Last I Spoke to Carol
7. That's How People Grow Up
8. One Day Goodbye Will Be Farewell
9. It's Not Your Birthday Anymore
10. You Were Good in Your Time
11. Sorry Doesn't Help
12. I'm OK By Myself
Counting Crows "Saturday Nights & Sunday Mornings" (2008)
Каліфорнійці Counting Crows повернулись на олімпи коледжної альтернативи з новим альбомом, де треків рівня "Mr. Jones", "Accidentally in Love", "Big Yellow Taxi" сумарно не вистачає, але й це не біда, бо вистачає іншого, не менш цікавого для вух добра.
До слави "Colorblind" намагається (і небезпідставно) добратись "On a Tuesday in Amsterdam Long Ago" До похуїстичних смайликів Counting Crows та хрипло-сумного голосу Адама Дуріца намагається добратись усе інше.
Альбом – норма. Каутінги не лазять в жодні експерименти. Вдосконалюють дорогу Ділана та R.E.M. Фолк, блюз та кантрі – їх рідний дім. І тут тре бути уважним (як на "Los Angeles"), бо бойзбенди з Rascal Flatts вже встигли розспіватись під гьорлними віндовсами. На "Los Angeles" Counting Crows заносить так, що останній альбом R.E.M – в глибокій американській жопі. "Insignificant" також на варті каунтінгівського щастя.
Крейзанута фортепіанна і гітарки "Cowboys" заженуть до чортиків не одного фаната хайвейного екстазу. Акустичні (і не тільки) моменти ("Washington Square", "Washington Square", "When I Dream of Michelangelo", "You Can't Count on Me") підпливають під вже й так широку саундтрековість дисків Counting Crows. Мелодрамки – то канєшно, соплі сопливі, але заради треків каунтів – то мона подивитись. "Anyone But You" тусить з територіальними водами Mojave 3.
Деколи Counting Crows заносить в сопливий радіоформат, але на щастя, не так сильно, як ту ж Sheryl Crow.
Сумарно ж "Saturday Nights & Sunday Mornings" – може бути найкращим диском Counting Crows. Драйвом, силою і голосом Адама – він на то заслуговує.
1. 1492
2. Hanging Tree
3. Los Angeles
4. Sundays
5. Insignificant
6. Cowboys
7. Washington Square
8. On Almost Any Sunday Morning
9. When I Dream of Michelangelo
10. Anyone But You
11. You Can't Count on Me
12. Le Ballet d'Or
13. On a Tuesday in Amsterdam Long Ago
14. Come Around
фото: pepinpress.co
ІА "Вголос": НОВИНИ