«Я вважаю, що фотографія є одним із найсильніших інструментів впливу на людську свідомість і потужним засобом передачі реальності» - Андрій Дубчак.
Перш за все варто зрозуміти, а що ж таке війна? Відповідь буде очевидною: загострення стосунків між країнами чи блоком країн, намагання загарбати чужі території, ресурси тощо, а там і поле битв, «вантаж 300» і «вантаж 200». А яка емоційна чи, може, чуттєва сторона війни? Без довгих роздумів відповідь одна - на війні є справжнє, реальне життя. Аліна Михайлова, доброволець, депутатка Київради, громадська активістка, згадує, що її перебування на війні певно було найкращим періодом в житті, бо там нема фарб, масок, там є життя таким, яким воно є насправді.
Андрій Дубчак, український військовий фотограф та кореспондент, часто згадує про цей фактор, розповідаючи про війну загалом:
"Фронт може бути цікавий для репортера тим, що люди тут майже всі без масок. У звичайному, мирному житті люди носять маски – доброзичливості, щастя, понтів абощо. А на фронті на таке нема часу Усі розуміють, хто є хто, на кого можна покластися, а на кого ні, хто добрий, а хто – поганий. Особливо коли це вузький колектив, коли всі довго сидять на одному ВОПі».
Андрій Дубчак
Війна - як інша реальність.
Погодьмося, до повномасштабного вторгнення більшість нашого суспільства звикла чи навіть забула про війну на Сході України, війну в Україні… В цьому контексті варто говорити про фотографію, як засіб донесення інформації. Варто зазначити - саме правдивої інформації. Тут потрібно згадати про відомого військового фотографа Джеймса Нахтвея, який понад 30 років висвітлює міжнаціональні, релігійні та воєнні конфлікти. Він об’їздив чи не весь світ: був і в Сомалі, Таїланді, Радянському Союзі, Сербії, ПАР, Північній Ірландії тощо. Нахтвей зізнається, що в юному віці він не мав інтересу до фотографії, але його вподобання змінили знімки з В'єтнамської війни та Руху за громадянські права у США.
«Ці зображення сильно вплинули на моє уявлення про мир і події, що відбуваються навколо. Наші політики та воєначальники говорили одне, а фотографи говорили інше – вони розповідали про те, що відбувається насправді», - розповідає Джеймс Нахтвей.
Джеймс Нахтвей
А вже будучи досвідченим фотографом він говорить про силу інформації та її здатність змінити свідомість навіть пересічної людини:
«Я вірю в силу інформації та її вплив на суспільну свідомість. Інформація не дозволяє владі одноосібно керувати людьми. Усі зміни залежать саме від цього. Є війни, яким люди не бачать кінця, але вони закінчуються, і однією з причин є наявність інформації і той факт, що вона допомагає суспільству усвідомити проблему».
В українській парадигмі рушійну силу фотографії можна побачити на прикладі Іловайського котла. Місто знаходиться за 50 кілометрів від Донецька. Саме там українська армія в серпні 2014 року зіткнулася з нищівною силою противника і зазнала поразки після успішного контрнаступу. Тисячі українських солдатів і бійців добровольчих формувань опинилися в оточенні. У боях і під час виходу з котла загинули і потрапили в полон сотні осіб, колона військ, що йшли по домовленому «зеленому коридору», була обстріляна. У Києві інформації про Іловайськ було дуже мало. Медіа замовчували реальний стан справ наших військових, люди були обмежені у доступі до правдивих фактів. Хто зна, чи без участі фотографів, які безпосередньо перебували тоді в Іловайську, ми могли б знати, що саме відбувалося на Сході в серпні 2014 року.
Одним із тих, хто доносив правду, був Олександр Глядєлов, військовий фотограф. Рік після трагедії він та інші військові фотографи зробили виставку, присвячену Іловайську, яку тепер кожного року показують в центрі великих міст України.
«Ми робили цю виставку для того, щоб в річницю трагедії згадати і загиблих, і живих, і всіх, хто мав стосунок до цих подій, і зажадати відповідальності, зажадати відповіді від людей, які ухвалюють рішення».
Військові й самі фотографи дивувалися, наскільки сильно медіа спотворюють інформацію, яка надходила з місця подій. Олександр Глядєлов зізнається, що бійцям було соромно за таку непрофесійність українських медійників, вони просто були приголомшені від викривленої реальності. Тоді ж фотограф та його колеги почали обдзвонювати знайомих журналістів, аби донести їм всю суть того, що відбувається насправді.
«На виставці я говорив про різницю між тим, що знали очевидці, і тим, що основна кількість українських медіа у ті дні публікувала. Це мало абсолютно приголомшливий ефект: у тих місцях, де був мобільний зв'язок, можна було на смартфонах побачити заголовки провідних видань і зрозуміти, що або це – тотальний обман, або це – абсолютне незнання. Різниця між реальністю і тим, що виходить в ефір, справляла огидне враження», - розповідає Глядєлов.
Олександр Глядєлов
Український військовий біля Іловайська
Максим Дондюк, український фотограф-документаліст, знімав війну на Донбасі, також розповідає про такі випадки, коли українські ЗМІ, очевидно за вказівкою влади, не передавали всього того, що переживали наші військові.
«Але водночас були насправді місця, де військові по три місяці жили в окопах, їли тушонку, не маючи жодної гарячої їжі, тобто, трагічна ситуація була. Але влада не хотіла цього показувати!».
Були випадки, коли самим кореспондентам не дозволяли знімати. Олександр Глядєлов згадує про бої за Савур-могилу в 2014 році, розташовану в Шахтарському районі Донецької області. Українська армія спочатку успішно витісняла противника, але після серпневого вторгнення армії рф, територія перейшла під контроль самопроголошеної ДНР.
«На жаль, мало говорять про події в коридорі між Савур-Могилою і російсько-українським кордоном. Там же був рейд українських сил, дуже успішний спочатку, але потім їх почали розстрілювати з території Росії всіма системами артилерійського вогню. Там просто не було журналістів, щоб свідчити про це».
В мирний час, до речі, не можна висвітлювати трагічні, шокуючі знімки, наприклад, тіла загиблих. В умовах війни в кореспондентів є така можливість, тож, зважаючи на вищезгадані факти, підсумовуємо: фотографія показує правду, реальність, а не її спотворену суть.
Емоція. Чому про неї варто пам’ятати, аби не нашкодити передусім собі?
Не тільки українські, але й іноземні військові фотографи говорять про важливість емоційного гартування та вміння бути стійким на війні. Всі ті жахи, якими наповнена війна, можуть призвести до психічного травмування особистості, а інколи й до самогубств.
В цьому випадку варто згадати про Кевіна Картера, який знімав голод в Судані. Під час зйомок місцевості він побачив маленьку дівчинку, яка вмирала в полі з голоду, поки її батьки розвантажували гуманітарну допомогу. Картер вже починав фотографувати дитину, коли зненацька за нею приземлився стерв'ятник. Фотограф повільно та тихо наблизився до дівчинки, аби не злякати птаха, вибрав хороший ракурс і зробив кілька знімків. Потім фотограф прогнав птаха. За цю фотографію Картер отримав Пулітцерівську премію, але й осуд за те, що не допоміг дитині, яка була на порозі смерті. Тоді в нього починається депресія через вбивства, трупи, побачені на війнах, смерть близького друга і як наслідок проблеми з наркотиками. Своє життя Кевін Картер покінчив самогубством.
Кевін Картер
Голод в Судані
Андрій Дубчак говорить, що війна - це не тільки вбивства, а й такий собі побут, який також важливо показувати, це люди та їхні внутрішні відчуття, але «якщо ти відчуваєш, що тебе лякає кров, жахіття – не лізь».
Та є в українській військовій фотожурналістиці й такі люди, для яких фотографія - це життя, і вони без остраху рвуться в гарячі точки, щоб показати суспільству ту ж таки правду. Одним із таких був Сергій Ніколаєв. Спочатку фотографував події на Майдані, а з лютого 2015 року вирушив на війну на Сході України. Та вже 28 лютого був поранений осколками в селищі Піски Донецької області, після чого був доставлений у залізничну лікарню міста Красноармійська, де й помер.
«Він пішов би з камерою у вогонь, щоб показати життя, як воно сталося. Він не шкодував себе. Він був найсміливішим з професіоналів», - згадує колега Сергія Ольга Гук, чим підсумовує його місію як військового фотографа.
Сьогодні, внаслідок повномасштабного вторгнення російської армії 24 лютого 2022 року, плеяда українських військових фотожурналістів наповнюється новими іменами. На жаль, саме таким чином.
Євген Малолєтка, чиї фото показали нам морок, який охопив Місто Марії, зокрема розбитий пологовий будинок і вагітна жінка на ношах, Драматичний театр.
Вибух у багатоквартирному будинку після обстрілу російських танків у Маріуполі
Українські рятувальники несуть поранену вагітну жінку з пошкодженого внаслідок обстрілу пологового будинку в Маріуполі
Дмитро Козацький з позивним «Орест» - військовий фотограф, захисник Маріуполя, завдяки якому ми бачимо, як виживають наші захисники на Азовсталі.
Фото Дмитра Козацького, “Азовсталь”
Стас Юрченко - з перших днів війни показує нам Ірпінь, Київ, Чернігів, Донеччину, Бучу інші міста.
Українські прапори у Чернігові після російського вторгнення
Сергій Нужненко, який висвітлює емоції та життя наших військових на Донбасі, Харківщині, Чернігівщині, а також показує жахіття, які рашисти зробили в Бородянці, Києві, Мар’їнці, Сєвєродонецьку.
І закінчуючи уже тему військової фотографії неможливо не згадати ім’я, яке, мабуть, уже стало символом - Макс Левін. Від початку війни на Сході працював там як військовий фотограф-документаліст. Він був тим, хто масштабно розказав про Іловайськ, зробивши документальний мультимедійний проєкт, створений для збереження та переосмислення значення подій серпня 2014 року військовими, їхніми родинами та громадянами України в цілому – AfterIlovaisk. Висвітлював і російське вторгнення в Україну після 24 лютого 2022 року. Зруйнований ірпінський міст, через який переходили люди-фото Макса Левіна, а ще багато інших світлин із гарячих точок.
Макс Лєвін
Ми могли б бачити ще багато робіт фотографа, які б показували всю жорстоку реальність війни, але в березні 2022 року рашисти двома умисними пострілами в голову вбили Левіна. 1 квітня його тіло знайшли у селі Гута-Межигірська Вишгородського району Київської області. Про себе Макс писав так:
«Маю кохану дружину і трьох синів-бешкетунів, працюю штатним фотокором lb.ua, а також над тим, щоб був мир у цілому світі, щоб в Україні нарешті виросло покоління справжніх патріотів, а найкращими характеристиками людини вважали “порядність” і “чесність”, а не наявність зв’язків у податковій (митниці, міліції, адміністрації...)».
Фото: REUTERS/Maksim Levin/File Photo
Сьогодні саме Україна оберігає мир у всьому світі. Ми боремося за вільне та щасливе життя майбутніх поколінь у незалежній та квітучій країні. Кожен із нас певно має таке бажання, як і Максим Левін, і бореться на своєму власному фронті задля його реалізації. А військові фотографи допомагають нам у цьому, даючи найважливіше - правду. Тож дякуємо їм за таку цінну та нелегку роботу!
Спеціально для ІА «Вголос»: Юлія ПОРЦІНА
ІА "Вголос": НОВИНИ