У рамках проекту "Залучення громадськості до формування культурної стратегії Львова" Центр культурного менеджменту продовжує серію інтерв’ю з людьми, думки яких важливі нам у процесі реалізації проекту.
Сьогодні ми розмовляємо з Вітою Сусак, кандидатом мистецтвознавства, завідувачем відділу європейського мистецтва ХІХ-ХХ ст. Львівської галереї мистецтв.
Пані Віто, Ви читаєте курс "Українська культура: випробування на модерність". На Вашу думку, чи витримує культурне життя Львова випробування на модерність?
Звичайно, що ні. Але говорю це без драматизму. Як історик мистецтва я займалася початком 20 століття, коли утверджувався авангард. Якщо почитати пресу того часу, то там суцільна критика і відчуття тотальної кризи в мистецтві, все погано – мистецтво не знає куди розвиватись і що робити, культура в занепаді.
Випробування на модерність ми не витримуємо по багатьох напрямках, але я вважаю, що самокритичність є показником нормального стану суспільства. Коли буваєш на Заході у їхньому світі, то там також незадоволені багатьма речами.
Як правило, сучасники незадоволені станом культурного чи соціального середовища, в якому вони живуть. Власне це незадоволення є каталізатором і стимулом до дії. А поруч з’являється інший фактор – ностальгія. Мовляв, от колись були часи… Наприклад, як було добре за Франца Йосифа, чи який був культурний Львів за часів Польщі, а тепер ще й виявляється, що пам’ятають яким Львів був чистим в 60-ті роки. Тобто за тим, що минуло, з’являється якась ностальгія, яка раптом викристалізовується у те, що які були гарні люди, які були інтелектуали, які були художники і так далі. А тепер – “все погано”.
Критика того, що є, очікування і бажання кращого, а також ностальгія за минулим – це такі, я б сказала, три константи у самовідчутті людей в будь-який час. Якби вони раптом зникли, то я б почала трохи хвилюватись, що щось не те. Принаймні це характерно для нашого суспільства. От американці – вони є lucky, у них все добре, там трошки інші розклади. А в нас завжди було незадоволення теперішньою ситуацією. Завжди було бажання чогось кращого і якась певна ностальгія за тим, що зникло. Так що з точки зору оцих трьох компонентів у нас все о’кей.
Але тепер постає питання, як покращити культурну ситуацію у Львові, тому що, звичайно, вона потребує покращення. Дуже слабо розвинений інформаційний простір. Зовсім недавно я побачила у місті рекламки про фестиваль "Холод". Але де? Коли? Як? – нічого не відомо. І не відомо де шукати. Навіть тим людям, які мають доступ до Інтернету, і то треба знати на який саме сайт зайти. Кожна культурна столиця має такий собі дайджест чи місячник, де розписані кіно, театри, спортивні заходи і т.д.. Це те, що давно напрацьовано в світі, і те, чого нам бракує.
Добре, що появилися конкурси міської ради на реалізацію культурних проектів. Але потрібно мати певну стратегію розвитку культури і дбати про те, щоб підтримувались різні галузі. Треба орієнтуватися скільки дати на проведення вуличних акцій, скільки на проведення джазових фестивалів, концертів, а скільки – на проведення не таких ефектних заходів, але які потрібні для культурного життя міста.
Зараз назріває і обговорюється питання музейної педагогіки, щоб заохотити дітей ходити в музей. Важко змусити вже дорослу людину піти в музей, але нам треба якось виходити з цього замкненого кола. Тобто треба привчати змалку. Зараз вже є навіть кошти на таку роботу з дітьми, але немає відповідних професіоналів. Немає людей, які б цікаво, гарно, доступно працювали з дітьми різних вікових категорій в музейних просторах і вчили їх бачити і розуміти мистецтво. Для цього необхідно вишколити такий персонал. Це не можуть бути звичайні педагоги, оскільки вони не володіють знаннями в області мистецтва. Ними не можуть бути також екскурсоводи, які навчені вести загальну екскурсію, але які не знають психології дитини. Це мали б бути люди, які, попрацювавши з дітьми 30-40 хвилин, не відбили б в них бажання знову прийти в музей. Для цього треба розробити цілі курси для дітей, щоб вони полюбили цей музей. Безумовно, це мали б бути люди, які хочуть і вміють працювати з дітьми, і вони мали б отримувати за цю роботу гідну зарплату.
У мене є відчуття, що у Львові, як і в України загалом, ми дійшли вже до розуміння того, що нам потрібна музейна педагогіка. Але як розкрутити це? Думаю, що це має робити вже нове покоління людей, яке зараз виходить з вищих навчальних закладів. Але це має усвідомити дирекція музею. Адміністративна влада культурних закладів повинна мати бажання і відчувати потребу активізації своїх закладів і збільшення кількості відвідувачів. Питання в тому, як заставити чи зацікавити директорів таких закладів думати у цьому напрямку.
Останні соціологічні опитування вказують на те, що більшість львів'ян оцінює стан культури у Львові як задовільний чи навіть добрий. З іншого боку, нещодавно Львів було включено в зону культурного лиха в Україні, а Ви ініціювали проект «Реанімація». Що думаєте з цього приводу?
Я не належу до тої частини львів’ян, які вважають, що все у нас гаразд з культурою. Ті, хто б’є на сполох, - це невелика кількість людей, як правило, і це здебільшого працівники культури, які небайдужі до того, що робиться, і усвідомлюють усі загрози. Якщо таке усвідомлення було б масовим, тоді це вже було б дійсно на грані катастрофи.
Проект "реАнімація" постав через те, що Львів – місто музеїв, а ці музеї майже пусті. Зараз пішов спад польських туристів, учні з інших областей вже менше приїжджають на канікулах, бо немає безкоштовних потягів для дітей. Проте всі говорять, що перспектива Львова – це туризм, музеї, культурне надбання, культурна спадщина. У багатьох музей викликає відчуття чогось на кшталт кладовища чи архіву.
Це те, що зберігає, але не живе. Таке сприйняття зумовлене тим, що наші музеї потребують модернізації. В європейських країнах, в США художні музеї (і особливо музеї сучасного мистецтва) переповнені відвідувачами, ходять туди набагато частіше. Я розумію, що не всі колекції мають рівень Лувру, але колекція Львівської галереї мистецтв в межах України – одна з найкращих колекцій і потенціал її використовується дуже мало.
Абсолютно не дорікаю ні дітям, ні владі, тому що влада – це вчорашні діти, яких не навчено. Тому що історія мистецтва не викладалась ні в школі, ні на гуманітарних факультетах. Сучасне мистецтво – цікаве, це інтелектуальна гра, це провокація. До нього треба бути підготовленим. Це так само, як не можна сісти за комп’ютер, якщо ти не знаєш елементарних правил.
Так само і з мистецтвом – треба знати, чому, наприклад, Кандінський почав малювати “каракулі”, а Пікассо – кубістичні абстракції. Тоді тобі стане цікаво, і ти почнеш думати. Сучасне мистецтво вже давно провокує на роздуми. Оскільки в нас суспільство непідготовлене, обвинувачувати його в тому негуманно і неправильно. Наступне питання – як з цього вийти?
Давно вже не очікую якихось загальнодержавних рішень. Не працює це, тому що держава не виділяє під це кошти. Напевно, правильніше виходити на рівень якихось конкретних маленьких кроків, реальних проектів. Там, де є людина, яка до цього небайдужа, вона починає щось розкручувати і навіть, якщо вона дає поштовх тільки десятьом, ті десять дають його наступним, і тоді воно піде. Тобто жалітися і чекати, що колись буде якесь державне рішення? Ні. Не вихід.
Є приклад Пінчук Арт Центру, субота-неділя там черги. Так, звичайно, є кошти, які за цим стоять. Але добре, що є цей феномен. Я розумію, що Віктор Пінчук не робить це виключно з альтруїстичного бажання розвинути й підняти культуру України. Але це – вдале поєднання, коли він толково вкладає кошти в найдорожчих художників світу, а з іншого боку дає можливість безкоштовно відвідувати цей Центр, і туди ходить молодь. Це той конкретний позитивний крок. Звичайно, хотілося б, щоб подібний Центр виник та існував у Львові також.
Кажуть, що не ходять люди в музей. Минулого року в київському Музеї російського мистецтва зробили виставку І. Айвазовського, то стояли черги. Привезли виставку Піросмані до Національного музею в Києві – кількість відвідувачів значно піднялася. Я сподівалася, що проект "реАнімація", який мав афіші, флаєри, інформацію на сайтах, дасть певний поштовх у Львові.
Мене заспокоювала касирка, що квитків на виставку продано в 5-6 разів більше, ніж зазвичай. Коли я запитала, скільки саме продано квитків, то дізналася, що за три тижні продали ... аж 170 квитків. Загалом виставку відвідало 500-600 осіб, бо є ще певна категорія людей, як от студенти художніх вузів чи пенсіонери, які безкоштовно відвідують галерею. На 700 000 жителів міста це зовсім небагато.
Тема моїх наукових досліджень пов’язана з українськими художниками Паризької школи (1-ша пол. ХХ ст.), так от в 1931 році АНУМ (Асоціація незалежних українських мистців) привезла до Львова виставку українських “парижан” та іноземців, серед них один малюнок Пікассо, один малюнок Модільяні – її відвідало 2 тисячі осіб. На той час Львів мав тільки 300 тисяч мешканців, де домінували поляки, а виставка була в українському музеї, була велика увага преси до тієї події.
Під час "реАнімації" ми також очікували на реакцію преси, але цього не сталося. На жаль, у нас немає середовища, яке б могло фахово обговорювати мистецькі події, не розвинута сама культура дискусій. Художники, які брали участь в "реАнімації" хотіли б дізнатись думку критиків. Нехай вони скажуть, що це погано, але обґрунтують свою позицію, і скажуть, що потрібно. Щоб відбувся хоч якийсь діалог.
На жаль, у нас не працює на належному рівні система підготовки таких критиків. Як правило, це люди, які здобувають окремі знання самоосвітою. Краще не говорити про рівень викладання історії мистецтва в наших вузах навіть на спеціалізованих факультетах. Історія мистецтва минулого 20-го століття, проблеми сучасного мистецтва викладаються дуже поверхнево. Нещодавно я спілкувалася з мистецтвознавцем, випускницею Львівської академії мистецтв, то вона розгубилася, коли я попросила назвати відомі їй твори Пікассо. Це окрема велика тема – як змінювати мистецтвознавчу освіту.
Більшість львів'ян рідко відвідують заклади, так званої, високої культури. Чи потрібно тут щось міняти? Якщо так, то що саме?
Звичайно, потрібно. На звинувачення музейників у тому, що вони не роблять цікавих виставок, лекцій, екскурсій, відповідь одна – в них низькі зарплати, в них немає стимулу. Однак, казати, що причина тільки в цьому, також неправильно. Треба створювати і налагоджувати роботу музеїв з мерією. Так як це є в західному світі. Така співпраця має відбуватися незалежно від того чи це муніципальна інституція, регіональна чи державна. Всі вони працюють у цьому місті і для цього міста. Треба розробити якісь спільні програми, щоб використати цей потенціал. Наприклад, мерія плюс Львівська галерея мистецтв, мерія плюс Національний музей.
Крім оновлення та модернізації експозицій, не слід забувати про елементарні умови. Театр починається з вішака... Музей мусить бути теплим, комфортним приміщенням, з освітленням, з нормальними туалетами, з водою. Тоді можна сподіватися на відчуття храму, відчуття іншого простору, тоді можна говорити про мистецтво. Помилково вважати, що це можна зробити за кошти від проданих квитків чи за рахунок бюджету. Не такий великий цей бюджет і багато що залежить від індивідуальних рішень керівництва музею. На жаль, музейні простори не використовуються ефективно, але мають величезний потенціал, щоби бути сучасними, активними. Ось в цьому драматизм.
У Львові зараз активно появляються різні приватні культурні ініціативи. Якою Ви бачите модель їхніх стосунків з державними закладами?
Дуже позитивно розцінюю такі приватні культурні ініціативи. Це так як приватний бізнес – вони активізують конкурентну, каталізуючу якість розвитку культури. Що більше таких приватних ініціатив, фестивалів, проектів, то краще.
Дуже добре, якщо вони знаходять спосіб співпраці з державними закладами, бо тоді вноситься якесь свіже повітря у ці державні, часом заскорузлі, організації. Вони або стимулюють роботу державних закладів, або викривають їхню бездіяльність. Інша справа, що такі ініціативи можуть бути інколи мильними бульками, але таких речей неможливо уникнути. Звичайно, треба продумати систему так, щоб мінімалізувати пусте витрачання коштів.
Також не треба орієнтуватися тільки на окремих авторитетних осіб і підтримувати тільки їхні ініціативи. Взагалі, треба уникати багаторічного підтримання одних і тих же осіб. У Львові стартувало кілька добрих ідей, але якщо ініціатори матимуть гарантію того, що кожного року отримуватимуть від мерії підтримку, то це може мати небезпеку зниження якості проектів. Треба створювати конкуренцію, давати шанс всім. Для нашого суспільства це має бути правилом.
kultura.org.ua
ІА "Вголос": НОВИНИ