У мене на робочому столі книга-збірка ”Країна жіночого роду” / Укладання й передмова Вахтанга Кіпіані (- Харків: Vivat. 2021. -303 с.). Упорядник збірки - український журналіст, історик, головний редактор інтернет-видання ”Історична правда” Вахтанг Кіпіані. До видання книги він залучив 26 авторів – серед них - журналісти, публіцисти, історики, політологи, музеєзнавці, письменники, юристи, музиканти, службовці. Всього – 13 жінок і стільки ж чоловіків, які розповіли про участь українського жіноцтва у різних сферах людської діяльності.
“Украдене щастя” не за Іваном Франком
Йдеться про одеситку, лікарку, політув’язнену та дружину, мовознавця, перекладача Байрона, Бернса, Шекспіра, Шеллі і поета, політичного зека Святослава Караванського - Ніну Строкату-Караванську. Вони обоє відбули майже 40 років радянських таборів і заслань, в яких чергувалися перебування в карцері, табірна праця, акції протесту, голодування, в’язнична лікарня. Після арешту Ніни (“антирадянська агітація та пропаганда”) бл. п. В’ячеслав Чорновіл ініціював створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої. Окрім ініціатора, заяву про створення Комітету підписали Ірина Стасів (Калинець), Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір та Віктор Красін. Після звільнення Ніна та Святослав емігрували у США.
Бабуся Марія посміхалася: в селі демонтували пам’ятник Леніну
Журналістка Дарина Рогачук (Київ) розповідає про таємниці своєї бабусі Марії Рогачук. Вона мала 7 класів школи, працювала вчителькою. Після смерті матері поралася по господарству. У листопаді 1948-го вийшла заміж за мого дідуся – червоноармійця та завідувача сільського клубу. Однак, за три місяці їх подружнє життя обірвалося. 23-річну Марію заарештував спецпідрозділ НКВС. Батько Дарини чув, що якимось чином це було пов’язано з УПА і що в перші роки ув’язнення її хотіли розстріляти, але “змилувалися” і присудили 25 років Сибіру. Говорили також, що арешт спричинили якісь листи, знайдені чи то в неї вдома, чи то в якійсь криївці. Минуло 70 років…
В архівах Дарина віднайшла справу (близько 100 сторінок), що розкриває родині трагічну історію Марії Рогачук, про яку вона мовчала все життя. Тут містяться зміст справи, перелічені назви документів, є нумерація. Чітко, конкретно і…моторошно. Дійсно, бабуся ще до заміжжя листувалася із повстанцем Богданом Приймою. Вона розповідала про стан справ у Ланівцях, зокрема про події в школі та сільраді, про роботу з піонерами, про те, хто із селян спілкується з репресивними органами, попередила про прибуття в село війська для зачистки “бандитів” з УПА.
У відповідь Богдан надсилав бабусі літературу, пісні та колядки. Журналістка стверджує, що він мав письменницький хист, був інтелігентною і культурною людиною. Переважно листування мало особистий характер. Він ображався, коли Марія довго не писала, і хвилювався, що не цікавий їй і є для неї тягарем. Бабуся просила його не гніватися і запевняла, що хоче жити з ним у згоді. На жаль, воїну УПА Богдану Приймі не судилося побачити нинішньої України. Він загинув під час облави.
Переписку знайшли у криївці співробітники НКВС. За неї Марію, вже заміжню, прирекли на допит, а відтак до в’язниці. Перед тим, вона зізналася: перебувала у зв’язку з ОУН із 1945-го. Читала підпільникам націоналістичну літературу, навесні 1947-го зустрілася із “бандитом” Богданом Приймою, за дорученням якого була інформатором. Однак відомих їй членів ОУН-УПА не назвала. Перші 6 діб арешту просиділа в камері-одиночці. Потім перевели в загальну. Через місяць слідства Марії Рогачук присудили 25 років заслання в Магадан, працювала також у Хабаровському краї, добувала в кар’єрах каміння, стала бригадиром будівельників. 1955-го її достроково звільнили. Вдома її чекали батько Микола Щербань і чоловік Михайло Рогачук. Разом з ним вона народила 4 дітей, 1991-го реабілітували. Щасливо посміхалася, коли в селі демонтували пам’ятник Леніну…
Леся Бандера: «Тату. Ти є символом для цілої країни»
Степан Бандера – журналіст, онук провідника ОУН Степана Бандери (Вінніпег, Канада) опублікував матеріал: Леся Бандера (1947-2011): “Тату. Ти є символом для цілої країни…”
Публікація розповідає про 13-літню дочку провідника ОУН, яка після вбивства батька запровадила щоденник. У ньому йдеться про все приємне і наболіле: про Бога, місце людини в цьому світі, першу любов, кіно, музику, морозиво та всякі дівочі пригоди.
Наведу тільки один запис від 29 червня 1960-го: “Нараз знов зійшли мої думки до тата. Я часто мушу про тебе думати, у всім я тебе шукаю, у всім, що гарне, близьке, взагалі всюди я тебе шукаю, твою думку, твоє слово, твою любов, твою силу. Коли я шукаю відповіді на мої питання, і я їх знайду, то мені так є, так ніби ти до мене говорив, ти мені радив, і коли я чую, що та відповідь є правильна, то я знаю, що ти мені її сказав, а через тебе мені сказав Господь Бог. І тоді я така щаслива, бо знаю, хто мене охороняє, хто дає силу, хто дає віру. Тоді я знаю, що так довго як цей охоронитель є над нами, ніяка кривда не станеться нам”.
Нині світ змінився. Німці висилають українському єврею Президентові України зброю, аби він виганяв з української землі російських окупантів. Сповнилося пророкування донечки Степана Бандери Лесі Бандери: ”Тату, ти є символом для цілої країни”... Гасло провідника ОУН: ”Слава Україні!” “Героям слава!” (середина 50-х років XX ст.) сьогодні стало феноменом ідентичності українського народу, його Збройних Сил.
Із радянських таборів у народні депутатки України
Серед когорти львівських шістдесятниць назавжди залишилася в історії і культури України філологиня-славістка, учителька за фахом, поетеса бл п. Ірина Стасів-Калинець (9 томів у справі), у її чоловіка – Ігоря Калинця – 4). Оповідь про неї завершується сучасною громадською і державницькою роботою (редакторка самвидавного культурологічного журналу ”Євшан-зілля”, співучасниця-організаторка ”Меморіалу”, членкиня НТШ, авторка понад трьох сотень статей, народна депутатка України). (Вікторія Садова).
На їх весіллі співали пісні і про Сталіна, і про Бандеру
Йдеться про галичанку Лесю-українку, маму українського журналіста Георгія (Гія) Гонгадзе – Олександру (Лесю) Корчак-Гонгадзе. Матеріал авторства Вахтанга Кіпіані починається датою народження Гії (21 травня 1969-го) у пологовому будинку Тбілісі. Тоді він був не один… Іншого малюка (точніше, первістка), бо він на 20 хвилин старший у матері-породільниці… вкрали. За її словами, пологи були дуже важкі і коли вона опритомніла після наркозу, то побачила на своїй зап’ястці лише одну бірку. У медичну картку теж вписали тільки одну дитину. Чоловікові спочатку повідомили про народження двійнят, а потім сказали, що одна із них померла, жодних документів про це не видали. Очевидно, боялися зіпсувати радянські показники народжуваності дітей. Через рік головну лікарку лікарні засудили. Тіло дитини мамі не повернули. Тільки через три роки новий головний лікар показав п. Лесі документи, в яких зазначалося, що дитина померла.
Із своїм чоловіком - Русланом вона повінчалася у православній церкві. Весілля грали двічі – у Львові, і в Сачхере (Грузія). На останньому музиканти співали пісні і про Сталіна, і про Бандеру ! Отже, про Степана Бандеру не тільки знали тоді (60-ті роки XX ст.), в радянській Грузії, але й співали про нього пісні. Грузія не Україна. Автор матеріалу познайомився із Георгієм на ”Червоній руті” (Чернівці). Наприкінці 1980-х він став частим гостем Львова – представляв інформаційний центр Народного фронту Грузії. У вересні 1990-го розписався із галичанкою Мар’яною, перевівся на факультет іноземних мов університету. Сумлінно виконував своє журналістське покликання… Далі – нова трагедія для мами – втрата сина. Відійшла у вічність 2013-го, 30 листопада. Віриться, що мамина безсмертна душа все таки знайде свого незабутнього сина – Гію.
Націоналістка Марта
Марта Богачевська – Хом’як: Чи я націоналістка, - то і ні, і так, залежно від того, хто і коли мене питає… Для когось я американка, а для пересічних американців – вашингтонка, або й українка.
Кожний матеріал книги-збірки супроводжується новими архівними даними, усними свідченнями відповідних подій і часу, подаються і спростовуються чимало версій стосовно життя і праці народних героїнь-жінок, публікуються їх світлини різних років. Все разом свідчить про їх участь у борні за свободу для себе, своїх дітей і України. Серед них найкраща українська співачка по обидва боки Атлантики – Квітка Цісик, американка українського походження; Історикиня, дослідниця жіночого руху Марта Богачевська-Хом’як (на жаль, укладач книги-збірки неправильно підписав авторство матеріалу про неї (може, це технічна помилка), тому називаємо правильно – Оксана Лернатович (Львів). Завершується книга-збірка розповіддю жінки – снайперки добровольчих підрозділів, офіцерки морської піхоти ЗСУ (Київ) Олени Білозерської на війні з російським окупантом.
Українська жінка - шия для свого чоловіка
Вона його виховує, доглядає, витрачає його гроші на себе і на нього.. Періодично отримує від свого чоловіка презенти.
Скажімо, дружина професора Михайла (Мі) Грушевського, гранд-дама Марія (волонтерка, помічниця чоловіка, перекладачка творів українською мовою Гете, Доде, Золя, Ібсена, Копе, де Мопассана, Тургенєва, Чехова, Шніцлера, авторка понад 40 рецензій та бібліографічних заміток у “Записках НТШ”) відповідала своєму статусу й зовні: вона стежила за модою. У численних запрошеннях на різні культурно-громадські акції, великі й малі вечорниці з танцями прописували дрескод, тому в гардеробі був стрій і “вечерковий”, і “візитовий”, і “прогульковий”, і “народний”. Замовляла чоловікові “кримських баранків”, радячи не сплутати з нікудишніми, ніби “песячими”, “астраханками”.
Пошив замовляли у львівського власника магазину-майстерні хутра Юрія Соліка. Часом сам, часом через пітерських приятелів професор підшукував для дружини “кольє соболя”, ковніри й інші її забаганки. Серед особливих – прикраси з діамантами Один із них Марія уподобала в колекції Василя Кричевського: ”Єсть дуже гарний перстень зі старинним брильянтом в виді вази з двома вухами, а з неї брильянтові квітки”. Придбали… за кошти професора. А ще він присвятив коханій перший том ”Історії України-Руси” із посвятою: ”Моїй Дружині”…
У Музеї Біляшівського (Київ) Марію вразили художні твори Тараса Шевченка: ”Дивне чутє се викликало, наче бачилось живого чоловіка, Т[араса] Григоровича”. Дізнавшись про продаж у Москві трьох робіт поета, вона попросила чоловіка: ”Я б дуже хотіла, аби Ти їх купив”. Звичайно, професор придбав. Під час його перебування у Відні (1900-го) писала до нього в листі: ”Піди конче на балєт і може на яку оперу, може Трістан, або щось таке иньше, чого у Львові не показують”.
Якось на львівську віллу до Грушевських завітав майбутній управитель видавничими справами у Києві п. Юрій Тишенко. Його зустріла Марія ”з милою усмішкою, але на бажання поцілувати їй руку рішуче відмовилася”. Вона не любила, щоб перед нею схилялися. І тільки одного разу навесні 1913-го Марія задощилася сльозами. Не могла прийняти зв’язки чоловіка з масонською ложею в Москві. Благала його розірвати з “приятелями”, які обплутали його ритуалами, просила “не осьмішити себе”, не робити “комедіантських практик”. Заспокоїв Мар[инцю] і відмовився від масонів (Світлана Панькова).
Ще два приклади із книги-збірки
Перший: Про життя і працю Олени Теліги у Києві (жовтень 1941-го) згадує Олег Штуль: ”Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9-ій годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою – в помешканні Спілки [письменників України]…Це був справжній героїзм, все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі – в житті реалізувала свої засади до останнього”. Згодом у камері, де вона перебувала перед розстрілом, знайшли напис: ”Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб. Один із її катів після смерті Олени сказав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка. (Богдан Червак).
Другий: Дружина рабина Давида Кахане, що переховувалася від нацистів в Унівському монастирі, згадує, як одного разу, коли вона була в Олени Вітер (сестра Йосифа) у гостях, побачила єврейську дівчинку з пораненням – її підстрелив охоронець під час втечі. Дружина рабина хотіла допомогти їй, проте сестра Йосифа відмовилася, кажучи: ”Це мій обов’язок, я роблю це, виконуючи заповіді Божі. І я хочу виконувати їх без сторонньої допомоги”.
На першому допиті радянського слідчого Олена Вітер заявила: ”…Мала зв’язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їх думки і працювала на користь створення самостійної України. Це я робила цілком усвідомлено, будучи вороже налаштованою до радянської влади”. (Володимир В’ятрович).
Степан Боруцький.
ІА "Вголос": НОВИНИ