Безкінечна і безрезультатна історія навколо «Вагнергейту» вже встигла добряче набити оскомину. Більше року громаду хвилює п’янка оповідь про витік секретної інформації з Офісу Президента, що, як кажуть, зірвав складну операцію українських та американських спецслужб. Та ясності далі нема, і віз донині там.

Прокурори та скептики

Експерти і блогери розділились на два табори. Табір обвинувачі неоднорідний. Одні бажають правди, інші мріють зробити собі ім’я на скандалі, треті – сподіваються, що скандал остаточно поховає нинішнього Президента. Останні вголос мріють, як «Вагнергейт» потягне за собою імпічмент, а далі дочасні президентські, і вуаля - «п’ятий стане сьомим». Інший табір, назвемо їх «скептиками», сумніваються у цій історії. Одні стали скептиками, бо бажають правди, інші – бо розсварені з певними обвинувачами, ще інші – бо сама лише думка про можливість переобрання «п’ятого» у «сьомого» викликає у них зупинку шлунка. І хоча цілий рік пройшов у обміні фейсбук-нокаутами між цими таборами, та рахунок так і не було відкрито.

Що каже світовий досвід

Справа загалом непроста. У США, у європейських країнах, і просто країнах, які себе поважають, в подібних колізіях розбираються всередині, самі, без чужої допомоги. Справу обговорює парламент, вирок виносить суд, публічні інтелектуали і моральні авторитети дають орієнтири суспільству. Для країнах (пост)колоніальних навпаки – більше значення мають зовнішні інстанції та інша міжнародна громадськість. І це зрозуміло – в постколоніях фундаментом суду є корупція, парламентарями стають випадкові люди, а моральні авторитети пропонують себе дешевше від повій. Але є ще бантустани, де роль третейського судді в суперечці взагалі може зіграти перший зустрічний білий. Куди ментально тяжіє українська еліта видно з того, що остаточного вердикту у справі вона чекає від «Беллінгкет» і Христо Грозєва.

Як годувати жданиками

Група журналістів-розслідувачів «Беллінгкет» здобула за останні роки немалу відомість. Та коли один з лідерів цієї організації Христо Грозєв побував весною у нас, він дещо ошалів від того, які надії покладають на нього тубільні проевропейці і державники. Очевидно, скромному журналісту було незручно почувати себе цілим верховним арбітром сорокамільйонної нації. Він був дуже обережним у формулюваннях, не сказавши аж нічого. Та й беллінгкети, як на зло щоразу переносять вихід свого фільму. Вперше він мав вийти, нагадаю, ще у березні (!). Уже вересень, а фільму все нема. Зрозуміло, що ентузіазм навколо цієї загадкової історії, яка все ніяк не закінчиться, потроху сходить нанівець, і дедалі частіше згадка про вагнергейт і беллінгкет викликає саркастичну посмішку, якщо не відверті кпини.

«Посварити Україну з CNN»

Та ось на днях британський журналіст Метью Ченс знову у підстебнув інтерес до цієї заговореної теми. Він оприлюднив на CNN результати власного розслідування. І хоч публікація Ченса не додала нічого нового до вже відомих фактів, вона підлила бензину у суперечку таборів, що вже помітно затухала. Обвинувачі сприйняли виступ британця як переконливий доказ власних побудов. У їх трактуванні позиція журналіста перетворилась у позицію CNN, а та, у свою чергу – у мало не офіційний рупор Держдепу чи американської розвідспільноти. Легкі пересмикування, нічого такого. Скептики відповіли двома аргументами. Перший – вони поставили під сумнім об’єктивність Ченса, вказавши, що сам Ченс вакцинувався російською вакциною і захоплено відгукувався про неї у твіттері. Другий аргумент полягав у тому, що виступ Ченса отримав схвальну оцінку рупорів пропаганди РФ. Між нами кажучи, це називається дискредитацією. Обвинувачі відповіли так само творчо і з вогником. По – перше, заявили вони, – Ченс вакцинувався «спутніком» і хвалив його у твіттері лише для того, аби здобути довіру росіян та проникнути на закритий російський дослідний центр. Коротше, Метью Ченс, виявився агентом під прикриття, сучасним Джеймсом Бондом з журналістським посвідченням. По друге – сумніви у його словах «можуть посварити Україну з CNN», ні більше ні менше. І по третє – ці скептики сумніваються не просто так, а за «за 200 доларів з Офісу Президента». Дискредитація за дискредитацію! Такий рівень дискусії, така витонченість аргументації протиборчих сторін звичайно привертає увагу, майже як голосна сварка перекупок на Привокзальному ринку. Але надоїдає ще швидше.

І що далі?

Навколо справи вагнерівців за рік справді наговорено стільки, що чорт ногу зломить. Спочатку йшлося навіть про спільну операцію американських, британських, турецьких і українських спецслужб. Потім згадки про турків і британців непомітно вивітрились. В сухому залишку наразі лише залишилось: а) підтвердження що операція проти вагнерівців дійсно готувалась (але це не точно), б) американські партнери надавали консультаційну і технічну допомогу українським спецслужбам, і в) злив інформації, схоже, був. Небагато, як за рік розслідувань і скандалів. Припускаю, що далі події можуть розгортатися так. Врешті решт «Беллінгкет» і Христо Грозєв таки випускають фільм про справу вагнерівців. Фільм не повідомляє нічого нового, обвинувачувані і скептики трактують результати на свою користь. Або так. Фільм «Беллінгкет» і Грозева обережно підтверджує правоту однієї з сторін. Одна сторона торжествує, інша сторона продовжує незворушно гнути свою лінію. Щоб не сталося – і ті, і ті стоятимуть на своєму. Тому що і серед обвинувачів, і серед скептиків ті, кого цікавить істина складають мізерну меншість. Сум навіюють також історичні прецеденти, коли набагато доказовіші і безсумнівніші свідчення зловживань – від плівок Мельниченка до не так давно оприлюднених аудіозаписів, – завершувались нічим, а фігуранти відбувалися легким переляком. Істину поховають у потоках маніпулятивних звинувачень і відмазок, не давши їй навіть народитися. Схоже, чим би не закінчився «Вагнергейт», він не закінчить нічим серйозним. Не знаю чи стане він мильною бульбашкою, але мильною оперою йому вдалося стати.
 
 
 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!