В Україні крім традиційного поділу суспільства на основі соціально-економічної нерівності, притаманному країнам з розвинутою демократією (поділ суспільства на «правих» та «лівих», де під першими розуміють прихильників ліберальних поглядів, а під другими – громадян, які виступають за проведення державою політики соціального захисту громадян), існує також розкол суспільства за національно-культурним принципом: одна його частина – російськомовні й проросійськи орієнтовані громадяни, а інша – прозахідно налаштовані україномовні українці.
Помаранчева революція і політична реформа, що зумовила появу реально правлячих партій, спричинили, що на парламентських виборах 2006 року на політичному полі України залишилися тільки крупні партії та партійні об'єднання. Виборці відмовилися від політичних півтонів, ставлячи переважно на фаворитів і лідерів протиборчих таборів: «помаранчевого та «синьо-білого». Саме тому, внаслідок перших в історії України пропорційних виборів у березні 2006 року, пройти в парламент зуміли тільки п'ять політичних сил: ПР, БЮТ, НУ, СПУ й КПУ.
Відомо, що у всіх індустріальних демократичних країнах основним фактором, котрий визначає партійну ідентичність є соціально-економічний статус. Однак в етнічно й релігійно гетерогенних суспільствах на перший план виходять фактори етнічної і релігійної приналежності. Наприклад, вказує Аренд Лейпхарт, у Бельгії, Канаді й Швейцарії – трьох демократичних країнах, у яких соціально-економічна, релігійна та етнічна ідентичності змагаються за вплив на партійний вибір – саме релігія і мова, а не соціально-економічне становище, зумовлюють визначальний вплив на електоральну поведінку громадян.
Відповідно, партії воліють створювати коаліції з політичними силами, які декларують подібні політичні цінності. Тобто, створюючи коаліцію, політичні сили групуються по різні боки того протиріччя, яке для них є важливішим.
З огляду на, що в Україні дуже важливим фактором партійної приналежності завжди була національно-культурна ідентичність (а внаслідок Помаранчевої революції цей фактор перетворився на основний і безумовно визначальний) парламентську більшість після перших пропорційних виборів було сформовано по лінії національно-культурних протиріч, а саме: об'єдналися представники українокультурно орієнтованих БЮТ, «Нашої України» та переважно українокультурної СПУ, а в опозиції опинилися «захисники російської мови» з олігархічної ПР і КПУ.
В результаті кількох криз, «помаранчева» більшість врешті-решт розпалася. СПУ, яка менше за інших членів демократичної коаліції була акцентована в національно-культурному плані, перейшла на бік ПР і КПУ, і була сформована нова більшість – так звана «Антикризова коаліція» у складі ПР, КПУ й СПУ, а «Наша Україна» і БЮТ змушені були зайняти крісла опозиції.
Дострокові парламентські вибори 2007 року – стабілізація кросс-ідеологічної партійної системи?
Дострокові вибори 2007 року не змінили принципово розклад політичних сил у парламенті, зберігаючи приблизно рівне протистояння «синіх» і «помаранчевих».
В 2007 році ситуація в українському парламенті практично повторила ту, що склалася після виборів 2006 року. Знову у Верховній Раді можна спостерігати два ідеологічних розлами. Перший - поділ політичних сил за національно-культурною ознакою: «україномовні» БЮТ і НУ-НС проти «російськомовних» ПР і КПУ. І другий - ідеологічний поділ за соціально-економічною спрямованістю: олігархічно-чиновницька ПР на чолі із прем'єр-міністром Януковичем і пропрезидентський Блок НУ-НС у якому також зібралося багато вищих чиновників і представників великого бізнесу - проти переважно соціально спрямованих БЮТ і КПУ.
Блок Литвина позиціонує себе як нейтральний щодо двох основних сил, однак це радше риторика для виборців, а також бажання «дорожче себе продати» «покупцям» з «помаранчевого» або «синьо-білого» табору. Основний електорат Блоку Литвина зосереджений переважно в центральних областях України, де йому вдалося істотно потіснити СПУ, тобто Блок Литвина також є переважно українокультурно орієнтованим і прихильним більше до ліберальної, ніж до соціальної ідеології.
Основна проблема української партійної системи полягає в тому, що поділ за національно-культурною ознакою збігається з регіональним поділом країни. Фактично і «помаранчеві», і «синьо-білі» (кожний у своїй ніші) охоплюють, по суті, весь політичний спектр: у кожних є й свої «ліві», «праві», і «центристи». Єдиним місцем не конфронтуючого зіткнення цих політичних спектрів є ліберальні політичні сили. Коли ж політичні розходження збігаються з культурними й, до того ж, чітко локалізовані – це небезпечне великими проблемами для країни, аж до її розпаду. Уникнути цього можливо тільки «зшивши країну» по лінії зіткнення, але не фронту.
Сьогодні проблему національно-культурного розколу України можна вирішити тільки шляхом створення союзу політичних сил, які могли б відсунути на задній план етнічні та культурні розбіжності і підняти на щит спільність поглядів на шляхи економічного та соціального розвитку країни. Національно-культурному протиріччю, як визначальному фактору українського політичного життя після «помаранчевої революції», варто протиставити соціально-економічний фактор. Сьогодні в Україні практично не існує розумної альтернативи створенню коаліції між НУ-НС і ПР. Це було зрозуміло й після виборів 2006 р. Тоді провадилися переговори між ПР і НУ про створення спільної більшості в парламенті. Однак тоді обидві політичні сили не зважилися на даний крок, побоявшись втратити підтримку з боку своїх виборців.
Логіка політичної боротьби змушує основні політичні сили продовжувати грати на розкол країни. Зрозуміло, що за таких умов можлива тільки одна коаліція - БЮТ з НУ-НС. Ці політичні сили мають достатню кількість мандатів, щоб скласти парламентську більшість і їхній електорат просто не дозволить своїм обранцям піти на якийсь інший формат коаліції.
Вірогідно Україна прискореними темпами просувається у бік двопартийної системи на підставі розділу країни на «помаранчеву» і «синьо-білу» частини. Якщо щось подібне в найближчому майбутньому відбудеться, то Україна не буде в цьому оригінальна. Нагадаємо, наприклад, що в 60-х роках ХІХ століття у США Республіканська партія виникла як партія жителів Півночі, які виграли громадянську війну, а демократи - як партія жителів Півдня.
Однак на нашу думку, вірогідніше виглядає перехід України до так званій «партійної системи обмеженого плюралізму» при якій в Україні поряд із двома основними партіями або «партійними таборами» (під останнім ми розуміємо, наприклад союз ПР і КПУ при якому комуністи, фактично будучи окремою партією, змушені слідувати у фарватері Партії регіонів, оскільки всі інші конфігурації парламентських коаліцій для них неможливі) буде існувати ще й «третя партія», яка відіграватиме роль балансу між «помаранчевими» і «синіми». Слід зазначити, що мова йде саме про партійну систему обмеженого плюралізму, а не про так звану «партійною системою двох-з-половиною партій», бо, наприклад, у нинішніх умовах роль третьої партії може зіграти як Блок Литвина, так і Блок «Наша Україна - Народна самооборона», котрий теоретично може вибирати – приєднуватися йому до БЮТ чи до ПР.
Наявність двох потужних політичних таборів буде дозволяти «третій партії» (або «третім партіям») визначати успіх однієї із двох основних політичних сторін, а також контури урядової коаліції. Тому, незважаючи на те, що ця «третя чинність» по визначенню буде користуватися підтримкою рішучих меншостей виборців, значення її буде в певних умовах досить високо. Незважаючи на її очевидну підлеглу роль, вона може впливати як на політику свого «старшого брата», так і на урядові дії в цілому.
ІА "Вголос": НОВИНИ