Дивним це свято є навіть не тому, що ніхто в Європі сьогодні не відзначає річниці битв Другої світової війни з маршами бронетехніки у столицях чи військовими парадами, особливо якщо цим подіям вже 70 років, а вшановують ці дні тихими молитвами пам’яті полеглих на цвинтарях.
Саме так і відзначали пам’ять жертв війни і за часів Сталіна та Хрущова, поки марнославний та маразматичний генсек Леонід Брєжнєв не задумав ввести в радянський пантеон ще одне свято парадів, орденів та фальшивих, прочитаних з листочка промов номенклатурними чиновниками, на яких ветерани були лише декорацією до свята імперської пропаганди.
В кращих совдепівських традиціях в сучасній Україні з повним збереженням всієї радянської фразеології рефреном повторюються всі комуністичні кліше про велику визвольну війну, спільну вітчизну, подвиг радянського народу, від усвідомлення масами яких, один крок не лише до Радянського, але й до Митного союзу.
На жаль і досі, ніхто навіть в незалежній Україні на офіційному рівні не говорить правду про визволення Києва від німецьких загарбників. Не згадують вголос ні про численні невиправдані жертви при форсуванні Дніпра, внаслідок яких безславно загинули та захлиснулися у воді близько півмільйона чоловіків, з вини насамперед цинічного радянського керівництва Жукова та Ватутіна, імена яких з офіційної регіонівської риторики звучать частіше, аніж згадки про простих солдат.
Ні про примусову мобілізацію цивільного населення, яких військово-польові радянські воєнкомати силою виловлювали, та майже беззбройними, в цивільному одязі кидали на прорив фронту, в результаті чого, майже всі ці люди загинули. Радянський письменник учасник подій В. Астаф'єв згадував у своїх щоденниках: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять - шість днів усе це спливає».
Оскільки ця битва охоплювала величезну територію, деякі історики не поєднують усі події до однієї битви та вважають битву під Сталінградом найкривавішою в історії, однак враховуючи, що це все була єдина військова операція, то за масштабами та кількістю жертв вона стала найтрагічнішою в історії Другої світової війни. І святкується ця подія сьогодні веселими рок-концертами та пропагандою ідей та цитат комуністичних вождів, які з теплих кремлівських кабінетів гнали цих солдатів на ворожі амбразури.Навіть за значенням та за кількістю жертв Битва за Дніпро була вагомішою за розпіарені Сталінградську та Курську битви, однак мало хто з сучасних адептів «ВОВ» про це згадує. Як і не згадують жодним словом про десятки тисяч полеглих червоноармійців, яких радянське командування на чолі з М. Ватутіним кинуло на утримання Букринського плацдарму, який насправді мав відволікаючий характер.
Фашизм, якого не було
Брехня радянської та регіонівської пропаганди проявляється навіть в самому формулюванні «свята»: всю країну регіонали заклеїли білбордами про звільнення України від «фашистських» загарбників, у той час як єдиними фашистами тут могли вважатися солдати італійських дивізій, та й то лише, якщо вони всі були членами фашистської партії. Італійці між іншим були мабуть найдобрішими з усіх окупантів. У той час як німці проводили масові розстріли людей у Бабиному Яру, румуни грабували в українських селах все, що тільки можна вкрасти, а угорці виявляли нелюдську жорстокість (все, що не могли забрати, знищували, стріляли навіть корів, курей, котів), італійські солдати співали під гітару, танцювали, ділилися з місцевим населенням продуктами та залицялися до українських дівчат, не будучи причетними до репресій.
Члени НСДАП та есесівці навіть не підозрювали, що в СРСР їх називають фашистами. Фашизм та націонал-соціалізм звичайно мають спільні риси, як і кожна ідеологія зокрема: антидемократизм, антикомунізм, тоталітаризм, жорстка однопартійна диктатура, культ вождя, етатизм, примат національних інтересів над індивідуальними та класовими. Однак деякі елементи цих складових фашизму містяться і в лібералізмі, і в комунізмі, і в націоналізмі, і у християнському консерватизмі, що однак не робить їх ідейними партнерами.
А різниця між ними полягає вже в самому формулюванні та назві: націонал-соціалізм це різновид лівих ідеологій, варіант соціалізму з гіперболізованими націоналістичними концептами, у той час як фашизм – традиційна права ідеологія з релігійними, консервативними складовими та цінностями. Класам і партіям фашизм протиставляв політичну націю. Серед соратників Б. Муссоліні були етнічні євреї — наприклад сенатори Лурія, Анкона, Меєр, голова Держбанку Тепліц чи Гвідо Юнг, член Великої фашистської ради, міністр фінансів.
Ніякого расизму в ідеях фашистів ніколи не було, а сам Муссоліні наголошував на змішаному характері сучасних націй, жодна з яких на його думку, не є чистокровною.Для нацистів пріоритетом є турбота про «чистоту раси», абсолютизація біологізму із вимірюванням черепів, вираховуванням відсотка арійської крові, заявка на світове панування та винищення неповноцінних народів і т.д Антисемітські закони дуче ухвалив лише 1938-го, під тиском Гітлера. Однак брати участь в «остаточному вирішенні єврейського питання» Муссоліні категорично відмовлявся і не видавав Гітлеру італійських євреїв. Так у Хорватії 1941-го кілька тисяч євреїв втекли з підконтрольних німцям територій, в італійську зону окупації, а коли німецьке керівництво вимагали від Італії видати втікачів, фашисти відмовилися це зробити.
Ототожнення фашизму і нацизму дісталося нам у спадщину від радянської пропаганди. І, очевидно, пов’язане з прагненням більшовиків підігнати всіх опонентів в один ряд. Сталінська пропаганда в 1930-ті роки ставила знак тотожності між нацистами і британськими консерваторами та лейбористами.
Начебто, у Німеччині — «відкрита диктатура великого капіталу», а в Британії — «прихована». Тож термін «фашист» став на універсальним ярликом для різних антикомуністичних сил. З початку 1920-х років фашистами в СРСР називали всіх європейських політиків правого ідеологічного спектру— від Гітлера та Пілсудського, до європейських соціал-демократів, яких важко було підігнати під ціннісні рамки фашизму, тому їх назвали «соціал-фашистами». Можна зрозуміти, чому «проффесор» Янукович не відрізняє фашизм від нацизму, однак чому його дипломовані соратники, зокрема Ганна Герман не пояснили різницю між цими ідеологіями, перш ніж завішувати білбордами цілу країну.
Звільнення, якого не було
Замовчуються також факти цинічного ставлення радянських маршалів та командирів до українського населення на «звільнених землях», яке піддавалося переслідуванням за «перебування на окупованій території» і «співпрацю з гітлерівцями». Радянська армія, яка бездарно кинула своє населення на поталу ворогу, та підібгавши хвоста втекла, тепер мстилася цьому населенню за свої поразки. Довгий час після війни за українцями закріпилося ставлення людей другого сорту, за перебування під окупацією, і лише в 50-их роках Микита Хрущов пробував обережно висловитися що «Можливо й ми трошки винні перед ними у тому, що вони жили під окупаційною владою». Тож радянське звільнення замість комуністичної рівності принесло українцям звання нації другого сорту перед «великим російський народом», адже саме за цей народ підняв тост Сталін в честь перемоги у війні.
Ніхто на офіційному рівні не засудив радянське військове командування за величезні невиправдані втрати військ українського фронту під час форсування Дніпра, під час якого загинуло близько півмільйона чоловік та півтора мільйона було поранено, в той час як німці обійшлися близько 300 тисячами втрат. Перед початком форсування Дніпра Жуков цинічно віддавав накази: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — и из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!», а щодо озброєння та обмундирування кинув фразу: «Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».
Тож Україну від нацистських загарбників звільняли значно кривавіші червоні загарбники.
Недарма дати визволення України та Києва від нацистів співпали в хронологічній послідовності з датами відзначення Голодомору. В 1946-1947 роках, ті хто воював в партизанах чи в Червоній армії за повернення радянської влади масово вмирали від чергового голодомору, організованого Сталіним. З України вивозили хліб і безкоштовно дарували країнам Західної і Центральної Європи. 700 тисяч тонн зерна Сталін наказав вилучити у вмираючих від голоду українських селян та їхніх дітей та подарувати його Франції, в якої якраз не вистачало борошна на круасани, і все це для демонстрації Заходу потужності та переваг комуністичної держави, яка навіть в умовах післявоєнної розрухи може надати допомогу західним державам. Як свідчить селянка з Хмельницької області, «за німців хоч їсти було що, а як повернулися комуністи то почався голод і колгоспне кріпацтво, люди вмирали і навіть в божевільному від недоїдання стані розкопували могили, щоб не померти з голоду».
То ж не дивно, що під час відступу німців, місцеве населення з територій наступу Червоної армії масово записувалися до евакуаційних списків та проривалися до німецьких вагонів, які прямували на захід. Транспортний колапс спричинений вивезенням німцями місцевого населення у залізничних вагонах, яке рятувалося від «червоних визволителів», частково вплинув і на постачання німецького фронту, з якого довелося забирати вагони та транспорти. Однак значну частину місцевих жителів німці все таки встигли вивезти.
Концерт, якого не зрозуміли
Мабуть апогеєм абсурду та недолугості цього «свята» став концерт в честь 70-ї річниці визволення України від «фашистських» загарбників «Мы едины» організований в Києві громадським рухом Віктора Медведчука «Украинский выбор». Під час проведення концерту, виступаючі зі сцени не лише дозволяли собі згадки про «падлюк которым сейчас ставят памятники, и которые помагали фашистам, стреляли в спину нашим дедам и за это будут гореть а аду», але й проводили широкомасшатабну пропаганду ідей «общей истории», «единного народа от Карпат до Камчатки» із залученням популярних виконавців Кустуріци, Любе, С.К.А.Й., які недорого погодилися промивати мізки «хохлам». Для трансляції цього концерту, організатори замовили навіть майже 4 години вечірнього ефіру суботнього вечора (до речі одного з найдорожчих), де слухачам крутили пісні Любе та агітували за «русский мир».
Однак, очевидно, цільову аудиторію цього концерту за задумом організаторів становила малоосвічена молодь та її різні субкультурні напрямки. Початок концерту ознаменували виконавці досить специфічного як для такої меморіальної події музичного напрямку, які в стилі хард-року, якимось нелюдськими захриплими голосами, у найгірших традиціях американського вокалу гарчали у мікрофони пісні типу «больше, больше рок-н-рола!!!»
Пізніше їх змінила відверто кримінальна тематика пісень гурту «РАЗНЫЕ ЛЮДИ» створеного в Харкові 1980-ті рр. під назвою «ГПД», яка за різними даними розшифровувалася як «Городской психдиспансер», а зі слів вокаліста Чернецького відомо, що використовуються і такі варіанти як «Гнилое положение дел» та «Господи, помоги дебилам». Так, наприклад «Песня Взрослого Человека» рясніє не лише словами типу «Мне не хватает Петербургщины, Ну, а куда же без Москвы?» але й збуджувала емоційний стан публіки словами «…Я иду по переулочку. Да с Петроградской стороны. И не страшны мне пули-дурочки. И не страшны козлы-менты».
Мабуть ветерани, яких було запрошено на цей концерт, споглядаючи таких виконавців та слухаючи подібні пісні в честь пам’яті про криваві бої, та смертей їхніх бойових побратимів, нарешті остаточно впевнилися, що не в ту сторону вони у тій війні стріляли. Адже ніякого «визволення» України від «фашистів» не було, як і «фашистів», яких втім теж не було.
Валерій Майданюк, політолог
ІА "Вголос": НОВИНИ