Коли в Україну прийшла війна, далеко не всі українські артисти висловили свідому громадянську позицію. Хтось остаточно зібрав валізи та помчав на Росію у пошуках «високих» гонорарів та «слави». Інші ж – залишилися відданими Батьківщині. Серед тих, ким дійсно можемо пишатися, – заслужена артистка України, акторка театру та кіно Ірма Вітовська-Ванца. Її патріотизм вражає: з початком російської агресії жінка втратила 70% заробітків, відмовившись від зйомок у російських фільмах та серіалах, а ще – вона активно допомагає нашим захисникам та закликає до цього інших.
«Вголосу» випала унікальна нагода поспілкуватися з Ірмою Вітовською. Ми розмовляли про феномен Василя Сліпака, її власну громадянську позицію, а також – про те, чому мистецтво не може бути поза війною під час війни.
– Знаю, що Ви були особисто знайомі з Василем Сліпаком... Якщо не помиляюсь, доля вас звела у Львові ще в студентські часи. Це правда?
–Так. Я познайомилася з Василем, коли навчалася на 1 курсі Львівської консерваторії. Час від часу ми з ним спілкувалися, бо він добре товаришував з моєю однокурсницею. А ще в нас було таке місце, де ми часто пересікались – їдальня. Ой, як згадаю, ми там постійно їли і багато говорили... Також, він ходив як вільний слухач на наші заняття, йому було дуже цікаво пізнавати те, що вчимо ми. Бо, насправді ж, вокалісти-оперники теж проходять акторську школу. Вона у них, звісно, не така, як у акторів драми, але також їм потрібна. Нам усім, в свою чергу, було цікаво слухати й Василя. Власне, ми всі якось одночасно розвивались: він відкривав для себе певні напрямки театрального мистецтва, а ми – відкривали для себе світи опери...
– Яким він тоді був, розкажете?
– Якщо б ви побачили записи та фотографії з тих часів, десь 94-го року приблизно, то ви б його не впізнали! Тоді він ще такий худенький був, абсолютно не схожий на того Василя, якого ми зараз пам‘ятаємо. Це вже тепер ми його знаємо мужчиною: з широкими плечима, стрункою поставою та голосом... До речі, тоді у нього голос був дуже рідкісний, як для хлопця. Це було надзвичайно, бо співав він насправді дуже високо. Мабуть, не кожна представниця жіночого сопрано могла такі високі ноти взяти!
Бути до кінця відданим Україні
–Його унікальний тембр голосу був щасливим квитком на світову сцену...– Беззаперечно! Василь Сліпак – це справжній феномен у чоловічому вокалі. Тому, аж ніяк не дивно, що його голосом почали цікавитись поза межами України, а зокрема, і у Європі... Тоді він отримав пропозицію та й поїхав собі. Але, знаєте, всупереч цьому, він завжди був відданий Україні. А ще, він завжди з теплом говорив про те, що важливо, аби у світі знали про українських співаків. Як оперний співак, він завжди вболівав за мистецтво вокалу та за своїх побратимів і сестер, які живуть цим мистецтвом...
– Коли Василь поїхав підкоряти Європу, ваші життєві дороги на зовсім розійшлись?
– Не зовсім. Вдруге у моєму житті Василь вже з’явився з баритоном. Це було ще до Майдану. Він тоді приїхав з-за кордону до Києва, мав якісь справи тут. Якось так сталось, що ми зовсім випадково зустрілися, випили кави. Я спочатку Василя навіть не впізнала, бо в університеті відпустила його ще хлопцем, а під час цієї зустрічі побачила дорослого чоловіка. Пригадую, підходить до мене дядько, і каже: «Ти що, мене не впізнаєш?». А я спочатку дивлюся на нього декілька хвилин, і не можу згадати, хто це, хоч і розумію, що обличчя знайоме.
– Відданість Василя Сліпака Україні була справді надзвичайною. Навіть під час Майдану, перебуваючи поза межами Батьківщини, він активно підтримував своїх співгромадян... А чи знали Ви про його волонтерську діяльність в подальшому? Як відреагували, коли дізнались, що Василь пішов на війну?
– Спочатку я навіть не знала, що Василь у самому серці Парижу збирає людей, аби підтримати український Майдан. Потім для мене був шок, що Василь їздить на схід і возить допомогу для наших хлопців. Але, знаєте, ще більше я була шокована, коли почула, що він пішов воювати. Ви розумієте, Василь Сліпак був людиною з неймовірними амбіціями та потенціалом. У нього в майбутньому могла б бути ще більш блискавична кар'єра, він би й далі прославляв Україну на світовому рівні! Але поїхав туди, і, на привеликий жаль, загинув... Але він щиро туди пішов, бо був дійсно до кінця відданий Україні! Це його туди й повело.
Якщо забити «болт», то в Україні нічого не зміниться
– Знаємо, що й Ваша громадянська позиція – чітка й переконлива. Ви також активно займаєтесь волонтерством, та, якщо не помиляюсь, навіть їздили на передову до наших захисників?– Нашим воїнам я почала допомагати ще у 2014 році. Тоді, мабуть, кожен хотів у це якусь частинку себе вкласти. Я теж допомагала, чим могла: час від часу ходила у військовий госпіталь, шукала якісь кошти на операції для поранених АТОвців. І на передову ми також возили допомогу, щоправда, це більше одягу стосувалося, медикаментів. Але, я й досі ні на крок не відходила від цієї теми, тому що мене це болить і я відчуваю в собі сумління. У моїх планах – долучитись до якоїсь реабілітаційної програми для хлопців та дівчат, яким складно повернутися в соціум після війни. Розумієте, війна – це руйнація певних орієнтирів, великий вантаж.. А ще мені дуже образливо і боляче бачити, що у нас стільки людей, які абсолютно байдужі й далекі до того, що відбувається на сході...
– Коли ви були на передовій, виступали для хлопців? Мабуть, вони були дуже раді, що про них не забувають публічні люди…
– Ні, не виступала, у мене не було такої програми, бо, все ж таки, я не співачка. Туди я їхала трішки з іншою метою, в першу чергу – допомогти. Хоча, у мене є мрія повозити туди кіно або вистави якісь. Я знаю, що одна наша вистава незабаром поїде на схід. Не тільки до хлопців, які на позиціях, але й, загалом, на території, які деокуповані. Але це процес колективний. Сама я цього не зможу зробити. Але не забувайте, що можна й з тилу українську культуру популяризувати.
–"Культура має бути поза війною, навіть під час війни". Нерідко це твердження можна почути в українському соціумі. Як реагуєте на таке?
– Це твердження від лукавого! Це абсолютно безбожно! Не було б війни та смертей – гаразд, ваше право, втручастися в політичне життя, чи ні. Але коли стільки людей гине, коли стільки наших співгромадян полягло, то мистецтво не може бути поза війною. Якщо воно поза війною – то це те ж саме, що й паразитарство. Якщо не розуміти цього і забити «болт», то нічого в Україні не зміниться. Не кожен може поїхати туди, на передову. Хтось має змінювати державу тут, давати нашим воїнам надійний тил. Тому кожен, і навіть митці, діячі культури, повинні працювати як бджоли у вулику...
Анастасія Сорока для ІА «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ