205 млинців приготували волонтери благодійного фонду «Там, де живе надія» потребуючим людям, які прийшли цієї п’ятниці отримати гарячу їжу у парк імені Івана Павла ІІ на Сихові у Львові. Звісно, там була й інша їжа – вареники, плов, макарони, сосиски, варені яйця, печиво, зупка, яблука.
Але млинці – це своєрідна рахівниця. Саме так волонтери рахують скільки осіб сьогодні прийшло поїсти та поспілкуватися. В одні руки – один млинець.Ось уже три роки поспіль, кожної п’ятниці потребуючі очікують на цьому місці волонтерів з їжею. Приходять заздалегідь, займають чергу, спілкуються. І – чекають. Дехто приїжджає о сьомій ранку.
Потреба у спілкуванні
Пані Віра приходить сюди не часто, раз на місяць. Вона гарно вбрана, у неї чиста українська мова. Каже, що приходить не стільки за їжею, скільки за спілкуванням. Вона мешкає з чоловіком-інвалідом та внучкою-сиротою. На жаль, маму дівчинки забрав рак.«Сидиш вдома, в чотирьох стінах, робиш хатню роботу, доглядаєш домашніх. Та відчуваєш, що божеволієш від того всього. Тоді йду сюди», - розказує вона.Заодно бере щось смачненьке для своїх домашніх. Їй насипають більше печива та пригощають яблуками. Пані Віра все життя пропрацювала швеєю і заробила 2200 пенсії на місяць. У 60 років захворіла на онкологічну недугу. Стверджує, що дає собі раду з усім. Але інколи потребує простого людського спілкування. За яким сюди і приходить. При цьому просить не оприлюднювати ані її фото, ані інших даних, аби соціальні служби не забрали у неї внучки. Воліє жити у скруті, але мати поруч рідних.
Аби поїсти
Пані Ірина чесно зізнається, що приходить сюди поїсти. Їй 55 років і до пенсії ще далеко. Свого часу працювала на виробництві. Коли завод збанкрутував, влаштувалася двірничкою у ЖЕК. Але через хворобу зараз вже не може займатися фізичною працею, то ж змушена була звільнитися. Проте в інвалідності та наданні пенсії їй відмовили: сказали, що з такими захворюваннями ше можна працювати.Але біда не ходить сама. Сім місяців тому донька пані Ірини померла, полишивши на неї дев’ятирічного сина.
«На малого держава дає 350 гривень допомоги на місяць та 1200 гривень пенсії. Ці кошти лежать на його рахунку. Коли виросте, то матиме хоч щось», - каже Ірина і запевняє, що не витратили з тих коштів ані копійки. Тому для неї ці щотижневі обіди дуже помічні.Пані Віра приходить поїсти
На візочку – без черги
Пан Юрій все життя пропрацював у «Теплоенерго» електриком. І хоча йому вже 72 роки, працював би й далі. Але під час роботи з ним стався важкий інсульт. Чоловіка паралізувало. Він тривалий час не ходив, не рухав руками, не розмовляв. І навіть забув, як звати його ближніх. На щастя, він пройшов тривалу реабілітацію і зараз вже може пересуватися, щоправда, потребує сторонньої допомоги. Їм обом з дружиною по 72 роки. Тому син змушений був звільнитися з роботи, аби доглядати за батьками. Пенсій стареньких не вистачає. Тому вони ще підробляють тим, що збирають та здають макулатуру. І всі троє приходять сюди за їжею.Пана Юрія пропускають поза чергою. А ось його син без заперечень стає у загальну чергу. Тим часом пан Юрій хвалиться мені, що скоро знову поїде на реабілітацію.
Нагодувати – не самоціль
За словами директора благодійного фонду «Там, де живе надія» Сергія Канюки, три роки тому, коли волонтери тільки починали годувати потребуючих, то приходило близько сімдесят осіб. Більшість з них були безхатьками. З початком коронавірусного карантину їх стало вдвічі більше.Сьогодні їх було 157. Так, порахували завдяки млинцям. А декому їх переполо навіть по два.
Отож, приходять поїсти ті, хто мають де жити, але не мають що їсти. Інколи підходять перехожі, думають що це - ярмарок. Коли чують, що це безкоштовно, питають, чи можуть взяти.
«Якщо ви голодні, то можете взяти», - дозволяє волонтер.
Проте, як уже було сказано нагадаю, потребуючі приходять сюди не тільки поїсти. Бо не має сенсу займати чергу о сьомій ранку, аби отримати свою порцію їжі аж о першій пообіді. За цей час люди тут встигають поговорити, розказати новини за тиждень, посваритися та помиритися.
Сергій Канюка розуміє, що чи не всіх з тих, хто приходять сюди щоп’ятниці поїсти, будуть приходити й надалі. У них схожі життєві історії: все життя жили від зарплати до зарплати. А коли прийшла старість, хвороби чи сталася біда, то не зуміли дати собі ради самотужки.
Проте він має кілька історій про те, як деякі потребуючі усе ж зуміли налагодити своє життя.
«Одного разу, після того, як ми закінчили годування, спитали, чи є охочі попрацювати. З черги озвався молодий чоловік. Це була важка фізична праця на будівництві, і він погодився. Наступного тижня він прийшов сюди вже не як потребуючий, а як волонтер. Подивився на ситуацію з іншого боку і вирішив, що у нього все добре», - розказує волонтер. Пізніше Сергій випадково зустрівся з цим чоловіком і переконався, що у нього таки все добре.
Також одна жінка зголосилася до роботи у клінінгову компанію. Більше вона їсти сюди не приходила.
Але ці історії – більше виняток, ніж правило. Всім іншим намагаються допомогти в інший спосіб: влаштувати у реабілітаційні центри, звести з соціальними працівниками тощо.
Маріанна Попович для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ