Вероніка Марчук-Пазура: юрист, акторка, кінопродюсер, голова Товариства Приятелі України, директор товариства кіно і телебачення в Польщі, дружина відомого польського актора Цезаре Пазури.
УЄФА надало Україні і Польщі право провести чемпіонат Європи з футболу у 2012 році. То що зуміємо зробити разом?
Я думаю, якщо не зуміємо, то заставлять, в житті так буває, часто нас заставляє доля, обставини зробити те, що самі ми би не зробили. Якби це завдання для поляків з українцями було б добровільним – це була би проблема на 100 %, тому що, ми дуже різні і нам важко працювати разом. І нікого тут не виділяю, тому що з одного боку, я тут живу і бачу наскільки важко інколи з поляками, але коли мені довелось працювати тут з українцями – то було ще важче.
Спільна ідея та нагляд Європейського союзу зроблять те, що ми б могли вважати неможливим. Я впевнена, що ми зможемо зробити разом. Я намагаюсь це робити вже багато років, поєднувати ці дві країни. І якщо з’являється хороша ціль, то я думаю що зуміємо.
Чи після цього заходу українець буде почувати себе в Польщі як вдома і навпаки?
Гадаю, що ніколи. Я й досі не знаю, де мій дім, хоча живу тут вже 15 років. Я б з задоволення жила б посередині. Думаю не потрібно схиляти один одного і змінювати настільки, щоб в Польщі було як в Україні, і навпаки. Моя мрія і те, що мені здається, повинно статись – лише одне, ми повинні настільки поважати один одного, і по-партнерськи підходити до себе, щоб не було різниці і цих постійних порівнянь – хто кращий, а хто гірший, чи де краще. Якщо ми будемо друзями і партнерами – це буде найкращим варіантом.
Як Ви українка, торували свій шлях до успіху в Польщі?
Коли я сюди приїхала мені говорили, що це неможливо, важко. А я знала, якщо я буду важко працювати, воно, напевне, вдасться. І поки в тебе є віра, бажання йти вперед, то ніколи, ніде, ніяких перепон перед тобою не буде. Я тут вже перебуваю довгий час і мені вже багато що заважає і багато що мене зупиняє. Досвід набутий мною, знання, що може бути дуже важко, або може щось не вдатися, не дозволяють мені підняти багатьох питань.
Як я починала? Я починала з важкої праці, можливо навіть більшої, ніж в інших, адже я мусіла навчитися мови, призвичаїтися до середовища. Мене ніщо не зупиняло, я просто вірила, в те що я можу як і там, на Україні, так і тут. Мабуть, якби я знала скільки це мені буде коштувати, я би не відважилась. Але людина молода, не знає, вірить і тоді їй це під силу.
Що повинен звичайний українець змінити в собі, щоб почувати себе комфортно в Польщі?
Одна річ нам дуже заважає, те що ми приїжджаємо сюди і дуже часто намагаємось нав’язати полякам себе, свою ментальність. А вони не люблять цього насилля. На мою думку повинна бути правильна тактика, адже вони нас дуже поважають і люблять. Передусім потрібно показати, що ти хочеш бути частиною їхнього середовища. І це ми повинні в собі змінити, щоб не боятись втратити своє, ти його ніколи не втратиш, а принесеш пізніше.
Тому, я вважаю, що якби українці, котрі приїжджають сюди постарались зацікавитися Польщею, показати, що ми хочемо навчитися їхньої мови, культури, і те що ми їх поважаємо, тоді, я думаю все було би добре.
Фільм „Ненаситність”, в якому Ви одночасно були акторкою і продюсером, отримав нагороду на кінофестивалі „Стожари”, чи не хотіли б Ви реалізувати подібний проект в Україні?
Ми дуже би хотіли і ми постійно перебуваємо на зв’язку з гільдіями кіноакторів України. На жаль все, що відбувається на Україні, всі політичні події заважають кінематографу. Тому що на кінематограф й справді потрібно виділити якісь кошти, а це не роблять.
На сьогоднішній день не роблять нічого, минулого року закрили кіностудію, все не має свого місця, все переформовується, немає професійної дистриб’юції в кіно. На сьогоднішній день українське кіно практично мертве.
Є бажання робити, але немає виробничих можливостей і поки що, немає партнерів з якими ми серйозно могли би скласти дві картини. Ми отримуємо і хороші сценарії, проекти. Наприклад, Георгій Дєлієв вислав нам три картини. Є пропозиції, але немає фінансування.
Не може одна сторона фінансувати, а інша – ні. Я мрію, що ми піднімемо багато питань, можливо за „Євро” піде і кінематограф. Адже він на жаль дорогий, і повинні його фінансувати як і міністерство так, і приватні підприємства. Це повинен бути продукт на продаж, адже це капіталістичний світ. Я думаю на це потрібен час, адже в Польщі ще десять років тому теж так було.
Тобто, Ви передбачаєте, що є можливість відродження українського кінематографу?
Це неминуче. Тільки коли? Три, п’ять років не раніше. Коли державу займають такі проблеми як зараз Україну, то вже про ніщо інше не думають. А це дуже погано, адже одне і іншому не повинно зважати.
Як Вам вдається поєднувати роботу юриста і кінопродюсера?
Важко. І чесно кажучи, не приховую, що щось на цьому не стерпить. Якщо хочеш дуже добре робити якусь річ, то найкраще робити одну. Тобто, вибрати щось одне і тоді присвятити весь свій час одній роботі. В мене так вийшло, що юристом я хотіла бути, а продюсером я стала, бо до цього змусило життя. Хоча і не приховую, що мені більше подобається бути продюсером, ніж юристом.
Чесно кажучи, в мене більше запалу і більше серце лежить до організаторських робіт. Зараз я ще вчуся на MBA (магістр бізнесу і адміністрації), і найкраще для мене бути менеджером. Звичайно, право мені багато допомагає, але воно є лише частиною всієї роботи. Поки що мені вдається поєднувати, тому стараюсь робити.
Розкажіть про діяльність Товариства Приятелів України, яке Ви очолюєте?
Товариство – це таке наше юне дитя, яке, я сподіваюсь, виросте на менеджера України в Польщі. Нашою метою є збудувати український центр. Поки що, крім посольства, інтернет – є єдиним способом, щоб нав’язати контакти з Україною. Ми хочемо збудувати український центр, який буде одним місцем в Польщі, зі своїми регіональними відділами, де всі будуть знати, що якщо захочуть посмакувати України, то знайдуть там місце для себе.
Щоб там було місце і для конференцій, і для проведення різних заходів, і щоб хтось, при бажанні, міг отримати інформацію. А також український ресторан, що є дуже важливим. Щоб кожний зміг відчути там атмосферу України. Тобто, все що пов’язано з Україною, щоб воно мало своє місце в цьому центрі. Інтерес і любов до якоїсь країни треба розвивати, щоб люди самі відчули і зробили висновки.
Чи не здається Вам, що той запал та інтерес, який був у поляків до України, під час „Помаранчевої революції”, згас?
Ні, бачу, що все таки не змінився стосунок до українців, не погіршився. Вони швидше розчарувались політикою. Але вони повірили в людей. Не знаю чому, але поляки перед революцією гірше ставились до нас. Мені здається вони не зовсім правильно розуміють „Помаранчеву революцію”. Їм здавалось, що це так як в них „Солідарність”, що це перехід з комуністичної країни до капіталістичної.
Найважливіше, що вони повірили, що українці вже не такі як були колись. Може поляки і розчарувались, але це не змінює факту, що для України є дуже великий шанс. Польща все ж таки почувається протектором для України і вони люблять цю позицію, тому треба це тільки не зіпсувати. Я вірю в те що зараз робиться на Україні не перекреслить наших взаємовідносин, які зародились під час „Помаранчевої революції”.
ІА "Вголос": НОВИНИ