Who is Ердоган?
Від часів Ататюрка двома найвпливовішими політичними силами в Туреччині були ісламісти та військові. Останні здійснили за останні півстоліття чотири державні перевороти і де-факто контролювали політичний курс цивільних урядів, будучи гарантом світської моделі розвитку держави. При цьому політичний режим залишався авторитарним попри демократичні декларації. Прем'єр-міністр, а потім і президент Ердоган позиціонував себе як ісламіст, хоча декларував, що не збирається відходити від світських принципів державного устрою Туреччини. На початковому етапі свого правління Ердоган боровся з армією, яка фактично керувала впродовж 70 років країною. Заручившись підтримкою Європи, главі уряду вдалося прибрати з політичної сцени турецьких генералів. Ердогану також вдалося провести конституційний референдум, в результаті чого Туреччина перетворилася з парламентської в парламентсько-президентську республіку.
З 2002 по 2015 рік партія Ердогана чесно вигравала чотири парламентські кампанії і перебуває при владі за результатами всенародного голосування. Однак багато турків невдоволенні курсом президента та авторитарними елементами його правління. З 2011 року в країні зросли обмеження свободи слова, свободи преси та Інтернету, в ісламістському дусі були введенні нові обмеження на споживання алкоголю, виданні жорсткіші норми щодо абортів, а також з'явилися елементи цензури телевізійного контенту. Обмежувалися також права на вільні зібрання громадян. Сьогодні Туреччина Ердогана посідає 154-те місце у Рейтингу свободи слова із 179 країн, а самого турецького лідера нерідко називають диктатором.
Показово, що у 2013 році протести та мітинги опозиції придушував не лише Янукович. В травні 2013 року в Туреччині почалися мирні демонстрації й розгорнулося наметове містечко проти вирубки парку Ґезі в центрі Стамбула. Поліція спробувала знести намети, використовуючи сльозогінний газ та водомети, було затримано сотні протестувальників. Фото та відео брутальних дій турецької поліції розійшлися Інтернетом, тож наступного дня на вулиці вийшло значно більше людей - по всій країні протестували проти насильницького розгону мирної акції. Вуличні сутички мітингувальників з поліцією, розгін натовпу водометами й надмірне застосування сили у Стамбулі викликали осуд з боку міжнародної спільноти.
Однак, боротьба з корупцією, вольова рішучість, повага до традиційних цінностей, патріотична риторика та націоналізм президента у поєднанні з помітними економічними успіхами досягнутими за його правління (Туреччина посідає 17 місце у світі за ВВП), сприяли його популярності як національного лідера. Ердоган неодноразово заявляв, що хоче відновити велич Османської імперії, що давало йому підтримку турецьких патріотичних сил. Водночас, тверда міжнародна політика Туреччини та її втручання у військові конфлікти в Іраку та Сирії, активна боротьба з "Ісламською Державою" змушували рахуватися з нею США та ЄС. Після відмови Вашингтону у розміщенні своїх військових баз на турецькій території для війни з Іраком та рішучої позиції щодо Росії, Туреччину почали вважати самостійним геополітичним гравцем і регіональним лідером.
Спроба частини невдоволених турецьких офіцерів вчинити переворот і взяти владу в ніч на 15 липня, хоч і була ліквідована, проте засвідчила наявність кризових тенденцій в країні. Громадяни Туреччини стали на захист законної влади і виступили проти спроби військових знову втрутитися в політику. Ердоган зміцнив владу, однак 265 загиблих, 2639 заарештованих заколотників, бомбардування гелікоптерами резиденції президента, захоплення в заручники командувача ВМС Туреччини та повітряні бої над столицею можуть стати підставою для профілактики подібних інцидентів в майбутньому. Ердоган вже заявляв, що учасники заколоту будуть жорстко покарані, а в країні з цього приводу збираються відновити смертну кару. В такому випадку про подальшу європейську інтеграцію Туреччини можна забути, особливо якщо заколотникам будуть виносити смертні вироки.
Спроба перевороту засвідчила, що значна частина турецького суспільства та армії невдоволенні курсом Ердогана, а хвиля репресій може стати швидше каталізатором нових антиурядових виступів, аніж засобом стабілізації в країні. Політична нестабільність завдасть удару по туристичній галузі країни та пришвидшить сповзання економіки у рецесію. Головною жертвою заколоту стане турецька демократія. Показово, що Ердоган прийшов до влади демократичним шляхом і зберіг владу саме завдяки демократії. Відступ від демократичних норм обов'язково призведе до нового перевороту чи революційного виступу невдоволеної частини громадян, однак тоді в числі невдоволених можуть бути ті, хто вночі 15 липня захищав президента від заколоту військових.
Уроки для України
Спроба військового перевороту в Туреччині, хоч і невдала, проте може стати наочним прецедентом для тих країн, в яких влада давно втратила кредит народної довіри, а армія натомість залишається в суспільстві авторитетною силою. На фоні тотальної дискредитації політиків, в тому числі "нових, молодих, креативних та демократичних", українці найбільше схильні довіряти солдатам та офіцерам, які не словами, а власним героїзмом і кров'ю захищають країну у зоні АТО. І часто військові та добровольці роблять це не завдяки, а всупереч політиці влади та армійського начальства.
Серед українських бійців накипає обурення з приводу зрадницьких Мінських домовленостей, нерішучості політиків щодо захисту власної країни, нездатності влади організувати належне забезпечення армії, не кажучи вже про подолання армійської корупції, хабарництва у військкоматах та розкрадання військового майна і зброї. Зневага та цинізм влади до українців особливо гостро проявляється в байдужості до долі поранених та скалічених солдатів, які змушені самостійно вирішувати проблеми свого лікування. Повернувшись з зони бойових дій, військові зіштовхуються з байдужістю чиновників та політиків, яким плювати на солдата, котрий місяць стоїть в черзі на отримання довідки учасника бойових дій, а без хабара він на неї чекатиме роками. Сьогодні практично всі учасники АТО критично ставляться до діючої влади і розуміють, що після закінчення війни їхня боротьба за батьківщину не припиниться.
Тож подальше підвищення невиправданих податкових поборів, багатократні неринкові збільшення плати за газ та комунальні платежі, поглиблення соціальної прірви і збідніння населення можуть викликати відповідну реакцію не лише в суспільстві, але й в армії. І на відміну від Туреччини, де Ердогана підтримала значна частина населення і військових, в української влади такої підтримки взагалі немає.
Валерій Майданюк, політолог спеціально для «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ