Постійні обстріли окупантів, життя у холодних підвалах та втрата власної домівки змусили стати переселенцями чимало українців. Серед них - харків’янка Оксана, яка разом із двома дітьми змушена була покинути рідне місто.
Оксана разом із двома дітьми - 12-річним Ярославом та 1-річною Катеринкою стали внутрішніми переселенцями. Війна не оминула і їхній рідний Харків. Вже з першого дня повномасштабного наступу у місті не вщухали обстріли. Тому перед жінкою постало головне завдання - зберегти життя дітям та й собі.
У перші дні зробити це було практично неможливо, тож Оксані разом із дітьми довелося жити у підвалі власної квартири.
«Як і всі інші, ми почали жити у підвалі, де пробули більше тижня. Але одна справа коли ти одна, і зовсім інша, коли у тебе на руках однорічна дитина, яка змушена жити в сирому приміщенні. Це не могло не розривати мені серце як матері. Однак, так жили не лише ми, але й усі люди з 6 під‘їздів у нашому будинку», - розповідає жінка.
Згодом російська ракета влучила у електростанцію в Харкові. Зникло світло, після чого умови перебування стали неможливими. Адже саме там вони перебували між повітряними тривогами. Після недовгих роздумів жінка разом зі сім’єю виїхала до Кривого Рогу. Проте, там вона пробула лише кілька днів.
«Це було тимчасова зупинка, бо виїхати з дітьми не так вже і легко. Та і сама ситуація у місті була далеко не кращою. Тут ми теж перебували під постійними обстрілами та небезпекою», - зазначила вона.
Згодом Оксана разом із дітьми потрапила до Львова. Волонтери допомогли швидко знайти небайдужих, які і прихистили їх. Один з них дозволив пожити їм у себе на дачі на Закарпатті. Там вони перебувають і донині.
«Найважче війну переносили діти. Лякалися, будилися посеред ночі від постійних обстрілів чи тривог. Тому мені насамперед було важливо подбати про їхню безпеку. І зараз - це справді щастя, бачити як вони не лякаються кожного шороху», - зазначає переселенка.
Жінка також розповідає, що Ярослава вже вдалося влаштувати до школи. Тепер він навчається дистанційно. А матір піклується про однорічну Соню. Допомагають і сусіди, кожен чим може. Одні приносять харчі, інші одяг. Дехто навіть необхідну техніку.
«Приємно розуміти, що ми тут не самі, а зі всіх сторін постійно отримуємо допомогу. Так і вдається жити. Утім, звісно, уже ніщо не замінить рідного дому. Коли ми вже пробули тут певний час, то почали помаленько адаптовуватися, приходити до себе. Але ні на мить не покидає відчуття болю за рідне місто і місце, - ділиться Оксана.
Через війну чоловік Оксани, єдиний годувальник у сім’ї, втратив роботу. А згодом вступив до Тро. Тож самій далеко від рідної квартири їм з дітьми доведеться не солодко. Оксана ділиться, що звертається по допомогу у гуманітарний штаб.
«Ми вирішили скористатися гуманітарною допомогою у Львові. Тут змогли отримати речі для Каті. В той час як для мене зі сином вже не залишилося майже нічого. Тому отримати те, що справі термінове і потрібне іноді буває не так легко. А долати таку велику відстань без власного транспорту далеко не завжди є можливість».
Попри це, зізнається, що їм ніколи не відмовляли у медичній допомозі дітям. На днях Оксана змогла перевірити дітей у лікарів-волонтерів. А також отримати від них необхідні ліки та навіть памперси.
Загалом жінка розповідає, що все частіше задумається про матеріальну частину життя. Зазначає, що виникають думки про виїзд закордон. Адже вона перебуває в декреті і забезпечувати дітей самостійно поки не може.
«Наразі ми бачимо, що ситуація у Харкові ще вкрай сумна. Про повернення найближчим часом не йдеться зовсім. Думаємо, що у літню пору можна буде податися закордон та подивитися, яка ситуація там. Адже коли ми виїжджали з Кривогу Рогу то зустріли чимало людей, які втікають з країни не тому, що потребуть захисту, а тому, що зараз просто випала така нагода», - розповіла жінка.
Оксана також ділиться, що знає, що збудиться і її найзаповітніша мрія - повернення до рідного українського Харкова.
«Я знаю, що одного дня ми таки повернемося додому. Головне набратися сили та терпіння, щоб дочекатися цього дня».
ІА "Вголос": НОВИНИ