Згадалися слова дідуся, що зазвичай українці з поляками жили мирно, поки політики не починали "накручувати" одних проти інших, згадуючи "старі" образи. А яке ж сусідське життя без них проходить?
На відміну від історії, котру творять політики, є ще й інша історія, котру творять ті хто насправді покликані це робити. Люди мистецтва. Творці.
Якщо хтось думає що справжній художник це щось середнє між інтелігентом та пияком, то це лише свідчення сильного впливу стереотипів. Візьмемо таку маловідому на загал історичну постать, як Борис Палій-Неїло. Всі знають у Львові церкву Петра і Павла, там є дуже красиві розписи на стінах, але довгий час ніхто, навіть самі отці, не знали, хто ці розписи зробив. Виявилося, що серед авторів розписів є генерал Української армії Борис Палій-Неїло, колишній полковник царської російської армії, котрий пізніше воював на боці Української Народної Армії, був помічником Генерального писаря І.Полтавця-Остряниці, а згодом Генеральним писарем Українського Козацтва. Восени 1918 року підтримав Директорію УНР, організовував військовий парад 22 січня 1919 у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. Так ось, інтернований у складі частин Армії УНР, цей бравий козарлюга з Полтавщини поселився в Перемишлі. Там він організував іконописну майстерню «Відродження», у якій працювали художники, колишні українські вояки, зокрема П. Ковжун, П. Запорізький, М. Прасіцький та інші. Борис Палій-Неїло, разом із старшиною Армії УНР П.Запоріжським, розмалювали церкву у с. Явірник-Руський (нині Підкарпатське воєводство) під Перемишлем, в якій хрестили автора українського гімну Михайла Вербицького...
Цю непересічну особистість заново відкрив широкому загалу мистецтвознавець, художник та письменник Олесь Нога. Біографія вояка-іконописця достойна екранізації в якості ... миротворчої постаті, взірця того що Творче (Боже) начало в людині непереможне! На жаль такі герої не потрібні сучасному кінематографу, зрештою як і сучасному політикуму. Але це вже інша тема.
Зараз Олесь готує до друку чергову книгу "Українське церковне мистецтво 1870-1920-тих років. Галичина. Взаємовпливи культур.", в якій також описано чимало фактів співпраці українських та польських митців. Запланований цього року вихід книги вдало співпав з включенням у Список світової спадщини ЮНЕСКО 16-ти дерев'яних церков, 8-м з яких розташовані на території України, а 8-м на теренах Польщі. В контексті історичного досвіду добросусідських стосунків між Україною та Польщею, Олесь Нога поділився деякою інформацією з майбутньої книги:
Одне з перших досліджень дерев'яних церков України відбулося в 1880-х роках під керівництвом професора та ректора Львівської політехніки Юліана Захарієвича, а в 1885 році вийшла книжка з матеріалами цього дослідження.
Поляк Станіслав Віткевич - живописець, архітектор та громадський діяч. Вважається засновником національного польського стилю, знаного тепер як закопанський, котрий виник в кінці 19-го століття. Першою спорудою в цьому стилі була вілла поблизу Закопаного, зведена за задумом Віткевича та профінансована заможним українцем з Вінниччини на прізвище Гнатовський. Станіслав Віткевич познайомився на початку 20-го століття з нікому на той час не відомим художником Михайлом Бойчуком. Віткевич написав листа митрополиту Андрею Шептицькому з проханням допомоги молодому художнику отримати освіту в Європі. Таким чином Бойчук потрапив у Мюнхен, а згодом і в Париж, де й сотворив новий напрямок у світовому мистецтві, знаний як бойчукізм. Цей напрямок став визначальним для подальшого розвитку українського мистецтва на початку 20-го століття. В групі Бойчука в Парижі працювали також і польські художники, які розвивали концепцію українського стилю.
Серед польських архітекторів, котрі досліджували українське дерев'яне зодчество, були - Тадеуш Обмінський, Тадеуш і Казимир Мокловські, Міхал Ковальчук та інші, зокрема з архітектурного бюро Івана Левинського (Євген Червінський, Альфред Захарієвич, Тадеуш Мюніх, Ян-Томаш Кудельський). Останні брали активну участь у спорудженні будівель в стилі українського модерну на теренах Галичини.
Одним з найцікавіших дослідників українського дерев'яного зодчества був Казимир Мокловські, який на кошти Варшавських мистецьких інституцій здійснив ряд наукових поїздок у Карпати, де, провівши грунтовні наукові дослідження і зробивши порівняльний аналіз українських дерев'яних церков, польських дерев'яних костелів та сакральних споруд Азії, прийшов до висновку про прадавність та спільність вихідних принципів будівництва цих об'єктів! Результати своїх наукових досліджень він широко публікував у тогочасних львівських, варшавських, краківських та київських виданнях.
Видатний польський архітектор Тадеуш Обмінський прислужився українському мистецтву тим що дослідив взірці дерев'яних сакральних споруд на етнічних українських землях. Свої знання та здобутки він використав у створенні проекту української церкви, перемігши на конкурсі організованому митрополитом Шептицьким.
Впордовж кінця 19-го - початку 20-го століття між польськими та українськими митцями загалом панували дружні та толерантні стосунки. Хорошим прикладом є життя та праця відомого польського живописця Казимира Сихульського - засновника напрямку гуцульської сецесії в живопису та палкого прихильника й популяризатора українського народного мистецтва на Гуцульщині. В 1920-х роках Казимир Сихульський воював у складі польської армії, а після того викладав у львівській художньо-промисловій школі, де серед його учнів-художників було чимало колишніх вояків української армії.
Така ж ситуація була і в переддень Другої світової війни. Скажімо, про українського художника Никифора Дровняка, власне польський художник Єжи Вольф опублікував нарис "Маляр наївного реалізму у Польщі" ("Аркада", 1938) і з того часу Никифор був постійно у центрі уваги мистецького світу...
Можна звичайно згадувати взаємні образи, ненависть та кровопролиття. Тільки навіщо? Черговий раз давати можливість пропіаритись тим мерзотникам, подібні яким у всі часи розхитують маятники воєн та революцій, з метою особистої наживи та задоволення своїх хворобливих амбіцій? Ні, не варто. Історію потрібно знати, як і її гіркі уроки. Пам'ять загиблих шанувати. Але згадувати краще те що об'єднувало. Власне цього сьогодні найбільше бракує.
ІА "Вголос": НОВИНИ